Біс плоті, стр. 14

„А що, — ледве не вигукнув я радісно. — Подіяли-таки дядькові чари!“

У цей час за щільно причиненими ворітьми славно загавкав, упізнавши мене, Юстинин пес, і задряпав кігтями дошки, і заскімлів прохавчо, що миттю мені нагадало: двічі названий я Юстиною псом шолудивим, отож знову охолов і знову став неживий і дерев’яний. І випростався, ставши рівним, як дошка, і отака дошка-людина подибала дощатими ногами далі дорогою, бо що їй при цій оказії ще залишалося?

Вдома чекала мене несподіванка: прийшов дядько Кипріян. Загалом, він мав у домі свою кімнату і міг би жити тут разом зі мною, тут він тримав свої книги, які привіз із мандрів по світу, книги, яких ніколи не прочитаю, адже були на незрозумілих мені мовах; я ж і латину знав ледь-ледь, бо в судовій школі, в якій учився, латину вчили більше для годиться, як для діла, книги ж справ поточних велися мовою нашою. В своїм покою тримав дядько і якісь манускрипти і німецьку одежу, в якій прибув зі світів, отож те, що Кипріян прийшов у свій-таки дім, не мало б мене разити — не все він і в своїй пущі жив, але цього разу я його чомусь не чекав, очевидно, зустріч із Юстиною цьому посприяла. Дядько був у домашній одежі, а не в хитоні з мішка, зустрів мене на вступі до свого покою, в одній руці тримаючи шматка хліба, а в другій — шмат ковбаси, яку я не всю ще стравив Юстининому псу.

— Чому не приходив? — спитав він, жуючи.

— Вирішив послухатися твоїх повчань, дядьку, — мовив я цілком спокійно. — Коли дівчина мене не хоче й обзиває псом шолудивим, то ж чи маю її добиватися?

— Не подужав її бісик, — сказав дядько, жуючи. — Знаю про це! А що, вдруге назвала тебе псом шолудивим?

Я мовчав. Голова мені скривилася на шиї, і десь так само скривився і мій рот, ніби я наслідував Івашка Крупчанку, слугу пана Кошковського.

— Го-го, юначе! — сказав дядько, і з рота йому вилетіли хлібні крихти й пережовані часточки ковбаси. — Так легко даєшся, щоб ображали твій гонор?

— Слідую твоїй науці, дядьку, — кисло сказав я.

— Ну, тоді я цього на так не залишу, — мовив дядько, але без гніву, а спокійно і жуючи. — Образа, вчинена раз, може бути вибачена, а образа усугубнена волає. Подумаємо про помсту.

— Не хочу я помсти, — мовив я прілим ГОЛОСОМ, — нічого не хочу! Та й як би мстився: мазав би дьогтем ворота чи виніс би ті ворота на клуню?

— Ну, то простацька помста, — сказав дядько, ковтнув пережоване, але більше не відкусував. — Коли бісик її не здолав, пошлю біса, а коли двоє того не вчинять, пошлю третього, вже великого. Хай помста наша буде, що зламаємо їй гординю. Ще не було дівки, аби її мої чари не брали.

— А може, ліпша помста: нехай засихає? Хай пожере її святенницький вогонь, а я собі з того втішуся? І розшукаю дівчину, яка мене захоче, а я її?

— Такий ти оце юнак! — скрикнув дядько. — Ні, я того на так не полишу, хлопче! Бо це вже не тобі образа, а мені!

Знову згадав про хліб та ковбасу, куснув спершу одного, тоді другого і ярісно зажував.

— Почекай до завтра, — сказав, мелючи щелепами. — Спробую ще раз її взяти. А ти мені не протидій!

І очі його засвітилися палахким вогнем.

