Біс плоті, стр. 64

— Господи! — помолився він. — Не введи мене у скусу!

Але молитва йому не допомогла, і він з жахом відчув, що його давно ніби відмерла жила почала ворушитися й набрякати. І він майже втік од тієї молодички, миттю збагнувши, що то прислужниця того, котрий поселився в ньому, а може, образ живий його, а може, посланиця, перша в ряду, якого не відає. І, ніби буря велика, напали на нього погані думки, і зринула перед очима жіноча плоть, яку вперше за життя побачив сьогодні в оголеної Тодоськи. І він аж зубами зарипів, так млосно й страшно йому стало.

Але за мить напад минув, бо ще раз помолився й перехрестився; відтак знову наплинула величезна втома. І хоча треба було якнайшвидше покидати це містечко, знав, що сили на те не здобуде, тому вирішив повернутися до школи, та й на вечір уже заходило, тож рушить у подальшу свою мандрівку раненько, при сході сонця, і вже, сподівається, й справді ніколи більше сюди не повернеться, як це й велів йому внутрішній ГОЛОС; Тим більше, що, зирнувши в небо, здивовано відзначив, що воно цілком захмарене, а на клобука впало кілька крапель. І саме в цей момент небо розкололося лискучим зигзагом і гримнув такий грім, що все живе з вулиці ніби корова язиком злизала, тож коли озирнувся навдокіл, була цілком порожня, як і тоді, коли вийшов із обійстя отаманового першого разу після дійства. Пришвидшив ходу, щоб устигнути дістатися до школи, але друга буря, цього разу природна, звалилася на нього з неба з усією навальністю, ніби небо те бажало покарати його за те, що вчинив. Тоді він перестав квапитися, зваживши, що не годиться уникати кари Божої, і повільно пішов, омиваючись хвилями розбурханої і розгойданої зливи, говорячи вголос, був-бо певний, що в шумі, який постав, ніхто його не почує:

Вимивай із мене скверну, Господи, вимивай! Вимивай із мене стерво, отого біса проклятого, і хай піде він із димом, громом та вогнем. А коли тобі, щоб убити його, й моє грішне тіло потрібне, побий його і з лиця землі забери.

Небо над головою й справді замиготіло вогнем, грім не загуркотів, а тріснув із страшенною силою, аж мимоволі пригнувся Климентій, і верхівка недалекого дерева раптом почала горіти, незважаючи на те, що її звідусіль хльостали, били й забивали хвилі розбурханої води.

— Дякую, Господи, дякую! — шепотів він мокрими вустами. — Вимивай із мене скверну, вимивай, бо хоча взяв її з доброї волі, але щоб звільнити кволішого за себе. Через це ще раз прошу: убий його в мені, а коли тобі догідно, вбий із нечистою силою й мене, грішного й окаянного!

Чекав, що тепер блискавка таки вдарить у нього, і запалить, і обвуглить, як те дерево, яке й досі горіло. Але того не сталося. Блискавка мигнула, грім загуркотів, але спокійніше і віддаленіше. Климентій побачив, що стоїть перед ґанком школи, й югнув у відчинені двері, а з прочілу відступився дяк, котрий там стояв і спокійнісінько кушпелив люльку.

— Оце так змокли, панотче, — сказав він. — Як хлющ.

Климентій і справді був мокрий, як хлющ. Скинув мантію, залишившись у спідньому, й викрутив її — вода потекла дзюрком.

— Е, панотче, — сказав дяк, — Треба вам зовсім роздягтися, бо й сподні ваші, як хлющ.

Ще ніхто не бачив моєї наготи, — відповів Климентій строго, віджимаючи на собі спідню одежу. — Дасть Бог і не побачить!

— Не зарікайтеся, панотче, — сказав іронічно дяк. — Людина — слабке начиння, хоч і ходить per aspera ad astra [49].

— Providentia est melior poenitentia [50], — сказав Климентій.

— E, панотче, — випустив клубінь диму дяк. — Людина на те і є, щоб каятися. Бо без каяття нема вороття. Як ви на те, щоб після купелі омити нутро aqua vit-ою?

