Око прірви, стр. 19

Отож ми пішли за ним через ліс по досить слабко утоптаній стежці і могли вільно розмовляти. Правда, юнак звелів нам дивитися під ноги, особливо босому Кузьмі, бо тут водяться отрутні змії, від укусу яких людина дубіє і швидко покидає світ. Це додало нам страху, а він тим часом оповів рівним і, як усе в ньому, неживим голосом дві історії із зміями, що стосувалися житія того-таки Микити.

Якось привели до Микити жінку із обличчям таким зеленим, як трава чи листя. Згодом виявилося: таке ж зелене було й тіло її, бо й руки були зелені, а жінки казали, що й уся вона. А причина та, сказав юнак, що вночі, бувши спрагла, випила із водою малу змійку, і та почала рости у її череві — від того й зеленіла шкіра. Знахарі та шептухи сільські скільки не трудилися біля неї — нічого не змогли вдіяти, отож єдина надія залишалась у неї на святого.

— Коли ж я розповів йому про цю жінку, — мовив юнак, — він, не дивлячись і не оглядаючи її, бо має до жінок невимовну відразу, сказав: «Напоїть її від води святого місця! І хай молиться від ранку до вечора».

Жінку напоїли вранці, вона молилася без їжі й питва цілий день, а ввечері, коли заходило сонце, почала тіпатися і впала, широко розтуливши рота. Люди бачили, як у тому роті з'явилася зміїна голова, висунулася й засичала. А тоді поповзла з рота, і була на три лікті довжиною. Коли ж виповзла, зелена барва з її лиця почала спадати і зникати, і шкіра її стала звичайна. Змія ж поповзла до огорожі святого місця, скрутилась у клубок і здохла.

Друга історія була про змія-полоза, який жив у тутешньому болоті. Був він на дванадцять ліктів, і там, де проповзав, в'яла трава, а де гніздився, більше на тому місці не росла. Нападав на людей та худобу, чавлячи їх і випиваючи з них кров. І загналася в ліве око його скабка із дерева і творила йому велику болість, бо око його те загнило. Тоді він вийшов із болота й поповз до огорожі святого місця, а там хилявся й мотав головою, ніби просив милосердя у святого Микити. Святий зійшов зі стовпа, щоб подивитися на нього, хоч зі стовпа він дуже рідко сходить, і торкнувся ока пальцем. І випала дерев'яна скабка, і звівся полоз ставма та й уклонився святому. І відтоді лежав біля загорожі, нікому не шкодячи, кілька днів, аж доки око його не очистилося від гною. Тоді поповз у болото і вже ніколи не нападав на невинних людей та худобу, а тільки на тих, що йшли до святого без віри чи з кривомислям. Ото кажуть, що він таких у болоті й топить.

Тоді не втримався Созонт і запитав:

— Як же визначаєте, чи людина з вірою йде чи з невірою, з кривомислям чи без нього?

— По тому й визначаємо, — коротко відказав юнак. — Люди із вірою проходять до святого й відходять від нього вільно, а людей лукавих болото із змієм пожира.

— А, крім цього мірила, чи маєте інше?

— Лукавство в людині — це дух, — мовив юнак. «Блаженна людина, — сказав Давид, — як нема в її дусі лукавства». А духом людина дихає; оцей-бо дух змій-полоз, за наущенням Господнім, його в людині й прочуває, й прочитує.

— Але той-таки Давид сказав, — мовив Созонт, — «Не розпалюйся гнівом на людину, що виконує задуми злі».

— Це заповідь людині, — відказав юнак. — Судимо не ми і не святий Микита — оружжя Господнє, а Бог. «Бо витяті будуть злочинці, — каже той-таки Давид, — а ті, хто вповає на Господа, — землю вспадкують. А ще трохи — і не буде безбожного!»

Це було мовлено голосом рівним і байдужним, але в ньому прозвучав голос заліза. І знову я відчув доторк страху, непояснимої тривоги, що заполонила.

Диякон Созонт отямився і мовив примирливо:

— Воістину повчальні твої притчі!

— Чи записані вони в тебе до житія святого Микити, яке складаєш? — спитав юнак.

— Ні, бо цього не відав.

— Що ж звідав?

— Небагато. У Черняхові довідався від отця Івана, священика тамтешнього, про дитячі роки святого, а від Кузьми, котрий іде з нами, про його пробуття в Жидачівському монастирі. Коли маєш бажання і поки не дійшли до болота, розкажи: що було до того, як святий знайшов це місце?