Розділ IX

Вона вийшла із піни річкової саме в тому місці, де Кам’янку перетинала гребля із млином, і саме тоді, коли у воду впали краплі крові оскопленого Зевсом Урана, тобто коли зайшло сонце. Була на ній біла-біла сорочка, помережена червоним узороччям, клуби охоплювала тісно пригнана опаска, а стан оперезав пояс, який може зробити смертну жінку гарнішою, аніж сама краса. Була вона золотоволоса, з блискучим і вологим поглядом і з солодкою усмішкою на вустах. Звалася вона по-різному: Нікефорос [8], Арейя [9] чи й Басілея [10] — і була вона свого часу покровителька троянців. А ще її звали Таласія [11], Пелагія [12], Анадіомена [13]. Часом її звали Астарта, тобто Пристрасна, і Пандемос, тобто Усенародна, Уранія, себто Небесна, та й багато інших імен їй прикладали. Це вона свого часу, як розповідав мені колись дядько Кипріян, вивела троянців із зруйнованої Трої: одні припливли туди, де пізніше постав Рим, а інші — на Північне Причорномор’я. Це вона весною приходить на землю, і там, де ступають її чобітки на золотих підківках, розквітають квіти. Це вона йшла через сади, торкалася ніжними пальцями гілок овочевих дерев, і ті спалахували срібним цвітом. Це вона будила бджіл, які кидалися на ті квіти і, взявши собі мед, допомагали їм запліднитися. Через це її ще називали Жінкою з Цвіту. Саме ця жінка з’явилась у червні 1582 року в Житомирі, тоді, коли я невимовно страждав од любовної туги за Юстиною, хоч посильно вдавав із себе півника із випнутими колесом грудьми і замість того, щоб піти до Юстининого двору із музиками і заспівати там любовної пісні й падвану, як це мені приснилося одного разу, — проходив тепер повз її дім, у дошку перетворений. Можливо, покликав Басілею у наші краї мій дядько Кипріян, а можливо, і я сам, а можливо, вона й сама прийшла, пожалівши мене, розтерзаного і бідного. Отож вона повільно йшла берегом Кам’янки, невеликої річки, що неподалець впадає у Тетерів, (я ж стояв у цей час на зруйнованій башті нашого замку і дивився задумано у далечінь, бачив розкішні горби, порослі золотом та деревами, і дві долини глибокі, в яких синьо зміїлися ріки. Очі мені заскліли, я сам ніби закоцюб і не мав сили й пальцем кивнути), — і це було тоді, коли до ріки спускалася із відрами Юстина. І ось, коли дівчина набирала воду, покликала її Таласія:

— Чи не даси мені, дівчино, напитися? — сказала Нікефорос. — Здорожилася я.

Зирнула на неї із здивуванням Юстина і вразилася з її краси та ошатності.

— Такій пані, — сказала, — негоже пити воду з річки. Ходімо, тут недалеко живу, дам води криничної.

— Гаразд, — згодилася Уранія. — Задля тієї води я сюди й прийшла.

І вони пішли до Юстининого двору: попереду найкраща дівчина нашої вулиці із коромислом, на якому похитувалися підвішені відра, а за нею Арейя, яка ступала золоточервоними чобітками, і з тих слідів одразу ж виростали квіти.

— Чому самі і чому йдете пішки? — спитала Юстина, бо ще не відала, хто до неї прийшов.

— Повіз мій і слуги, — мовила Анадіомена, — спинилися он на тій горі. Я ж не втрималася, щоб не спуститись у ці долини. Мало де зустрінеш таку красу.

(Я ж стояв на зруйнованій башті і дивився на ту красу. Ще не зайшло на новий день, ще ранок стелив свої тонкоткані пелени, і ледь-ледь курілася вода на обох річках. І всі лінії, звивини, земні й річкові, всі стежки складали якогось загадкового лабіринта, який безнадійно намагався розплутати мій знерухомілий зір. І всі дерева ще були одягнені у прозорі тканки, ніби це зібралися дівчата на ритуальне дійство, а деякі з тих дерев, наче люди, йшли. Але не на дерева і не на ту й справді прегарну місцину, чарівний крайогляд я дивився, а лишень на тих двох, що підіймалися крутою стежкою. При цьому сери, е моє не билось у грудях, а тільки нило, бо покривала його легка, так само, як на деревах, мов тканка, печаль).

Отак і ввійшла у Юстинин двір Астарта. І щось дивне зробилося з Юстининим псом, а моїм приятелем. Він кинувся до Пандемос, ноги йому підігнулися, упав на землю й принижено поповз до ніг Пелагії, щоб лизнути оті червоні, оті підбиті золотими підківками чобітки. І собака лизнув тільки раз, тоді поклав голову на витягнені передні лапи, завернув голову і задивився на Нікефорос із щасливим подивом.

— Дивіться, він вас признав, — сказала здивовано Юстина.

— Бо чує, що не з лихим серцем до тебе прийшла, — сказала Уранія. — А тепер винеси мені, дівчино, води.