Око прірви, стр. 16

На дорогу вже не виходили, а пішли краєм лісу, тримаючись бачно; очевидно, наскочили вони на Турчинку, саме те село, в якому збиралися стати на ночівлю, перш як зануритись у поліські хащі.

Дощ швидко перестав, і невдовзі ми зупинилися на відпочинок, увійшовши глибше в ліс, щоб перечекати небезпеку. Але то був, здається, одинокий чамбул, який загнався аж сюди в пошуках полону, тепер спішно повертався до своїх. Воістину дорога мандрівнича повна несподіваних небезпек!

До самої Турчинки нічого нам не сталося, коли ж досягли села, побачили, що здогад наш справдився: село частково було спалене, частково збереглося і стояло цілковитою пусткою: одних наїзники полонили, інших убили — ми побачили біля хат зарубаних, були то здебільшого старі діди й баби. Ті ж, хто уцілів, очевидно, пересиджували в лісі й на ніч навряд чи сюди повернуться. Ми обійшли село — не було в ньому ані живого духу. Навіть пси й коти були порубані, корови порізані, хіба блукали подвір'ями кілька курей, які від напасті поховалися по бур'янах.

Підійшли до спаленої церківці й помолилися за упокій душ тих, на кого впала ця біда. Потім зварили в одній із хат собі куліш, не чіпаючи жодних покинутих пожитків, і повечеряли у мовчанні, відтак полягали спати, одного з нас виставляючи на сторожі у дворі й по черзі змінюючись. Було не до балачок, отож ніхто нічого перед сном не розповідав, та й спали неспокійно. Але ніч минула без пригод.

Уранці почали повертатися із лісу люди, вони були на конях, дехто вів на прив'язі корову, яку встигли захопити при втечі. Допомогли людям зібрати мертвих, а диякон Созонт, хоч і не був ієреєм, відспівав погріб над загинулими — священик цього села був забитий також. Люди нам дякували, по гостили як могли та вміли — гостини ці були смутні. Тому затримались у селі на ще одну ніч, але сторожі своєї вже не виставляли — стерегли село місцеві люди. Цілий день у селі стояв плач і лемент, тривожно ревіла уціліла худоба й гостро пахло згарищами.

Були потомлені й розтривожені, через що не могли заснути, тому Кузьма викликався оповістити історію про святого, яку він знав і яку пережив, як казав, у своєму Жидачівському монастирі. Притому Созонт признав, що подібної він у книжках не прочитував, отже, признав її за автентичну, а може, вчинив так, щоб не збурювати гарячого Кузьминого норову.

Розділ десятий,

у якому розповідається про кухаря Калістрата, який побував у раю

Калістрат був сином простих батьків та й сам простий, у монастирі служив у поварні, маломовний, смиренний та роботящий, а визначався ще й тим, що кожному пропонував допомогу, через що деякі недобрі серцем ченці ним користувалися як рабом, понуджуючи, але він усе виконував безвідмовно — і це окрім основної роботи; ще й мав звичку дякувати тому, хто ним користувався. Молитви й посту ніколи не полишав, ходив трохи зігнутий, виставивши вперед бороду, ніби не хотів, щоб та борода терла йому одежу на шиї. З нього любили покепкувати, лаяли його, часом через дрібниці били, тоді він видавав із горла якийсь пташиний кавкіт; але ніколи не оборонявся, не відповідав напасникам гострим словом, отже, був плохий та благий, а в цьому жорстокому світі заведено, що чим благіша людина, тим більше лиха на неї падає, і чим беззахисніша, тим більше його доводять, як це буває і в тварин, і в птахів: слабкого забивають, а сильний росте. Такий був і Калістрат, і, хоч усім хотів допомогти й прислужитися, мали його за останнього, глумилися і зневажали, забувши євангельську істину, що «багато хто з перших останніми стануть, а останні першими», [10] а Христос велів приходити й сідати на останньому місці, бо «хто підноситься, буде впокорений, а хто впокоряється, буде піднесе ний». [11]

Історію ж оцю оповів Кузьмі один ієромонах Автоном, що жив у їхній обителі і мав до Господа одне тільки прохання: щоб той у якийсь спосіб дав пізнати, чи існують і справді у потойбічному світі рай та пекло, а властиво, не так пекло, як рай, тобто Автонома вельми цікавило: чи його іночі подвиги, відстороненість од світу та життя, убогість та нікчемне існування і справді дістануть після смерті вічну мзду, чи підуть на вітер. Навіть у розмовах із Кузьмою Автоном казав:

– Є тільки одна річ для поживи подвижництва: увіритися, що рай — не вигадки перестрашеної смертю людської істоти, окрім цього, немає важливого. Бо коли оповіді про рай — людські байки, то й відрікатися від світу нема жодної рації, а треба цей світ і життя любити, а не зневажати, не тікати від нього, а йти у нього, не уникати людей, а йти між них, не про рай посмертний гадати, а про рай, створений при допомозі розуму та добродійностей у живому світі, а монастирі всі позачиняти, ченців розігнавши.

