Duty free, стр. 33

Львів змінився. Вулиці у середмісті, колись майже порожні, пропахлі сонцем і старістю, тепер були повні туристів, з’явилася купа кав’ярень з літніми терасами, з елеґантними меблями, квітами й ароматними свічками у скляних підсвічниках. За кермом дорогих машин Елайджа тепер помічав інтеліґентних на вигляд молодих людей в окулярах, тоді як раніше йому здавалося, що такі машини тут мають винятково ґанґстери. Вулиці стали світлішими. Площа Ринок, колись вечорами тиха й майже порожня, тепер гомоніла до пізньої ночі. На фонтанах збиралися підлітки — неформали, як їх тут досі називали, виступали жонґлери з вогняним шоу ввечері та муніципальний оркестр удень, мандрівні музиканти — майже завжди. Місто стало живішим, яскравішим, безпечнішим, воно дедалі більше нагадувало свого щасливішого польського родича — Краків, про що, власне, львів’яни так мріяли у часи першого побуту Елайджи, вони таки обжили це місто, залили його теплом, як водою. Тільки Елайджа добре знав, що йому не повернути тої легкості, яку він тут колись відчував.

У цьому місті більше не було Ванди. Спільні друзі-художники розповіли за кавою, що вона тепер, як і більшість київських львів’ян, навідується до батьків на свята і не сумує за львівським життям — переважно злиденним і безперспективним для людей її кшталту.

Елайджа тепер виходив на ці вулиці, знаючи, що не зможе випадково її зустріти. Він зловив себе на тому, що не перевіряє, чи є презерватив у кишені, і значно спокійніший до того, чи поголився й взагалі, як виглядає. Серце не завмирало, коли він зачиняв за собою двері, і не боліло, коли він повертався до готелю, так з нею і не побачившись. Це місто стало для нього сиротою.

Збираючи новини про львівських друзів, Елайджа дізнався багато сумного. Кілька старих знайомих померли. Хтось виїхав, як і Ванда, до Києва, хтось за кордон. З півдюжини майстерень, знакових для Елайджі у минулій декаді, тепер перетворилися на бари та кафе. Як і раніше там наливали, тільки тепер не лишень обраним.

— Патлатий таксує, тож дзен остаточно переміг алкоголь. Борман у Києві працює на якомусь телеканалі продюсером ігрових шоу. Марек став депутатом, але загалом тримається. — Елайджа слухав Блюма, як слухають про товаришів, котрі побували на війні. Він же й сам ледве вижив.

Він пам’ятав старих приятелів за спалахами щойно минулого століття. Кожному випав бодай один. Ці кілька років, коли він за ними спостерігав, були напрочуд щедрими: з’являлося щораз більше людей і щораз більше спалахів, і так тривало до першого їхнього компромісу, аж раптом і їхнє життя перетворювалося на низку компромісів, що тягнуться один за одним.

А потім вони вмирали. Приймали поразку і тихо згасали у своїх нових сім’ях, нових друзях, роботі, алкоголізмі, наркотиках. Вони думали, що живуть, частина з них — що живуть правильно, дехто навіть — що жизнь удалась. Тільки Елайджа оплакував їх, мов мертвих.

З іншими вони попрощалися вже назавжди. Помер Віля, старий фотограф, відданий чорно-білій плівці, пам’яті про андеґраунд радянських часів та Ніцше. Елайджі він колись подарував фото, де схопив їх з Вандою під час розмови у нічному клубі. Елайджа чітко пам’ятав, що того вечора довкола них була сотня людей, гриміла музика, все блимало й парувало, але на цьому фото вони вдвох були на цілком чорному тлі — немовби завислі у порожнечі, у темряві — немовби довкола них не існувало світу.

Найболючішою втратою був Дамський. Коли вони бачилися востаннє перед Елайджиним від’їздом, Дамський був щасливий. З гордістю йшов поруч зі схожою на жирафу донькою-підлітком, яка вже майже наздогнала його двометровий зріст. Вони жили тільки вдвох. Дамський готувався до виставки.

Потім Елайджа поїхав, а оскільки Дамський не мав удома телефона і навряд чи знав про існування електронної пошти, вони не спілкувалися.

Дружина Дамського вдруге вийшла заміж в Італії. Через деякий час вона вирішила забрати доньку до себе.

Дамський закрився вдома і довго пив. Доки не помер.

Тоді, влітку 2008, Елайджа залишався у Львові майже тиждень. Відчитав належні за контрактом семінари. Майже до всіх устиг у гості. В один із останніх вечорів він сидів на кухні у Феї, яку з часів історії зі спритним студентом Сашком, коли вона написала йому, що «цей світ западає у темряву», почав подумки називати «Сумна Фея».

