Біс плоті, стр. 65

— Нас itur ad astra [58], панове школярі! — патетично мовив дяк. — За таке, по-моєму, можна випити ще по чарці. Як ви, панотче? — він замотав головою. — Ні, не повірю. І справді чинили все gratis [59]?

— Gracia graciam parit [60], — мирно мовив Климентій.

— Незбагненно! — згукнув дяк, наливаючи чарку й швиденько її випиваючи. — То, може, ви, вибачайте на слові, святий?

— На жаль, ні, — відказав Климентій, зітхнувши. — Просто hominem experiri multa paupertas jubet [61].

— Ну, убозтва маємо й ми много, — сказав дяк, наливаючи Климентію. — І дечому через те навчилися, особливо, коли кишки до спини клеяться, а щось десь зле лежить. Чи не так, панове школярі?

— Так! — хором відказали школярі.

— Вони в мене славні, — із сльозою в оці сказав дяк, коли Климентій пив свою чарку. — Моторні та звинні. Коли б не це, то ми з убозтвом своїм і ноги б простягли. Чи не так, панове школярі?

— Так! — хором крикнули школярі.

— Іще одне дозвольте запитати, панотче. — У вас у торбі є фляша, чи ж вона, вибачайте, не з водою життя?

— Вгадали, пане дяче, — але то не горілка, а свята вода, — спокійно мовив Климентій. — Коли хочете, спробуйте.

— Дивовижно! — сказав дяк, ходячи із фляшою та чаркою покоєм. — Тоді я у вашу честь, через те, що до нас завітала така незвичайна людина, вгощу чарочкою і свою братію, хай кружляне. А то не захочуть нам співати й танцювати. А ви, панотче, співаєте й танцюєте?

— Співаю й танцюю, — мирно мовив Климентій, горілка почала більше розігрівати його, граючи в тілі, але водночас і склеплюючи йому повіки.

— Ну, слава Богу, тоді ви ще не зовсім святий, — сказав дяк. — Ану, підходьте, панове школа, по одному, не товпіться, вгощатиму на добру науку.

З кутків по одному почали вигулькувати спершу старші, тоді молодші, а тоді й малі. Дяк кожного вгостив чарочкою, вони брали чинно, а тоді знову зникали по кутках.

— А тепер заспівайте танечної, панове школярі! — вигукнув дяк.

І з кутків раптом полинув спів: зладжений, гарний, видно, не раз і не десять так співали.

— Ходіть, панотче, в коло, ходіть! — крикнув дяк, починаючи кривого танця.

Ні, пане дяче, — мовив зморено Климентій. — Сьогодні я зморений і не до танців мені.

— Гаразд, панотче, тоді не будемо танцювати! — сказав дяк і з маху сів до столу.

Спів обірвався.

— Скажіть тоді, панотче, — наблизив до нього обличчя дяк. — Таке добре діло вчинили сьогодні, а чомусь невеселий?

— Хто в чому званий, в тому пробуває, — сказав Климентій.

— Не зрозумів, — мотнув головою дяк.

— Гороху наївшись, — мовив Климентій, — з ним і говорити.

— Тепер зрозумів, — серйозно сказав дяк. — То, може, хотіли б спочити з трудів?

— Коли ваша ласка, — повів лагідно Климентій. — Очі мені злипаються. І вибачте, що до гульні сьогодні невдалий.

— Як же спатимете в мокрій одежі? Роздягніться!

— В мокрій одежі менше воші кусатимуть, — сказав Климентій. — У вас їх слава Богу.

— Не скаржимося, — відповів дяк. — Не такі, бачте, й бідні, хоч на це. Нівроку мудрий із вас чоловік.

— Та й у вас, пане дяче, голова не капуста, — змовив Климентій, вмощуючись на рядні, на якому спав і минулої ночі.

— Мій розум їм, тобто школярам моїм, звичний, а ваш новий. Шкода, що не залишитеся надовше, були б нам як homo novus [62]. А окрім того… щось у вас є, що викликає пошану. A honos habet onus [63].