— Та що ж, пане-товаришу, — сказав Климентій. — На те діло в мене губа не заперта.

— Атож, — хитнув дяк. — Чарку випити — душу не виплюнути.

— Дай Боже в добрий час говорити, — ствердив Климентій. — Живому чоловікові все потреба і все чогось кортить.

Розділ XI

Вони сіли до столу один супроти одного, а школярам дяк наказав принишкнути й слухати, як розмовляють, п’ючи, мудрі люди, — хай повчаться належно й старатливо, а на несміливе побажання кількох спудеїв, котрі тут нагодилися, отже, осіб у віці достатньому і які вже самі не раз прикладалися до горличка з чортовим зіллям, приєднатися до них, дяк порадив jurare in verba magistri, тобто спиратись на вчителевий авторитет і залишатись у своєму status quo [51], і то ipso facto [52], що вони ще до таких бесід не доросли, отож хай посидять тихо і повчаться у людей поважніших та освіченіших, а коли захочуть їм заважати, то побачать навіч, як відчиняються двері при допомозі їхнього лоба, отже, годі змагатися de lana carpina [53], а вони з панотцем поведуть мову de omnibus rebus et quibusdam aliis [54].

На те слово школярі позатихали, а дяк вийняв із кишені мантії фляшу, зелену барвою і заткнуту дерев’яною цуркою, яку, очевидно, й сам вистругав, узявся зубами за неї і з пухком витяг, відтак нюхнув і скривився.

— Горілиця із підтрубної криниці, — сказав. — Чи є, панове школярі, в нас їсти?

— Юшка з блощиць, — хором відказали школярі.

— То подавайте її сюди шановному гостю, — жартівливо наказав дяк.

— Таж катма! — горланули школярі.

— Ну, тоді на заїдок увітремся рукавом, — мовив дяк і дістав із іншої кишені малу, також зеленої барви, чарчину, налив її й примружив око.

— За вас, панотче, і за ваші подвиги, — сказав він, — бо ціле містечко аж шумить, вихваляючи вашу милість за чудове вміння справлятися з бісами. Ewe [55]!

Перекинув чарочку до рота, тоді налив знову.

— Do ut des [56]! — мовив і передав чарчину Климентію.

Той і досі був у мокрому спідньому, без мантії, вона сохла, розвішена на шнурі, отож випити було треба. Окрім того, втома з’їдала йому очі, відчував у тілі й трем, певне знервування і ще казна-що, отож випив поданий йому трунок за милу душу.

— Чи дозволите поцікавитися, панотче, — схилився до нього дяк, — чи достатньо заплатив вам за труди отой скупар, міський отаман?

— То такі труди, пане дяче, що за них плати не беруть ех officio [57], — сказав Климентій, відчуваючи, що горілка тепло попливла по кишках.

— Тобто хочете сказати, що про це не говорять?

— Хочу сказати, що не взяв з вашого отамана ані шага, ані того клятого чеха, якого люди не хочуть на торзі брати. Інакше моє закликання було б нечинне.

— Це ваше credo, панотче, чи боїтеся, щоб мої хлопці вас не обчистили? Можете сміло говорити, мої хлопці чесні й порядні. Звичайно, доки голод не притисне. Але свого гостя — ніколи!

По кутках щось заблищало, очевидно, хлопці шкірили зуби.

— Не беру плати за свої дійства, — сказав Климентій, — тож голому розбій не страшний. Голий, як і святий, пане дяче, ліпше буду голий, як костка, а гострий, як бритва.

— Але ж без піджоги й дрова не горять, панотче, — зчудувався дяк, — і без хліба ані обіда.

— Хліб беру, тобто коли вгостять, поїм, а з собою — нічого.

— Тобто навіть харчем нічого не взяли? — ще більше зчудувався дяк.

— Заглянь у торбу і пересвідчись, — сказав Климентій.

— Загляну, бо не можу в таке повірити, — мовив дяк і кинувся до Климентієвої торби. Порився там і розчаровано торбу відкинув.

— Ну, панотче, ви мене вразили, — сказав. — А може, того біса не вигнали?

— Вигнав! — коротко повів Климентій.