Сумна Фея виливала Елайджі душу. Точніше не так: Сумна Фея була надто мудрою, щоби виливати душу. Вона, сьорбаючи коньяк, артикулювала проблему. Проблема Сумної Феї полягала у тому, що усі її бойфренди були надзвичайно успішні. Після того, як розлучалися із Сумною Феєю.

— Єсть така професія — звьозди зажигать, — жартувала Сумна Фея.

Серед звьозд, які вдалося запалити Феї, були, зокрема, два інвестиційні банкіри, один з яких перший мільйон заробив уже у віці 30 (Фею він зустрів у 25), власник модних барів, народний депутат України, помічник народного депутата України (Сашко), кілька телезірок національного масштабу та кілька авторів бестселерів.

Сумну Феєю можна було би вважати жінкою, яка закохується тільки в успішних чоловіків, якби вищезгадані герої на момент зустрічі з нею не були студентами, офіціантами, волонтерами, невизнаними ґеніями, а декотрі — просто лузерами. Навіть ті, з якими стосунки починалися і закінчувалися легким фліртом, отримували від Феї астральний чек, який потім матеріалізувався в успіх — нову роботу, прибутковий бізнес, міцну сім’ю, популярність. Дехто навіть починав краще виглядати. «Якби їх колись разом зібрати, ото була би зустріч alumni, Гарвард би здригнувся від такої членомірки», — Фея перекладала цю ситуацію Елайджевою мовою. Усі ці ніштяки з небес надходили, щоправда, тільки до тих, у кого Сумна Фея справді закохувалася, бодай на кілька хвилин.

Сумна Фея та Елайджа були схожі. Сумна Фея бачила на рекламних щитах та обкладинках журналів своїх колишніх коханців, підсвічених золотим сяйвом її любові. Та йшла далі, оточена свіжою прохолодою самотності. Їй було нескладно тримати в секреті свій магічний дар: усі давно звикли, що вона Фея, а робити людей успішними — її професія. Елайджа робив успішними безнадійні бізнеси, але ніхто не вважав його блискучим, усі просто були ним задоволені, й він серйозно думав про те, що найщасливіші люди — це ті, хто витягає кроликів із капелюхів.

— Знаєш, переїду я в Київ… — Сумна Фея випустила дим у світильник.

— Ти не любиш Київ, — нагадав Елайджа.

— Ніхто не любить Київ, якщо жити в хрущовці на Виноградарі.

— Невже тобі цього всього не бракуватиме? Помешкання цього, центру, людей…

— Елайджо, люди, про яких ти говориш, майже всі вже в Києві! Ті, хто лишилися, знайшли кожен свою нішу і живуть собі чудесно. Ми тут більше не потрібні одні одному, ми більше не віримо один в одного. Ти, Іллюшенька, приїхав і поїхав, а ми тут всі до дідька один одному набридли. Нелегко чи не кожного дня бачити людей, які були свідками твоїх непересічних задатків та фантастичних перспектив, щось там їм розповідати про нові проекти або про те, що тепер для тебе найголовніша радість — сім’я і діти.

— Ну, може, для них це справді найголовніша радість.

— Угу, звичайно, інших же нема все одно. А от ти шукаєш приводу сюди приїхати, я так бачу.

— Та де, я ж уперше за багато років. Цілком випадково.

— Але думаєш, як би приїхати ще, правда?

— Ну, я не був би проти.

— Життя коротке, Іллюша, подумай про це.

[2009, березень-квітень]

У головах Тараса та Елайджі гуло від випитого та викуреного напередодні, від яскравого сонця та суперечливих спогадів про вчорашню ніч. Власне, у Тараса спогадів не було майже зовсім: доки діяло мобілізаційне відчуття обов’язку — привезти нашим хлопцям Елайджу — його мозок працював попри усі хімічні атаки. Але, виконавши місію, він відключився на фразі Павліка: «Спасибо, Тарас, что ты нас с таким серьезным человеком познакомил». Після цього Тарас провалився у прірву й тому тепер ретельно, наскільки це дозволяла легка вранішня нудота та надміру калорійний готельний сніданок, випитував у Елайджі про масштаби заподіяної вчора шкоди. Елайджа був надто джентльменом, аби зупинятися на подробицях. Про деталі власного вечора він теж не дуже розводився. По-перше, він тепер уже не був певен, що саме йому наснилося, а що було насправді, тоді як Тарас для верифікації не надавався. По-друге, він розумів, що коли все це йому не наснилося, то його розповідь звучатиме, скажімо прямо, по-ідіотському.