— Не зваблюйтесь, пане дяче, — сказав Климентій. — Бо може, я грішніший за вас усіх.

— Hinc illae lacrimae [64], тобто ваш смуток?

— Атож, пане дяче, атож, — печально мовив Климентій, вкриваючись дірявим рядном і заплющуючи очі.

Роздiл XII

Досі тільки раз відчув у собі того, котрий вийшов був із Тодосії і сів йому на карка, — тоді, коли перестрівся з рум’янощокою молодичкою, він і тоді вбив у шкіру гострі кігті і обілляв вогнем, але знав, що то не востаннє, невдовзі, обкублившись у ньому, заведе гніздечко своє й обживеться, а тоді й почне по-справжньому діяти, адже, коли зустрівся з палкою молодичкою, вже показав ріжки, і хай несильно, але таки вкинув у тіло жару. Тому перш, ніж заснути, як це мав у звичаї, помолився подумки, хоча хто зна, чи дійшла до Божих вух молитва, адже в покої стояв галас, школярі та й дяк із ними зовсім не зважали на те, що панотець ліг спочивати, голосно гомоніли, хтось щось оповідав, спалахував регіт. Зрештою, Климентію до такого не звикати, окрім того, немилосердно причавлювала втома, тому й молитва його була не як чітко означене прохання до всевишнього, а тільки як короткий душевний погук, щоб він, Отець, і Син його, і Святий Дух, Бог єдиний у Тройці, помилував і вберіг від того, котрого, рятуючи невинну душу, у себе впустив. Відтак не відчув душевного миру, як це бувало завжди по молитві, а ніби хтось у нутрі його зайорзався, захихотів, і простяг довгі липкі лапи, й заклеїв йому повіки, відтак роздер тими ж таки лапками рота, висовуючи прозору голову із того рота, безоку, безвусту, безвуху, і гаркаючи, ніби старий пес, і це в той час, коли Климентієвий дух поволеньки входив чи радше впливав у антисвіт.

І зайшов він у дивний палац, стіни якого були чорні, але тканина, якою були оббиті, попроривалася, і в ті прорви вливалися, ніби золоті списи, потоки світла. А ще там ходили, лежали, стояли голі жінки, а він покоївся на одрі, розіп’ятий на ньому, бо руки й ноги йому прибито цвяхами. Жінки підходили до нього, роздивлялися, про щось поміж себе розмовляючи, а тоді зневажливо сміялися й відходили, а він відчував невимовний сором, адже й справді ніколи й нікому не показував оголеної своєї плоті, хіба що в малих літах батькам, коли його мили.

— Що з ним робитимем? — спитала якась старша жінка, трохи схожа на Пелагію. — Він старий, бридкий, з погаслою чоловічою силою та ще розіп’ятий на своїх сумнівах, соромі та застереженнях, котрі і є цвяхами, якими прибитий.

— Омолодимо його! — гукнула молода з обличчям Тодосії, тобто тієї, кого так тяжко колись любив. — Намастімо його тіло оліями, скупаємо в купелі з молока, розчешімо волосся, тоді побачите, що не такий він старий та бридкий, а більше гарний. Дамо напитися настою із трав, який пробуджує чоловічу силу.

Тоді побачив, що в покої стоять два конови: в одному кипіла олія, а в другому молоко. Кілька голих дівчат із сміхом підскочило до нього із кліщами, вирвали цвяхи, що ними був прибитий до ложа, схопили за руки й ноги, тоді розгойдали й кинули в конов із киплячою олією. Але не зваривсь у тій олії, а відчув солодку приємність й чудові одурманливі запахи, якими дихав — надихатися не міг, і відчув: тіло його наливається молодою силою, тобто й справді омолодів. І тільки одне старе залишалось у ньому — голова. Відтак простяглася рука з довгими пофарбованими нігтями, лягла на обличчя, вбивши пазурі в церу йому, й занурила в киплячу олію всього цілком. І він почав поринати в якусь зелену глибину, де росли яблуні, густо покриті плодами, і сливи, й вишні, й грушні, й фіги, й фініки, й помаранчі, а трава там росла синя, зрештою, й усі плоди були сині, і з кожного дивилося на нього людське око, ніби намальоване на шкірці.

