Сатирикон-XXI (збірка), стр. 39

— А, ну да, правильно… — Петрович знову потрапив у глухий кут зі своєю тактикою доточування запитання до попередньої відповіді.

— Сам знаю, шо правильно. Только надо мне їх как-то удержать. Да скажу їм, што нет нікакого парада, што новая власть поотмєняла. А ти меня подождьош возле того своєво лабаза… Добро?..

Вони поволі пошкандибали далі, навіть не повертаючи голови в бік Марка та Яна. Ті у свою чергу, зробили вигляд, що їх нема ні на лавці, ні взагалі в природі: затамували подих і не ворухнули жодною частиною тіла, із волоссям у ніздрях уключно. Тільки коли дві постаті щезли в темряві за головною брамою, Марко перевів дух і простягнув Янові пляшку, вийнявши її з-за пазухи. Там ще лишалося грамів сто коньяку, а годинник уже показував двадцять п'ять хвилин на четверту.

— Скоро світанок… — Прошепотів Марко в саме вухо Янові.

— Не так-то й скоро, — Відповів той, повертаючи пляшку, у якій напою майже не лишилося.

Удалині генерал усе приймав і приймав рапорти про прибуття від чергових мерців у різноманітних мундирах. Серед них також траплялись і постаті в цивільному, із орденами, а рідше — із орденськими планками на лівому боці запалих і нерухомих грудей.

Марко підняв пляшку над роззявленим ротом і тримав її, аж доки тринадцята й чотирнадцята краплі не впали на язик.

— Усе. Більше й алкаші не видобувають, — Він обережно поставив пляшку в темряву під лавку, а потім відкотив її подалі п'яткою.

— Може, потроху линяти будем? — Ян подивився через плече на Марка знизу догори. — Уже ж переконалися, що вони таки є. Тобто ні, що їх таки немає. Тьху, зовсім заплутався. — Він спробував усміхнутись, але тільки скривив рота. Страх у його очах нікуди не щезав.

Марко міцніше стиснув плече молодшого товариша. Алкоголь не діяв абсолютно — думки були ясними й чіткими.

— Можна й линяти. Але я б іще трохи посидів. Якби ти був не проти. Хочу побачити… — Він затнувся, спостерігаючи, як поміж могилами пробирається мрець, котрому, певно, перед смертю невдало зробили розтин. Голова й ліва рука в нього почергово відвалювались, і він правою припасовував загублену частину тіла назад, але притримати не міг, бо тоді відпадало щось інше. Коли він дістався до генерала й випростався, доповідаючи про своє прибуття, то лівицю просто поклав собі під ноги, бо притримувати її вже не міг ніяк. Відрапортувавши, мрець підняв ліву руку, та, видно, утомившись її притуляти, просто затис під пахвою правої. Голову при цьому він тримав нерухомо й відійшов обережно, із дерев'яною спиною трохи не навшпиньках.

— Що ти хочеш побачити? — Ян таки вимагав, щоб Марко закінчив попереднє речення. Він трохи очуняв від страху, принаймні вивільнив своє плече з-під Маркового ліктя й сів дещо вільніше.

— Ну, це як в американських фільмах, коли вранці сходить сонце і всі… Всі вони під його промінням… Починають димитися, а потім зникають, пам'ятаєш? — Марко таки справді хотів бути дослідником до самого кінця. — Бо хто зна, чи коли ще трапиться побачити щось подібне.

Ян кивнув, хоча було помітно, що найохочіше він би зараз чкурнув звідси чимдуж і чимдалі.

— Згода, посидимо трохи іще.

Десь у приватному секторі подав свій голос той самий невидимий півень — глухо й самотньо.

Під утро, як уже начало светать, наші друззя почті шо задрімали. Вони очнулись тільки при появлєнії падполковніка Панкратова, которий тянув на собі Петровича. Петрович явно успів купить вожделенную чекушку і даже впотребить її вовнутрь. Около лавки, на которій сиділи Ян із Марком, підполковнік остановився трохи передохнуть. Петрович прийшов у чуство й начав предлагать іще один орден зі своего кітеля за пару гривнєй «на закуску».

— Ось, візьміть. — Ян раптово згадав про два бутерброди з оселедцем, які вони прихопили в кафе, і тремтячою рукою дістав із кишені куртки згорток. Бутерброди, щоправда, злиплися в один, но Петровіча ето не смутіло, і он начав жувать їду, даже не разворачуя. Падполковнік почті неслишно матюкнувся сквозь зуби й поволок майора дальше в сторону построєнія.

