Зуби дракона, стр. 16

Тварина, що вирвалася з тривалого ув’язнення, немов сказилась. Вона стрибнула на шафу, підхопивши мимохідь скатертину зі столу, перестрибнула звідти на люстру, обрушилась разом з нею і з скиглінням подалась навтіки через вікно, штурляючи та розкидаючи есе, що траплялось на шляху.

— Енні, — крикнула до когось Майя. — Негайно сповістіть тата, що вирвався Альфонс.

Дівчина підбігла до Бертона, який встиг уже підвестись і збентежено обтрушував костюм,

— Він не заподіяв вам шкоди?.. Ні?.. Ні?.. Ви так кричали, наче він вп’явся в ваше горло зубами…

Чарлі мовчав. У нього ще лишилась якась крихта совісті, і йому зараз було нестерпно соромно за самого себе та за свій переляк.

— Ні, нічого… — сказала Майя, оглянувши його з усіх боків.

В її голосі прослизнула нотка якогось розчарування і навіть зневаги.

— Він стрибнув на мене ззаду, зовсім несподівано, — похмуро пояснив Бертон, розуміючи, що далі мовчати не можна.

— Так, так… — хапливо погодилась дівчина. — Буває, що й я інколи… Але пробачте: треба спіймати Альфонса, доки він не втік у джунглі.

Майя пішла до дверей. Зупинившись на мить, додала:

— Це дуже сумирне й втішне створіння. До того ж, — мученик науки. Далебі, йому можна пробачити найбільшу провину.

Чарлз Бертон люто стиснув кулаки. Він показав би оцьому “мученикові науки”, коли б у руках була якась зброя! Божевільна мавпа поглумилась з нього, — з того, хто насмішку вважає за найгіршу образу!

Однак треба було кінчати справу. Він ще раз пішов до свого будиночка, пересвідчився, що Хінчінбрука таки немає, і поспішив на голоси, які чулися осторонь палацу.

Мавпу вже спіймали, скрутили і кудись потягли. Професор Сатіапал вичитував своєму підлеглому, той щось відповідав, виправдовуючись, але коли Бертон наблизився, розмова урвалась.

— Чого ви хочете? — сухо запитав Сатіапал.

— Я стурбований зникненням мого друга, — винувато промовив Бертон. — Шукав його скрізь, — і не знайшов.

Сатіапал кинув до свого помічника кілька слів незнайомою для Бертона мовою, і індієць помчав до воріт.

— Нема, — сказав він, повертаючись.

— Знайти! — суворо наказав Сатіапал.

Він стояв, задумливо мнучи пальцями нижню губу, і морщив чоло, немов розв’язуючи складну задачу.

— Погукайте його!

— Майкл! — неголосно крикнув Бертон. — Майкл!

— Голосніше!

— Хінчінбрук, де ви?

Вони стояли за кілька метрів від житла Бертона, проти ґанку. Туман вже розвіявся, і коли б навіть в цей будиночок пробігла кішка, її не можна було б не помітити.

Тож уявіть собі подив Чарлі Бертона, коли на його заклик на ґанок вийшов заспаний, скуйовджений Хінчінбрук і, позіхаючи, запитав:

— Що трапилось, Чарлі?.. — він помітив Сатіапала і похапцем застебнув ґудзики піжами. — Пробачте, пане професоре!.. Я зовсім не сподівався…

Сатіапал метнув на нього швидкий погляд:

— Прошу, йдіть сюди.

— Одну хвилиночку, — заметушився Хінчінбрук. — Зараз натягну щось на плечі.

— Я не маю часу чекати! — різко сказав Сатіапал. А коли Хінчінбрук підійшов, запитав його: — Чи не хочете ви одержати в мене посаду? Що ви вмієте робити?

Шпигун зітхнув і засмучено розвів руками:

— Нічого… Мене вчили вбивати людей. Цієї справи я не навчився, але рушницю в руках тримати можу… Хіба — вартовим? — Він замахав руками. — А втім, ні, ні! Цур їм пек, отим рушницям!.. Прибиральником, чорноробом, — чим завгодно! Але… але… — позирнув він у бік Бертона.

— Так, — зрозумів його Сатіапал. — Містер Бертон працюватиме в мене за старшого лаборанта. Якщо ви згодні, негайно ходімте зі мною. Треба виконати одну досить брудну роботу. Одяг вам непотрібний, все одно доведеться надіти гумовий комбінезон.

— Радий служити, пане професоре! — охоче відгукнувся Хінчінбрук і пішов за Сатіапалом.

Обшук у кімнаті Майкла Хінчінбрука не дав абсолютно нічого. Ніщо не вказувало на те, що її мешканець не ночував тут і наробив бешкету на увесь маєток.

