Кіт і миша, стр. 25
Стара притча про ділянку, яку неможливо продати, занадто моральна страшилка і трохи занадто трансцендентна. Бо сліпе свіжовирубане місце промовляло до мене значно голосніше, як до того вишкрябана сентенція. А крім того, пам'ять про Твоє перебування, мабуть, розносилася разом із трісками, бо скрізь у трудовому таборі: на кухні, на сторожовому посту, на складі — розповідали про Тебе найфантастичніші історії, особливо в неділю, коли навіть мухи дохли від нудьги. Це були дуже схожі між собою з незначними відмінностями в сюжеті оди на честь такого собі Мальке, який десь рік тому служив на трудовому фронті у Тухель-Норд і виробляв несамовиті речі. Два водії, шеф-повар і завгосп були свідками цього, бо ніякі службові переміщення їх не торкнулися. І вони навіть не дуже суперечили одне одному, коли розповідали про Мальке приблизно в такому стилі:
— Ну і вигляд був у нього, коли він прибув. Волосся аж до цього місця. Ну що, постригли. Але не помогло: вуха, хоч піну збивай, а горло, Боже, яке горло! Якось навіть… Ну, тоді, як… А коли, наприклад… Але найсмішніше, коли я повіз усю цю свіжу братію в Тухель, повиганяти вош, бо я мушу, як завгосп. Ну і стали всі під душ, і тут я глип, а потім, думаю, ще раз гляну, і кажу собі, стоп, тільки не заздрити, бо ця його штука, як весло, точно кажу, я такого ще не бачив. Ну, думаю собі, як цей апарат підніметься, то ого-го-го. Ну і що ви думаєте, він тою своєю штукою таки обробив бабу обер-фельдмайстера, таку міцненьку, років сорок, і спереду, і ззаду, бо той придурок обер-фельдмайстер, його потім у Францію перевели, сам собі винен, бо ідіот, сам привів його до себе додому, захотілося йому, бач, клітку для кроликів зробити. То його дім, другий зліва у поселенні для начальства. Мальке, як того хлопця звали, не хотів попервах. Без скандалу, спокійно, навіть устав цитував. Але шеф його відправив одуматися, на два дні до параші, качати мед. Там він уже злякався. Я сам його мив городнім шлангом, але завжди здалеку, бо його навіть до рукомийника не підпускали. Ну, він і здався, розібрав пару ящиків на дошки, взяв інструменти і вперед, але які там кролики! Старій, бач, сподобалося, і вона через тиждень знову його кличе для роботи в саду, і бідолаха вдосвіта з самого ранку бігом, а на перекличку вже вертався. Аж коли шеф побачив, що клітка для кроликів і досі не готова, то його осінило. Не знаю, може, він їх застав десь раком, чи на кухонному столі, чи в ліжку, як тато з мамою, але, як побачив ту штуку Мальке, мову йому відняло, ні слова нікому, і почав посилати Мальке то туди, то сюди, в Оліву, Оксгьофт, запчастини там привезти, чи що інше, тільки щоб того бугая з його причандаллям десь подалі сплавити. Бо шефова не давала йому проходу, чого і куди, чухалося їй, видать. У канцелярії кажуть, вони досі одне одному листи пишуть. Може, справа була серйозніша, ніж просто той-во-во. У таких речах ніколи не знаєш. Той Мальке сам-один знайшов підземний партизанський склад біля Ґросс-Біслау, на моїх очах усе. Теж нічо така історія. Там був ставок, нормальний, нічого такого, як всюди. А у нас були трохи навчання, а трохи патруль на тій місцевості, лежимо десь півгодини біля тої калюжі, а Мальке глип і глип, а потім каже — щось тут не те, треба глянути. Унтер-фельдмайстер, я вже забув, як там його звали, рже, — ну давай, давай, каже, ми теж у сміх. А Мальке скинув із себе все і шусть у той ставок. І що я вам скажу. Чотири рази упірнув і на тобі — не так і глибоко, сантиметрів п'ятдесят під водою, вхід до бункера, супер-модернове все, гідравлічна система спуску, все, що хочеш. Ми чотири грузовики звідти вивезли, і шефу прийшлося перед усіма його хвалити. Навіть представив Мальке на орден, не подивився, що той його стару той-во-во. Орден послали йому вже на фронт. Він хотів у танкові, не знаю, чи взяли.
На початку я реагував на ці розповіді стримано. Вінтер, Юрґен Купка і Банземер теж притримували язик за зубами, коли мова заходила про Мальке. Інколи, у черзі за сухим пайком або дорогою на польові навчання, через поселення для начальства, ми дивилися на недобудовану клітку для кроликів і переглядалися. Або коли бачили кота, який лежав собі нерухомо на зеленій галявині. Ми без слова розуміли погляди одне одного, і це мовчання об'єднало нас, хоча як до Вінтера, так і до Купки, а тим більше до Банземера я ставився досить байдуже.
