Енциклопедія російської душі, стр. 38
Католицький похорон — для нас світський виїзд під чорною вуаллю, зібрання напрасованих костюмів, сонячних, з титановими дужками, окулярів, напомаджених молодців. Протестантські фюнерали — ах, ці голлівудські дзвіночки біля виходу з кірхи! Чемні, усі один одного вперед пропускають, наче вийшли з кіно. Та ж вони і вийшли з кіно — відеокасетний похорон. Усіх негайно звинуватити в лицемірстві! Вінки занадто вигадливі. Скупі слізки не задовольняють рідного почуття самокатування, самороздряпування. Ми народжені вимучувати себе на шматки, аж до російського похоронного катарсису.
«Ось я лежу, але оцей я — не я, а де ж я?» — моє скорботне надсвітове запитання.
їхні західні могили занадто добре викопані, заправлені, як постелі, захищені з усіх боків від хробаків. Не те що наші — із плаваючим недокурком. Не те що наші по весні — із провалом до труни, як зійде сніг. У їхніх священиків занадто пісні обличчя, у їхніх гробарів надто осмислені фізіономії. Західна відмова від поминок — поганий наслідок життєвої скнарості, нам подавай довге прощання, з постцвинтарним ретельним миттям рук та застіллям, яке повільно переходить у гучне безпам’ятство, горілчане небуття.
Але відведи нас на Ганг, і ми перетворимося з переляку на Європу, побачивши і відчувши носом спалення трупів на набережній. Ми очманіємо від показових багать і безслізних, худеньких родичів, згуртовано впевнених у реінкарнації. Ми побачимо тут тільки дикість, поганство і — стрімголов додому. Нам дозволяли дивитися лише у вічко крематорію, щоб не було дефіциту кошмарів, та й то — до пори, до часу. У нас у вухах не тріск бамбуку, а стукіт цвяхів, які забивають у труну. Спочатку — сором’язливий, під кінець — сміливий, гучний. А якщо це тяжкий звичай, то є люди, які й «тяжкі фільми» не дивляться. Але я, хоч скільки ховав небіжчиків у відкритих трунах, знаю напевно, що це тільки проти їхньої пам’яті. На спогад залишаються, як нашатир, тільки синюшні обличчя й відразливий замогильний холод руки, а десь на обрії стоїть відсунута маленька жива людина і не сміє наблизитися з живими ручками.
Батюшко, ну, чого закляк? Відспівуй. Я не полюбляю сперечатися. Чому тоді тільки обличчя й руки? Уже краще б зовсім був голим, як у морзі. І всі б розглядали мертвого припорошеного хуя і спущені яйця, вдаючи, що їх це не цікавить. Є похоронний генерал з дарами, всім похоронам — вінок сонетів, на який жваво реагує вдова. Вона нічого не бачить, а тут зривається з місця й жадібно ковтає слова співчуття. Згорблена почесна варта з підв’язками похоронних дружинників. Виводок пройдисвітів із сережкою у вусі та без сережки. Жінки із зупиненими, лисячими мордочками. Що гірше склалося їхнє життя, то дужче вони балдіють від розглядання знайомих небіжчиків. А десь там далі цвинтарні бабульки — стахановки трупної цікавості. Нюхаючи стебла квітів, що пахнуть так непристойно, одні помічають на відкритому обличчі небіжчика лише мертве, інші наполягають на красі.
— Як він не схожий на себе.
— Роздувся.
— І на колір негарний.
— Ні, кращий, ніж у житті.
— А вона, дивися, як вона тримається!
— Стомився лежати. Потемнів.
— Хіба з вами не потемнієш?
Як із підворіття, поетеса на весь свій зламаний голос:
— Прекрасне лице!
— Брешеш, суко!
Некроексгібіціонізм. Ну, все! Закопуйте. Я соромлюся.
Головною подією XXI століття стане народження нового, планетарного Бога.
