Львівська пані, стр. 17
СПРОБА ДОВЕСТИ, ЩО…
І хто вигадав цю старість?! Життя ж — лише для молодих… Не хочу вірити, що я стара. То злі язики таке про мене базікають. Дали б мені зараз більш-менш чоловіка, то… Я довела б! Добре, що хоч Назар є. Коли раніше брала на квартиру самих дівок — щохвилі здавалося: вже скінчуся, «швидка» не встигала мене рятувати. Одного року аж чотири дівки мала — сподівалася на більшу поміч… Вони ж, сучки такі, тільки про хлопців думали, а на мене навіть дивитися боялись, ніби їм хтось очі повиштрикував. Гадали собі: не подивимося на стару — ніґди такими самими не станемо… Смердючі! І діставалося ж їм тоді від мене, ой як діставалося, напевно, аж не раді були, що дівчатами народилися. Вже як я впадала в нерви, то такі сині були, як моя задниця після уколів. Татового ременя боялися менше, ніж мого язика. Тільки-но пробувала котрась не догодити мені, то я зразу їм чотирьом вивертала навиворіт усю їхню суть… Зразу! А особливо, коли біля них якісь каваліри крутилися. Як же я любила їм напакостити, аби довго стару пам’ятали!
Ой ті дівки!.. Коли з’явився Назар — усе цілком перемінилося. Лише подивлюся на нього — і вже легше стає. А особливо, коли він не застібає сорочки… Якби притулилася щокою до цього його волосся на грудях, то ніби назавше…. Хоч, буває, як почне кричати на мене, як почне кричати, то я готова бігти, бігти навіть хорими ногами… І чую себе такою заведеною, якби недавно народилася… І потерпаю, аби він не здогадався, яке це зараз велике благо для мене — цей його крик, ця чоловіча сила, що пронизує мене наскрізь, бо відчуваю її навіть у своїх задубілих п’ятах, у кінчиках волосинок… Не кажучи вже про мої сідниці — їх ніби мнуть одночасно з десять хлопів, і ось-ось роздеруть. Тоді я забуваю про все на світі, і навіть смерть не страшна мені, навіть смерть…
Диви, що вигадав цей Назар! Треба ж таке — вставив у лазничці замок. Йому, бач, не подобається, що я заходжу, коли він купається… Та най би собі купався, я його не чіпаю. Лише раз спробувала спину намилити, та він чогось страху набрав такого, що ледве не потонув. Хлопець ніби нівроку, а чогось полохливий. Здійняв такий ґвалт, аж сусіди мали що слухати… І що б то такого сталося, якби я трохи потерла йому спину? Майже як рідному. І яке він має право до замка?! Ну й квартиранта взяла собі! Цілком не зважає на мене… Та ще й із себе щось показує… Правда, донедавна був люб’язніший — поділ сорочки зав’язував на животі вузлом, і було видно пупець… А в нього ж те волосся, що коло пупця й нижче, таке ніжне-преніжне… Колись казали: доріжка курви. Тягнеться все нижче й нижче, а там, напевно, — кущик, пшеничне перевесло… От би кінчиками пальців погладити його, притулитися до нього щокою, як до шерсті кота!..
Цей Назар дбає лише про себе. Я до нього і так і сяк — навіть краще, ніж до рідного чоловіка, а він, диви, бештає мене, ніби якусь дівку з вулиці. Та ще, буває, загне такого матюка, якого я зроду не чула. Ніхто в житті чогось подібного не казав мені. Дивно, що я після цього цілком на нього не серджусь. Буцімто навіть ліпше стає, хоч колись страх як не любила чути матюків. А нині він щось таке скаже — на коротку мить забуваю саму себе. Але ж який дідько примусив торкнутися його грудей?! Вони такі чоловічо-волохаті, що спробуй втримати руки… І зате ледь не вбив мене. Ліпше вбив би, ніж маю так мучитися.