Десь за місяць до кінця нашої служби, коли ми постійно вистежували партизанів, але так нікого і не зловили, відповідно і з нашого боку не було втрат, тоді ми не мали часу навіть перевдягтися, і тоді знову поширилися чутки. Той самий завгосп, який видавав Мальке обмундирування перед від'їздом, розповів нам:
— По-перше, в канцелярії кажуть, знову прийшов лист від Мальке до жінки колишнього шефа. Послали їй у Францію. По-друге, прийшов запит із самих верхів. Наші досі возяться з ним. А по-третє, я вам кажу, в цьому Мальке щось таке від самого початку було. Але щоб так скоро! Ще раніше, як не маєш офіцерського звання, то про такий орден і не мрій, але тепер усім дають. Він буде точно наймолодший. Але як подумаю, як він з тими вухами…
І тут мене прорвало. А потім Вінтера. І навіть Юрґен Купка із Банземером теж почали розповідати.
— Ну, знаєте, Мальке ми давно знаємо.
— Він з нами в гімназії вчився.
— Про той орден він мріяв, ще коли йому і чотирнадцяти не було.
— А ця історія з капітан-лейтенантом? Коли він під час гімнастики свиснув у того орден? О, то була історія…
— Ні, треба починати з грамофона.
— А консерви, це була штука. Отже, на самому початку він носив викрутку…
— Чекай! Якщо ти хочеш усе з самого початку, то треба з тої гри в гилки на площі Гайнріха Елерса. А було так: ми лежимо собі в траві, а Мальке спить. І тут через поле біжить сірий кіт навпростець до горла Мальке. А коли бачить його кадик, думає собі, що то миша, яка рухається, і стрибає…
— Дурня. Тоді Пілєнц узяв кота і кинув йому на горло, хіба ні?
Через два дні прийшло офіційне підтвердження. На ранковій перекличці всім повідомили: колишній солдат трудового фронту відділення Тухель-Норд, спочатку як простий навідник, а потім як унтер-офіцер і командир танка під час стратегічно важливого бою збив стільки-то російських танків, у зв'язку з цим, і так далі…
Ми вже здавали свої речі, і з дня на день мала приїхати наша заміна, коли мати прислала мені газетну вирізку із «Форпостен», і там теж було надруковано: син нашого міста у безперервних боях спочатку як простий навідник, а потім як унтер-офіцер і командир танка і так далі.
XII
Валунний мерґель, пісок, блимання вогників болота, пухнасті кущі, острівці кривих сосен, ставки, ручні гранати, карасі, хмари над березами, партизани у заростях дроку, ялівець, ялівець, добрий старий Льонс, він був із тих країв, і кіно у Тухель — усе це залишилося позаду. Я взяв із собою тільки свою псевдошкіряну валізу і засушений пучечок вересу. Але ще в дорозі, коли я десь за Картаузом викинув із вікна на рейки верес, і на всіх приміських платформах, а потім на головному вокзалі, біля кас, у натовпі солдат, які їхали у відпустку, при вході до командного посту і в трамаї, який віз мене на Ланґфур, я почав як одержимий шукати Йоахіма Мальке. Я здавався сам собі смішним і передбачуваним у затісному тепер для мене цивільному одязі, шкільному одязі, я не заїхав додому, бо що цікавого могло на мене там чекати, і вийшов недалеко від нашої гімназії на зупинці Шпортпаласт.
Валізку я залишив у портьє, але не питав його, як пройти, я добре тут орієнтувався і впевнено перестрибував через три сходинки на гранітних сходах. Не те, щоб я чекав побачити його у спортзалі, там були відчинені обоє дверей, але всередині снували самі лише прибиральниці, які ставили лавки одна на одну і мили їх з милом, цікаво, для кого. Я повернув ліворуч: гранітні колони, об які можна охолоджувати гарячі голови. Мармурова пам'ятна дошка з прізвищами загиблих у двох останніх війнах, на ній ще залишилося достатньо багато місця. Бюст Лессінґа у коридорній ніші. Був урок, усі коридори між класними кімнатами порожні. Тільки якийсь тонконогий семикласник прочалапав поміж стінами, вщерть заповненими специфічним восьмикутним запахом, він ніс під пахвою скручену в рулон географічну карту. За — 36 — кабінет образотворчого мистецтва — 5а, скляний ящик для опудал ссавців, хто там стоїть цього разу? Звичайно ж, кіт. А де причаїлась і труситься від страху миша? Вперед, повз актовий зал. А в самому кінці коридора, коли велике фасадне вікно залишилося у мене за спиною, поміж секретаріатом і кабінетом директора переді мною раптом опинився сам Великий Мальке, але без миші. Тепер у нього на шиї була особлива цяцька — магніт, антипод цибулини, гальванізований чотирилисник, плід уяви старого доброго Шінкеля, «блямба», штуковина, потрясна річ, річ, річ, я ненаважуюсянавітьвимовити.