— З’їж яблуко! — наказав високий жіночий чи янголячий голос, і до нього знову простяглася рука з довгими фарбованими нігтями й подала йому плід із намальованим на ньому оком. Узяв його й раптом обпікся, такий був гарячий, а коли вкусив, то потік не сік, а горілка, і та горілка почала наливати його тіло, й запалювати, й хмелити. І закрутилася йому голова, тобто сидів у траві, а голова почала обертатися на плечах, як флюгер, — спершу повільно, а тоді все швидше й швидше, і все довкола замиготіло, застрибало: і яблуні, і сливи, і грушні, і всі інші дерева перетворились на голих дівчат, які почали вигецувати навколо нього шаленого й непристойного танця, бо виставляли до нього сокровенні місця й манили, надили, спокушали. І він почав відчувати, що набрякає, тужавіє, а передусім жила його, а голова почала крутитися на плечах повільніше, а коли зупинилася зовсім, то скочив він на рівні й почав ганятися за тими голими танцівницями, але вони моторно від нього тікали й ухилялися. Тоді відчув, що бракує повітря, як нурцеві, котрий довго пробув під водою, тож щосили відштовхнувся від синьої трави й кулею полетів угору, вибухнувши з олії, як велетенська риба чи викинутий камінь. І тут його відразу ж підхопили якісь руки й потягли до іншого конову, де кипіло молоко. І Климентію раптом стало страшно, що нового випробування не витримає, а таки звариться в цьому молоці, але вже летів, ніби випущена із лука стріла, і впав у те молоко, розляпуючи його навсібіч, а коли поринув у білу й непрозору рідину, побачив, що дно конова прозоре і що то не так дно, як двері, які потяг до себе. І зайшов у порожнє помешкання, стіни якого були дзеркальні, і в тому покої навішано було дзигарів, які цокотіли, мали привісні гирі, що сяяли золотом, але на жодному дзигарі не було стрілок, тільки часові позначки годин, а одна із дванадцяти позначок горіла, як свічечка за склом ліхтаря, але в кожного дзигаря цифра інша. І саме тоді побачив він себе homo novus, бо то був він і не він. Він — бо відчував себе, своє єство, своє «я», здатність думати й відчувати, але все те було вкладено в чуже тіло гарного, м’язистого й самовпевненого юнака, який стояв перед дзеркалами оголений, і його жила при цьому стриміла трубою. Відтак зображення почало в дзеркалах розмиватися, миготіти, розпливатися, а за мить побачив уже не себе, а тих-таки оголених дівчат, що витанцьовували похітливого танця, але не було їх коло нього, а тільки жили у дзеркальних відбиттях. І запалав у ньому гарячий, палкий вогонь, і почав кидатися він на ті дзеркала, щоб дістатися до тієї чи тієї, але вдарявся обличчям об метал, бо дзеркала виявилися не скляні, а таки металеві, і з рота в нього вирвався, як чорний вуж, крик. А коли знову забракло чим дихати, знову відштовхнувся від підлоги й був викинутий у молочну ріку, яка швидко котила білі хвилі між синіх, бо з киселю вчинених, берегів. І його понесло течією, крутячи й б’ючи ним об м’яке кисельне каміння, аж доки не схопився за прибережного куща. А коли вибрався на берега, уздрів синє поле, порожнє й безконечне, ніби хмари, а десь далеко в глибині забовваніла самотня жіноча постать, яка пішла в його бік. І він рушив назустріч, і так вони йшли, але одне від одного віддалялися, не наближалися. І він втретє відчув, що йому бракує повітря, що на горло його лягла ота пазуриста лапа й почала чавити. Схопив її руками і віддирав од шиї, і була вона липка, сморідка, і відривав із неї палець за пальцем, які падали йому під ноги і з шипінням самоспалювалися.