То дурниця, що мені стільки літ! Я чую себе ще в силі… З його появою у мене, може, знову місячні… Може, мене ревність роздирає, коли він дівок до хати приводить. Але його Наталці ні разу не прохопилася — мовчу, як та партизанка… А в тих дівок гулящих — ні встиду, ні совісті! Одна подружка Наталчина, як тільки дізнається, що та на роботі, зразу ж, курвисько, біжить до Назара. Хоч мені й Наталка до одного місця, але — як то так можна?! І сусідка згори тільки й жде моменту, аби непомітно для мене шмигнути до нього. Гадають, що стара сліпа і глуха. Та й хто мені повірить, якби я правду казала… Але я не теперішня! Ці шльондри зіпсують мені Назара наніц. Аякже, витискають з нього все, і він на мене навіть не реагує… А знав би, яка я була ладна, як мене хлопці хотіли!.. Де ж справедливість?! І як то час ділить людей! Вони поруч, а між ними така прірва, ніби по інший бік моря стоять. Я вперше так закохалася. Мені навіть смерть зараз не страшна, а завше нікого й нічого так не боялася, як її. Чоловіка свого не любила, хоч мені й було з ним добре. Ніколи не гадала, що зможу когось полюбити. Вже й забула, коли допоминалася таблеток. Якби зізналася у своїх почуттях, то, напевно, відразу відправили б мене до шпиталю для хворих на голову. Бо якщо ти стара — не маєш права кохати. Чекай на свою смерть. Та я не проти померти, але перед тим Назар мав би згодитися на… Правда, я так замучила б його, що він сам би скоріше скінчився… Роздерла б на шматки, з’їла б усього! Шкода, що мені забракне грошей купити його…. А сама колись дивувалася з одного старого, коли переповідали: був паралізований і прикутий до ліжка, але мав таку потребу, що постійно приставав до невістки, аби та йому «показала». І не було на те ради, поки його син не найняв якусь алкоголічку. Вона два рази на день приходила до діда, і щось із ним, ненормальним, виробляла, вдовольняючи його… І кара Божа була зі старим: уже нічого не міг робити, а в «цьому» мав страшну потребу. Йому вісімдесят вісім літ, а їй і тридцяти нема… Так, сама колись сміялася з такого. А тепер — хіба слухай, як за стіною від нього дівки стогнуть… Так стогнуть, що починаю сама стогнати. Тоді мене направду все болить, ламає. І мені вже так погано, так погано, що й жити не хочеться. А він далі кричить на мене, навіть руками почав розмахувати. Най би вдарив-таки… Все одно нічого не годна із собою зробити. Якби вдарив, то, може, бив би не дуже. Вдарив би — і це було б для мене ласкою. І я кричала б цілком не від того, що мене болить…
І нащо він вставив замок у лазничці? Тепер вже не бачити мені його голеньким… Таж я не чіпала б його, а лише б трошки подивилася… А ще таке найшло на нього — почав ховати від мене свої брудні лахи. Раніше скидав їх у велику коробку в лазничці, а тепер навіть не знаю де… Якось на мене налетів: що то його труси роблять під моєю подушкою? Мені було так встидно, так встидно!.. А я вже звикла вдихати його терпкий запах, він проникав ніби в сам мозок… І так освіжував мою пам’ять, що все життя знову поставало в яскравих фарбах. Здавалося, пригадую навіть хвилю свого народження. Тепер без цього запаху не можу заснути.
А якось я зайшла до них у покій, коли нікого не було. Нараз мої очі вп’ялися в їхнє простирадло, так гостро, ніби нічого іншого в житті й не бачили… Сліди! Так, сліди… Від хвилювання не знала, що маю робити далі. Але роздягнулася й лягла на це ліжко. І тоді відчула себе такою щасливою… Було так добре… Ось він лежить позаду мене, цілує мою шию, важко дихає мені у вухо, покусуючи його, як беззубе собача, й облизуючи, як новонароджене телятко… — слина потекла мені аж під живота. Від його стискань мої перса випинаються над усім, стають найбільшою суттю… Його рука ковзає додолу — туди, де все починається, звідки чоловік виходить і куди прагне ввійти знову й знову… Його палець мимохідь торкається… Моїм тілом пробігає блискавиця, і воно вже тріпоче, як від удару грому… Але прийшовши до тями на їхньому ложі, я відчула гіркоту й порожнечу, бо насправді Назара біля мене не було; хоча тілом ще блукали легкий трепет і нудна солодкавість, вони не гріли душі, і замість радості народжувався біль розчарування… І чого він зараз не біля мене, мій Назар?! І чого мені зараз не двадцять?! І чого я мушу так мучитися?!
СИЛА ОЧЕЙ
Після третього погляду вже ніхто не міг видертися… Так манили їх мої чорні очі, що місця собі не знаходили. Ставали буйними, ніби на них повний місяць світить. А які ж були щасливі, коли їм випадало бодай торкнутися мене! Е, мої очі хлопців з розуму зводили, але бабів доводили до сказу…