Кіт і миша, стр. 24
Не без задоволення собою я пояснив тітці Мальке, що тут, мабуть, ідеться про збиті Мальке танки. Але тітка зовсім не здивувалася такому поясненню, бо їй і раніше багато хто так говорив. Але вона все одно не могла зрозуміти, чому у кожному наступному листі намальована різна кількість цих танків, раз тільки вісім, а у передостанньому листі відразу двадцять сім.
— Пошта нікудишня стала. Але ви почитайте, що він пише. І про вас так, за свічки, та ми вже дістали пару.
Я пробіг листа лише краєм ока: Мальке дбайливо розпитував про всі болячки своєї матері і тітки, лист був адресований обом жінкам, питав про жили на ногах і болі в спині, хотів, щоб йому повідомили, як виглядає сад: «Урожай сливок знову був добрим? А як мої кактуси?» Потім кілька скупих речень про свою службу, яку він називав напруженою і відповідальною. «Звичайно, у нас теж є втрати. Але Діва Марія захистить мене і в майбутньому». А в кінці прохання до матері і тітки сходити до отця Ґузевскі і попросити поставити одну, або, якщо можливо, то і дві свічки біля вівтаря Пречистої: «Можливо, Пілєнц допоможе дістати свічки, їм виписують талони». Окрім того, він просив жінок помолитися святому Іуді Леввею, двоюрідному племіннику Богоматері, — Мальке знав усе святе сімейство, і замовити службу панахиду на покійного батька — «Він пішов від нас і не встиг потурбуватися про свою душу». У кінці листа були вже всілякі дрібниці, досить безпорадні описи природи і таке інше: «Ви не можете уявити собі, які тут бідні околиці, люди і їхні численні діти. Немає електрики і водогону. Часом хочеться замислитися над смислом, але, мабуть, так воно повинно бути. А якщо у вас буде настрій і гарна погода, то поїдьте поїздом до Брьозена, але тепло вбирайтеся. А коли будете там, то гляньте, чи ліворуч від входу до гавані, не дуже далеко від берега все ще видно палубні конструкції якогось затонулого судна. Раніше там була одна така розвалюха. її видно навіть неозброєним оком, а тітка до того ж має окуляри — цікаво, чи вона все ще там…»
Я сказав тітці Мальке:
— Можете не їхати туди. Баржа нікуди не поділася. І передавайте вітання Йоахіму, коли будете писати йому. Хай спить спокійно, тут нічого не змінилося, і баржу ніхто так просто не вкраде.
А навіть якби корабельня Шихау й купила колишній трал, точніше, підняла його з дна і переплавила на металобрухт або ж відремонтувала, це допомогло б Тобі? Чи перестав би Ти після цього малювати у своїх листах з польової пошти дитячі і точні контури російських танків, а потім закреслювати їх олівцем? А хто здав би на металобрухт Пречисту? Хто міг би зачарувати нашу стару добру гімназію і перетворити її на шпаківню? А кіт і миша? Бувають історії, які можуть закінчитися?
XI
Кривулі з листа Мальке стояли у мене перед очима ще протягом двох-трьох наступних днів, які мені треба було протриматися вдома. Моя мати саме перебувала у близьких стосунках з інженером-будівельником з організації Тодта, а можливо, вона все ще готувала страви безсолевої дієти для хворого на шлунок обер-лейтенанта Стіва. Чи не через це він був їй таким відданим? У кожному разі або один, або інший пан, нічого не соромлячись, розгулював по нашій квартирі у стоптаних домашніх капцях мого батька, не розуміючи, наскільки це символічно. А мати, створивши в домі затишок, який нагадував сторінки ілюстрованих часописів, діловито носила з кімнати в кімнату свій траур. Вона вбиралася у все чорне не лише на вулиці, а й удома, курсуючи поміж кухнею і вітальнею. На серванті вибудувала щось на зразок вівтаря на пам'ять мого загиблого брата, куди помістила збільшене до невпізнання паспортне фото брата у формі унтер-офіцера без фуражки, а також у чорній рамці під склом обидва оголошення про смерть із місцевих газет «Форпостен» і «Ноєсте Нахріхтен». По-третє, вона обмотала чорною стрічкою купку листів з польової пошти, по-четверте, притиснула листи залізним хрестом другого ступеня і медаллю за бої в Криму, все це ближче до лівого боку рамки. А праворуч, і це було по-п'яте, поклала братову скрипку і смичок, підсунувши під неї списаний нотний папір, — мій брат пробував писати сонати для скрипки. Мабуть, ці сонати мали створити противагу до його листів з фронту.