— Отже, хочеш служити людям, не Богові? — спитав його Кузьма. — І, коли не віриш у Божий рай, чи не є це невір'ям у Бога?

— Не вірити у Бога може тільки кривий розум, — сказав Автоном. — Адже світ живе у чиїсь волі і за твореними кимось законами. І цій волі улягає не тільки людина, але й кожна комаха, й рослина, кожна непотрібна бур'янина, та й творення плоду, що зумовлює продовження життя, чиниться за працею людською, але не за волею її, а таки Божою. Адже у зрослій насінині заховується рослина року майбутнього, і не тільки стебло з листям, але й новий плід, і все це у невсяжній різноманітності плодів та видів. І чи не кривий розум сказав, що служити добродійності й плекати розум та добрий лад на землі — не є служенням Богові. Отож мене й мучить сумнів, — мовив Автоном, — чи не диявол шепче нам ненавидіти живий світ, творення Боже, велике з великого, а любити Бога, відкидаючи та зневажаючи світ, щоб досягати благ, яких ніхто не бачив і не пізнав із живих?

І так багато думав про це ієромонах Автоном, що одної ночі мав собі видіння: побачив дивної краси долину, порослу лісами з плодових дерев, полями з усіляким їстівним зелом, з квітами, яких було аж так багато, що покривали вільний простір. І побачив він дорогу, що текла між того багатого краю, а по ній ішов, спираючись на патерицю, отой кухар Калістрат, що його всі зневажали. Сам же Автоном ніби пролітав над тим чудовим краєм, але, вражений зустріччю з Калістратом, приспустився до нього на крилах своїх, був-бо в образі птаха, і спитав:

— Куди це ми, брате Калістрате, потрапили з тобою? Чи ж не у рай?

— У рай, отче, в Божий рай, — сказав Калістрат.

— Залетів сюди уві сні, — сказав ієромонах, — а як ти, живим бувши, сюди потрапив?

— Великою благістю сюди покликаний, — сказав Калістрат, продовжуючи йти дорогою, тоді як Автоном пурхав над ним пташкою, — бо тут є обитель Божих вибранців.

— Отже, ти вмер? — спитав Автоном. — Не може сюди потрапити живий.

— Таж потрапив, — спокійно сказав Калістрат, спираючись на патерицю.

Дорога увійшла в гай, де росли яблуні, і гілля кожної аж угиналися від чудових, соковитих та зрілих плодів.

— Чи можеш щось тут зірвати? — спитав Автоном.

— Усе що захочу, — сказав, ідучи, Калістрат.

— Тоді зірви для мене яблуко, — попросив Автоном, показуючи на найрум'яніше.

Калістрат зірвав три яблука, вклав їх у малу торбину, що висіла у нього на шиї, й привісив Автоному-птаху.

— Прийми, — сказав він, — і насолодися!

Відтак закрутили, замотали Автонома хвилі сну, і він ніби в коло потрапив, що оберталося, а потім відчув, що кинуто ним у безодню, в яку безконечно довго падав, поступово перетворюючись із птаха в людину, і летів, розпластавши руки й ноги, але вже не так швидко, а все уповільнюючись, кружляючи, а довкола грали барвисті пасма, ніби веселка розлетілася й розкришилася у просторі. І почув він музику, де кожен звук відповідав барві, ніби звуки переливались у кольори, а барви у звуки, а глибоко внизу уздрів круглу кулю, до якої наближався, хоч і летів повільно, надзвичайно швидко, і побачив на тій кулі голубу воду й зелені пасмуги лісів, і кряжі гір, і жовті квадрати полів, і стрічки доріг, і сонце чудово ояснювало землю, а та земля туманом була покрита, й оберталася вона, й крутилася, як вістив єретик Галілей, а тоді очі його, Автонома, самі від себе заплющилися, і він полетів уже в темряві, але не була вона глупа, а налита тремтливим етером, що перламутрово світився. А потім і це пропало, і почув він, як почали голосно клепати у било на утреню.