— Моє послушання, — мовив юнак, — скрізь і всім оповідати житіє святого.

Розділ дванадцятий,

у якому подається оповідка юнака про Микиту Стовпника, тобто як він Стовпником став

І юнак розповів, що після вигнання із монастиря ходив Микита по відлюдних місцях та вертепах, доки не знайшов безводну криницю, в якій гаддя й духи нечисті жили, і, там поселившись, молився Богові. І жалили його там гадюки, а нечисті духи спитували його, намагаючись одвернути від Бога й шепочучи лестиві слова. Один із духів ставав горілкою, другий — сласною їжею, а третій — жінкою. І спершу не відав святий того, а гадав, що це жінка сховала тут їжу та горілку, бо вона до нього й прийшла, коли покуштував того й того. І, коли спустилася до нього в криницю, гаддя почало танцювати й співати солодко, а з ним і жінка, оголюючись перед святим. І був він одурманений та запоморочений і вже на краю погибелі стояв, коли б не уберіг його Господь і не наустив його покласти на груди святого хреста. Гаддя тоді в паличчя поперетворювалося, горілка в сечу, їжа в послід, а жінка, якою він ледве не був переможений і скушений, у пару перейшла. І після того заклявся святий страшною клятвою: не пити і не їсти, а жінок незмінно вважати посудиною диявольською, бо так воно і є. І знову пішов він блукати по лісах та вертепах, аж поки не знайшов гору й печеру в ній і там, зачинившись, пробув три літа, нічого не пивши й не ївши. Довідалися про нього люди й почали приходити, просячи зцілення їхнім хворобам, і спокусився він: безвідмовно чинив, не зваживши на те, що тіло тлінне є й призначене на гниття й умирання, а хвороби тілесні і є початком такого вмирання. Почув про нього й один із князів Четвертинських, узяв трунків із собою та виборної їжі, бо не вірив, що святий не їсть і не п'є. Він сказав святому:

— Не належить людині себе безмірним постом убивати, не є це добродійність, а більше гріх.

Тоді сказав преподобний:

— Поклади, княже, біля мене питва та їжі, коли буде потрібно — укріплю трохи тіло. Мене ж у печері зачини на сорок днів та ночей, а тоді приходь.

Князь те учинив, наказав слугам засипати вхід землею з камінням, лише малу продухвину залишивши.

Коли ж минуло сорок днів, прийшов князь із слугами, розкидали прохід у печеру і знайшли преподобного на землі — лежав він наче мертвий, їжа ж не була попсована, але й не торкнута, трунки ж і вода так само — не взяв і трохи того великий пістник і не скуштував.

І жахнувся князь Четвертинський, і попросив благословення; сам же преподобний устав, і не було в його тілі ніякого виснаження. Сказав він князеві та людям, що там були:

— Не можу вже тут лишатися, бо не бажаю слави людської. І не вважаю своє пробуття в печері подвигом, бо хотів відбути цей час стоячи, але утрудився й дозволив собі сісти. Коли ж сів, захотілося мені лягти, а коли ліг, то не міг уже ані сидіти, ані стояти. Це значить, що не укріпив я ще свого духу.

І він знову пішов блукати по лісах та вертепах. І знайшов ще вищу гору, а ще знайшов кинуту кимось кодолу [12], одним кінцем прив'язав себе за ногу, а другим окрутив каменя і так, стоячи на горі, дививсь у небо, прозираючи розумом вище небес долішніх. І знову прочули про нього люди й почали до нього приходити, просячи помочі на хвороби свої. Прийшов і один священик із недалекого містечка і, побачивши його прив'язаного, сказав:

— Людина — не пес і прив'язі не потребує, а має волею та розумом прив'язувати себе до одного місця.

Це почувши, преподобний відв'язав себе і відтоді зв'язував себе тільки вільною волею — захотів бути Христові самовільним в'язнем. І не сідав він, і не лягав, а тільки стояв, дивлячись на небо, і молячись, і поклони б'ючи.

Пройшла про нього слава на весь край Волинський та Поліський, навіть із Поділля та Червонної Руси приходили до нього люди: несли хворих своїх чи самі з власними бідами прибували, з напастями чи скорботами, ті, що від бісів мучилися, — і всі вони діставали поміч, тоді ще святий без розбору всіх лікував, хто цільбу, хто втіху чи іншу якусь поміч. Преподобний же, зцілюючи, казав кожному: