Цурпалки, стр. 5

Вже на схилі літ король Внатур трохи схибнувся і вирішив одружитися. За дружину взяв він молодицю із сусіднього князівства на ймення Подорва. От тут-то і почалися проблеми. Чомусь на засіданні Найвищої Ради постійно бракувало кворуму, а члени Ради ходили замріяні, з колами від недосипу під очима. Короля це спочатку непокоїло, потім діставало, а зрештою, коли його вже остаточно трафив ясний шляк, Внатур пішов у запій. Інколи він з’являвся межи люди, бурмочучи щось на зразок: «А де чарка?» За однією з канонічних інтерпретацій, власне з цієї фрази почалася історія пошуку Грааля та стратегічних квестів.

Коли король нарешті сконав, всі дуже сумували. Втім, як свідчать численні пророцтва, король Внатур за свої благодіяння потрапив до райських кущ, де постійно пишно квітнуть вишневі сади, та з артезіанських джерел б’є Hennessy VSOP.

Відторгнення

Здається, неможливо бути більш щасливою! Це… як сонце, як ядерний вибух… трильйони мікрочастинок безмежного захоплення… всесвіт, наповнений розпорошеним п’янким теплом, дивовижний зорепад ніжності, іскристий потік секунд, кожна з яких — повнокревна вічність… Це неболамна симфонія задоволення, від якого хочеться кричати, доки голос не зірветься у стогін найвищої гармонії… грішна і безкарна, серцеривна насолода існуванням!

Вона лежала на широкому ліжку, гаряча і знесилена, всміхаючись палаючими очима, розкинувши руки в інфантильній імітації польоту. З вікна екзотичними пахощами та солоними іонами линула тепла південна ніч. Поряд з нею спав чоловік, його повільне дихання впліталося у тиху музику десь знадвору та надривне дзинчання цвіркунів. Жінка піднялася на лікті і поглянула на нього, лагідно, ледь-торкаючись, провела пучками пальців по скроням і шиї, немов у невпинному пориві ще раз пересвідчитися, що він — реальність, що залишиться з нею назавжди.

Завжди. Надто… і довершене поняття. Його ірреальна дійсність, ситуативна істина заколисує і зачаровує… мить насолоди і впевненості… Хіба цього не досить? Аби зрозуміти… Ні, відчути безумовну причетність до світотворення і світоспоживання. Існує лише єдине позачасове «завжди», на яке посилаються у намаганні… людську сутність часу. Однак, саме людські почуття — необхідна передумова чуттєвого сприйняття світу — болі і задоволення… А інакше, нащо воно здалося, це «завжди»?

Не в силі витримати енергетичну бурю непорушно, вона підхоплюється з ліжка і за мить визирає у вікно, звідки видно мерехтливу площину моря, обрамлену візерунком гілок чінар, пласковерхих ліванських кедрів та віялом пальм. На небі ні хмаринки; місяць повновладно висвітлює ніч на три-чотири тони, пестячи прохолодними потоками живу поверхню води, що віддзеркалює ритмічними спалахами. Сяйво ллється на оголене тіло жінки, яка завмерла біля вікна, прислухаючись до власних відчуттів. Нестримувані конвульсії радості все іще торкаються її вуст, в очах бринять іскорки невиплаканого кохання.

Ну звичайно, воно… знайти сенс, виправдати власне існування… І тому найвищим тріумфом є його пробудження — чуттєве зречення недоліків світу заради того, хто… адвоката диявола в одвічному судовому процесі проти себе. Той хто ні разу не… не знатиме, яким беззмістовним щастям наповнюється буденність. Звісно, тоді кожний раз коли… фізіологія перетворюється на одкровення. І почуваєшся тоді дитиною на долонях Бога, беззахисною і безтямною. Засинаючи в обіймах один одного, ба навіть ще ближче…, знаєш напевне — ось воно…

Він поворухнувся уві сні, і простирадло ковзнуло вниз. У чоловіка гарне засмагле тіло, молоде і сильне. Звичайно, він спить, втомлений спекою, денними розвагами і, ну, природно… Вона дивиться на нього, відсторонено усміхаючись. Їй вже його не вистачало: було б добре зараз відкоркувати фляжку Піно-Грі і сісти поряд коло вікна — аби запам’ятати цей дивовижний курортний місяць, примарне узбережжя, любовну агонію цвіркунів. Так шкода, що він всього цього не бачить, та не хочеться переривати його сон: він усміхається.

Чомусь любити можна тільки одного — себе або когось іншого. Інакше, це лише ще недолюбов, чи вже недо… Це не так вже й…, коли щастить знайти того, хто так само погодиться змінити пріоритети. А як ні? Іноді навіть найщиріші запевняння — чарівна облудна брехня, яку вигадуєш так натхненно, а потім, з часом… Ну, гаразд. З часом не тільки брехня, а найсвятіша…, все набридає або перетворюється у звичку: невідомо, що гірше. Та хочеться продовжити свято, якщо вже пощастило на нього потрапити. Viva fiesta!

Щось — чи то свіжий вітер з моря чи доторк холодного паркету до босих ніг — змусило її здригнутися. Холодно і… ось що! Їй самотньо. Він, найближча, найрідніша у світі людина, поряд, однак їй не вистачає його присутності, уваги, посмішки. Вона зітхнула, дивуючись недоречному відчуттю. Може б почати ревнувати до снів, які він бачить, яким посміхається? Жінка роздратовано відвертається до вікна; над морем з різким зойком пролітає нічна птаха, під вікном, схвильоване подихом вітру, шумить тьмяне листя інжиру та крислатих пальм. Швидше б настав ранок.

Господи, як же ж тут все смердить! Треба відчинити вікно… Тхне брудом із кислуватим присмаком залишків якихось харчів… пляма від пива чи… ще чогось. Нудить, нема ніяких сил піднятися. Де це я взагалі? Га? Ой, невже я тут живу? Ні, не може бути. Щось не пам’ятаю… це ж треба так …

Ну, спробуємо підвестися. М-не, таке я бачив дуже давно … востаннє, коли був тверезим. Йой, холера! Жодних різких рухів! Хе, а вона крутиться таки… І з якого це приводу, цікаво? Новий рік за якимось вар’ятським стилем, чи день народження чергового покидька з моїх найближчих…? Чи, може, хоча би поминки? Ніч-чого не пригадую. І коли: вчора чи… Не знаю, виглядає, наче як мінімум з тиждень тому. Оце ніколи не підозрював про наявність у мене такого таланту. А… я сам пив, як псих-самітник? Якщо ні, то де тіла товаришів і сподвижників? А може мене в нестямі хто — шляхетна душа — дотяг до рідних пенатів, замість полишити валятися попідтинню?

О, а це що за потвора? Боже ж мій, який наніц пропитий, як остання заначка, вигляд — ось що зі мною зробила непосильна праця і постійний стрес!

Ні, треба провітрити цей сморід. А то, навіть дивно, як це у мене кров не перетворилася на кефір, а мізки — на кисляк: дуже вже тут сприятлива бактеріологічна атмосфера… Ну ось. Це що на дворі? Зима? Звідколи це? Наче ж був жовтень, чи я щось плутаю? Чи це просто така демісезонна мряка… Якось світ спаскудився за той час, що я його не пам’ятаю. І люди ще… Хробачки великого міста-смітника… М-мерзота!

Вху. Повітря, якби тебе можна було пити! Прохолодне і вогке, ні це ще не…, так, пахне прогірклою осінню. Приємно, що не зима ще, а то було б смішно, як би я прокинувся з бородою і двадцятирічним похміллям. Ой, ну навіщо я про це згадав? В голові неначе — Великий Вибух: і пне і крутить і гуде. І зорі в очах. Може, там новий всесвіт утворився? Якусь би пігулку…

Тю, а це ще що таке? Це я що, ще у несвідомому стані намагався дати собі раду? Не характерно. Тоді, може, це було приємне доповнення до молодецької пиятики… Та не схоже, капсули інші, а це… Ага, снодійне. Дуже цікаво. Стоп, але немає майже півпачки. І куди це я його… Ні, ну не може бути! Якби я все це спожив, давно б уже вів скорботну бесіду із дияволом на тему беззмістовно прожитих літ. Ну звичайно, десь порозсипав. Але нащо це мені знадобилося? В мене, скільки себе пам’ятаю, сон мій завжди був огидно міцним і здоровим. Не розумію нічого. Може в мене той, була яка екзи-екзе… стиційна криза? Чи любов романтична і безнадійна, га? Любов? Та ні, це ж смішно, чоловіки мене завжди любили, проходу-спокою не давали. Ну, припустімо, справді, якісь проблеми. Тоді вже, напевне, дуже серйозні. Шкода, що не пам’ятаю, цікаво ж — що могло довести такого молодого і вродливого до суїциду? Ну нехай, не зовсім і молодого… але якраз, якраз у самому, так би мовити, розквіті… І врода моя звичайно, не те щоб очі сліпить… а то, як би це я голився? І, той, засвічував би фотоплівку. Ги-ги. Боже, яка нісенітниця! Ну який іще до холєри суїцид?!