Ми розговорилися із Сірим про нового Бога. Не про російського Бога, бо локальні релігії відійдуть, а взагалі. Ентропія релігійного задуму Заходу, російська ортодоксальна скам’янілість, мусульманський фундизм — яскраві прикмети агонії старих богів. Яким бути новому: прямим? кульгавим? фарбованим блондином? У будь-якому разі ми залишимося за межею античного світу. Ми швидко скотимося в розряд доісторичних істот. Ми пригорнемося одне до одного, обійнявшись лапками динозаврів. Мені стало себе шкода. Новий Бог буде, звичайно, непередбачуваним. Несподіваним. Вискочить дуже страшним. У пір’ї або в кожусі? Фалічним? вагінальним? змішано-андрогенним? порнографічним? учнівським, як десятилітня лялька? Швидше за все — попсово-придуркуватим, як усі колишні Боги, але з урахуванням нової туги й high-тек досягнень. До нього логічно не пристосуєшся, не притрешся. Але зрозуміло, що нова маска Бога буде позаєвропейською. Європа його не відразу прийме.
Боги підупали. Вони не витримують людської конкуренції. Вони хворі на клаустрофобію. Вони вже у спиртовому розчині. їхні маски зірвано. Ніцше — дурень! Сприйняв ім’я за сутність. Угризання в Японію, дорога до ашрамів, тельбухи тигрів для вудунів, ностальгія за Полінезією, ідейні робінзони й племінне мислення made in USA — все це так добре заворушилося. Якщо вже свідомість негідна безсмертя, то душу гріють реінкарнації.
Камінь — це завжди основа. Ми із Сірим взяли камінь. Ми були не тільки пригнічені тягарем відповідальності, а й зраділи. За допомогою якихось лівих людей, що зазвичай розвозять меблі, ми відтягли камінь на Воробйові гори. Скориставшись темрявою ночі, ми покотили його в таємний гай, де цілий рік ночами співають солов’ї. Наречена із зубами з такої нагоди спеціально повернулася до нас. Ми її не впізнали — вона літала над нами в легкій туніці й жбурляла в нас солодкою журавлиною. Видовище — засмоктує. Вона була неземної краси, зуби їй хтось вирівняв. З нею, скажемо прямо, хотілося одружитися. Москва теж мала чудовий вигляд «кул». Ми штовхали камінь у чотири руки, кректали, мокрі й веселі. Нова метафізична активність Росії увійшла в нас, завирувала та обігнала інші народи. Росія знову взяла планетарне місце первістка. Наречена вгорі, з жовтими п’ятами і з жовтим фломастером за вухом, освітлювала нам шлях ліхтарем. Там, на схилі з виглядом на Москву, ми поставили перший камінь невідомому Богові.
1997–1999 pp.
Про автора
Віктор Єрофеєв — один із найвідоміших у світі письменників. Народився 1947 року в родині радянського дипломата і дитинство провів у Парижі. Дуже рано почав писати й друкуватися. Закінчив філологічний факультет МГУ, аспірантуру Інституту світової літератури. Захистив кандидатську дисертацію. 1979 року за організацію в самвидаві альманаху «Метрополь» В. Єрофєєва виключили зі Спілки письменників і дев’ять років цього самобутнього письменника в Радянському Союзі не друкували. Тим часом твори В. Єрофєєва перекладено більш як двадцятьма мовами. Його роман «Російська красуня» став світовим бестселером. За оповіданням В. Єрофєєва «Життя з ідіотом» композитор Альфред Шнітке написав оперу, й за цим же твором режисер Олександр Рогожкін зняв фільм. Віктор Єрофеєв — член Російського ПЕН-центру, лауреат премії імені В. Набокова (1992 p.), кавалер французького Ордену літератури й мистецтв (2006 p.). Автор двох десятків літературних творів, численних наукових праць із теорії літератури, ведучий і автор теле- та радіопередач на теми культури.