Найлегше було б припустити, що Чарлз Бертон помилився, а також уявити, що мавпа якимось чином примудрилась вилізти з клітки і потім вибратися з “корпусів”.

Однак жодне створіння, — та навіть і людина без спеціального інструмента, — не змогли б відкрити численні потайні замки і засувки в “корпусах”.

А коли переполоханий лаборант доповів Сатіапалові, що хтось побував і в лабораторії, професор одразу ж збагнув, яким чином злодій туди потрапив та як вибрався.

Він сидів у клітці Альфонса. Коли служниця повідомила про втечу мавпи, всі вибігли з приміщення. Злодій скористався з нагоди і вибіг слідом.

Але хто ж був тим злодієм?.. Хінчінбрук чи…

Незважаючи на будній день, у палаці Сатіапала замиготіли віники і ганчірки. Раджа дав наказ провести генеральне прибирання.

І ось в кімнаті російського хірурга, доцента Лаптєва, в куточку за канапою, було знайдено загорнуті в марльову салфетку два червоних і два синіх ромбічних кристалики, яких недолічився за дві години перед тим пильний лаборант Сатіапала.

Розділ IX

ГОРОБЕЦЬ ПІД ШАПКОЮ

— Пане доцент, прошу!

Сатіапал, не дивлячись на Лаптєва, вказав рукою на двері і, не чекаючи, пішов.

— Куди, пане професоре?

Сатіапал зупинився і сказав з притиском:

— Я хочу детальніше познайомити вас з уже відомим вам Альфонсом, шестирукою мавпою,

Лаптєв сів і спокійно сказав:

— Пане професоре! Мені давно хочеться нагадати вам, що я — не ваш підлеглий. Розв’язувати ребуси та кросворди не маю охоти. А ваша дивна поведінка протягом останніх днів мене ображає. Дощі кінчаються. Я сьогодні виїду до Навабганджа. Якщо вам приємна моя подяка, прийміть її. Я справді глибоко вдячний вам за цінну практику.

Сатіапал повернувся, сів проти Лаптєва і з виглядом проникливого слідчого запитав:

— Отже, бажаєте поїхати?.. Не побачивши жодного з ваших пацієнтів?.. Так і не розкривши таємниці “зубів дракона”?

Хоч який був стриманий Андрій Лаптєв, але він враз відчув шалену лють.

— Пане професоре, ви переступаєте межі дозволеного! Тричі я просив у вас дозволу оглянути рані Марію. Ще вчора я мав зняти пов’язку з очей хворого Бертона. Два тижні тому ви обіцяли показати мені ваших піддослідних тварин. Я не нагадував вам про ваші обіцянка, вважаючи, що це просто нечемно. А зараз ваші натяки схиляють мене до думки, що ви підозрюєте мене в чомусь!.. Що сталося?

Сатіапал поліз до внутрішньої кишені парусинової куртки і витяг щось загорнуте в марлю.

— Це вам знайоме?

Лаптєв з щирим подивом знизав плечима.

— А це? — Сатіапал повільно розгорнув марлю. В ній було чотири великих ромбічних октаедри з якогось густо забарвленого червоного та синього прозорого матеріалу.

— Оце і є ті “зуби дракона”? — запитав Лаптєв. — Ви необачні, пане Сатіапал! Я досі не тільки не бачив цих кристалів, а навіть не знав про їхнє існування.

Професор рвучко загорнув кристали і знову поклав їх до кишені.

— Гаразд, — промовив він похмуро, — То знайте, — якщо ви не знаєте, звісно: цей згорток знайдено тут, у вашій кімнаті, в кутку за канапою, на якій ви сидите.

— Он як! — глузливо відповів Лаптєв. — Шкодую, що я про цю схованку не довідався раніше.

Він помовчав, роздумуючи над тим неприємним становищем, в яке потрапив. Якщо все було так, як розповів Сатіапал, підозра досить обгрунтована.

Андрій не почував за собою жодної провини. Отже, йдеться про провокацію. Але з якою метою?.. Чиїх це рук справа?

— От що, пане професоре! — рішуче сказав Лаптєв. — Поглянемо на речі реально. Оскільки мені відомо, в судовій практиці насамперед цікавляться питанням: “кому вигідно”. Кому вигідно вкрасти оці “зуби дракона”?.. Мені?.. Можливо. Але я не знав навіть про ваше існування, доки ви мене не викликали. Чи немає ще когось, хто був би зацікавлений викрасти вашу таємницю?.. І — ще одне: кому вигідно було б зіпхнути крадіжку на мене, якщо… якщо… Даруйте, але я використаю ваш же метод безпідставного підозрювання: якщо ви не втнули цей жарт самі. А втім, я не бачу підстав для цього.