І якщо сьогодні мені час від часу бракує мого старшого брата Клауса, якого я майже не знав, то тоді я відчував лише ревність до цього вівтаря, уявляв собі власне фото у такій же чорній рамці і почував себе ображеним. А коли залишався вдома сам і ніяк не міг проігнорувати вівтар, то гриз нігті.
Якогось дня я б точно не витримав і поки обер-лейтенант ніжив на кушетці свій шлунок, а мати готувала йому на кухні вівсянку без солі, я підняв би кулак і потрощив фото, оголошення про смерть, а можливо, і скрипку. Але тут настав день, коли я сам отримав виклик на трудовий фронт і був позбавлений можливості цього ефектного виступу, який запам'ятався б надовго. Ми з моєю матір'ю чудово б усе інсценізували, вона зі своїм сервантом і я зі своєю славнозвісною нерішучістю. Але я вирушив у дорогу із псевдошкіряною валізою, поїхав через Берент до Коніца і протягом трьох місяців мав можливість детально вивчити місцевість Тухлєр Гайде, поміж Оше і Реецом. Вічний вітер і рухомий пісок. Весна ніби на замовлення для ентомологів-любителів. Ялівець під ногами. Кущі і орієнтири: четвертий кущ зліва, за ним картонна мішень — контури двох друзів, у яких треба влучити. Красиві хмари над березами і розгубленими метеликами, які не знали, куди їм летіти. Темно-блискучі і круглі болітця, в яких ми ручними гранатами глушили карасів і коропів. Природа, куди не стрільни. У Тухель було кіно.
Але попри усі берези, хмари і карпів, я можу дозволити собі тільки у загальних рисах описати, ніби намалювати на піску, цей загін трудового фронту з його чотирма бараками у затишному і захищеному ліску, із флагштоком, окопами і клозетом, розташованим позаду навчального корпусу, бо за рік до мене, до Вінтера, Юрґена Купки і Банземера, тут, у цьому кар'єрі, таку ж спецівку і чоботи носив Великий Мальке і в буквальному значенні слова залишив тут усюди своє ім'я: у клозеті без даху, куди зазирали і шаруділи листям гілки кривих сосен, поміж листям дроку, яке закривало дерево стін убиральні, я побачив слово з двох складів, вирізане, а точніше, вишкрябане на сосновій дошці навпроти голої балки, а під ним латиною, але без заокруглень, так, що шрифт нагадував рунічні письмена, був початок улюбленої пісні Мальке «Stabat Mater dolorosa…» Францисканський монах Джакопоне да Тоді міг би тріумфувати, але я через це не міг позбутися Мальке і тут, на трудовому фронті. Бо навіть коли я справляв велику нужду, а позаду мене і піді мною множилися та кишіли хробаками екскременти моїх однолітків, я не мав спокою від Тебе: голосно і завзято повторювався перед моїми очима текст і нагадував про Мальке і Пречисту, і як би я не намагався відволіктися від цієї думки, все було марно.
І при цьому я впевнений, що Мальке аж ніяк не мав наміру жартувати зі мною. Мальке взагалі не вмів жартувати. Часом він намагався. Але все, що б він не робив, до чого б не доторкнувся, що б не вимовив, відразу ж набувало особливого значення і ставало монументальним. У тому числі й слова, врізані у соснову дошку у клозеті трудового фронту, розташованого поміж Оше і Реецом під назвою Тухель-Норд. Тут, поміж звичайними у такому місці сентенціями про особливості травлення, похабними віршиками, грубуватою анатомією, усіма цими більш чи менш дотепними свинствами, які згори донизу були намальовані і вишкрябані на дошці, що закривала клозетову дірку з вулиці і завдяки цим написам здобувала власний голос, переставала бути мовчазною, і тут Мальке переміг своїм текстом усе.
Через те, що Мальке звернувся до мене так промовисто і в такому інтимному місці, я мало не став тоді знову побожним, і якби це трапилося, мене б тепер не мучило сумління за те, що я займаюся досить скромно оплачуваною роботою із соціального забезпечення у Кольпінґгаузі, я б не намагався виявити у Назареті ранній комунізм, а в українських колгоспах пізнє християнство, я був би звільнений від нічних розмов із патером Альбаном, хитромудрих досліджень про те, наскільки богохульство може замінити молитву. Я нарешті міг би вірити, хоча б у щось вірити, не має значення, у що саме, нехай це буде навіть воскресіння плоті. Але коли одного разу я мав наколоти дров для кухні, то просто вирубав улюблену цитату Мальке сокирою із соснової дошки і спалив навіть Твоє ім'я.