Сонце зійшло не швидко й не повільно — саме так, як і мусить сходити сонце весняного погожого ранку. Його червоне проміння, потрохи переходячи в золоте, ковзнуло верхівками тополь, які оточували цвинтар, потім сягнуло нижче, до землі. Но странно — ніхто з мертвецов не задимився, не упав, не іспугався. Усє оні, сосредоточенно подняв голови, слухали команди, коториє подавав генерал.

— Ти бач, — тільки й зміг промимрити Марко.

А мертвєци тим временем не спіша построїлись у колону по троє і двінулись в направленії главної брами. Приголомшені й ошеломльонниє, дивились наші двоє друзей на ето шествіє — спереді шагали генерал із падполковніком, а за ними йшли всі остальні, хотя й не в ногу, но достаточно стройним порядком. У послєдній шеренге двоє ветеранов у штатському вели под руки Семьоновну, яка оказалась єдінствєнною женщиной у всей групі. Петровіч покачувався злєва направо і спльовував обривки салфетки, у яку був завьорнутий бутерброд із сєльодкою.

Скрипнули желєзниє ворота, і колона, вилившись назовні з кладбіща, свернула налево, у сторону центра, по безлюдному в ето врем'я центральному проспекту.

Когда Марк і Ян прийшли в себя — а случилось ето мінут за двадцять — вони піднялися с лавки й медленно двінулись туда же, на главний виход із кладбіща. Разговарювать не моглось і не хотелось. По задітому утреннім сонцем проспекту одіноко ехала жовта «Волга» з поперечним клєтчатим гребешком.

— Таксі! — Марко махнув рукою, і авто спинилося, хитнувшись порожнім багажником.

— С праздніком, мужики! Куда ехать? — таксіст висунувся з кабіни в приоткрите окошко на дверці.

— До центру… — Марко все ще почувався наче вві сні. Вуста ворушилися повільно, ніби ватяні чи пластилінові.

— А деньги єсть? — недовірливо прискалив око таксист. — А то ви шото на бомжей похожі!

Марко сягнув до кишені й із подивом намацав там тільки одну банкноту. Витягнувши її, він побачив, що це білет номіналом у двісті гривень.

— Ну не, у меня с такіх здачі не будет!.. — закапрізнічав таксіст.

І тут Ян решительно рвонув на себя дверцу со сторони пасажира, резко шльопнувся на сідєньє й чотким двіженієм протянув таксістові орден Красной Звєзди.

— На проспект Победи! — Почті шо прокрічав он. — Трогай, поєхалі!..

2004 p., Ірпінь

Загальний аналіз

З-за спини ліворуч, від річки віяв легкий прохолодний вітерець. Федір Іванович проминув котельну з невисокою темною трубою і прискорив крок. До платформи лишалося метрів зо двісті, а електричка мала ось-ось підійти. Під новими черевиками шурхотіла жорства, червонясте квітневе сонце над кількома дев’ятиповерхівками праворуч підбивалось дедалі вище. Піднімаючись по насипу, Федір Іванович механічно помацав під плащем праву кишеню піджака, та збіг сходами на платформу.

Людей було чимало. «Може, це попередня електричка спізнюється? — майнула думка в голові. — От і добре, що не поспішав. Спокійно з’їв сніданок, поголився. Так і має починатися день у письменника — без метушні, розважливо, статечно».

Сніданок у їдальні будинку творчості йому дійсно приготували завчасно. Було приємно споживати яєчню, а потім ще й молочну вівсянку з міцним брунатним чаєм, водночас насолоджуючись тишею та благословенною самотністю. Ні прикрий критик Рибчук, ні криклива феміністка Зубринська, ані ті товсті графомани зі східних областей, котрі вечорами в будці міжміського телефону голосно кричали своїм чи то дружинам, чи онучкам (а може, і коханкам): «Харашо, Свєточка! В Кієвє ето єщьо можна купіть! Прівєзу нєпрємєнно! Целую тєбя!», а потім, звертаючись до Федора Івановича, переходили на страшенно штучну, проте бездоганну українську: «Оце телефонував додому, зі своїми побалакав трохи…» — ніхто з них своєю нікчемною присутністю не заважав спокійному прийому їжі та подальшому її травленню.