Атлантида, стр. 35

Хто б міг опиратися таким обіймам посеред цих чудових пахощів у нічній пітьмі! Відчуваю, що зрікаюся сам себе. Чи це мій голос шепоче:

— Все, чого ти зажадаєш, усе, що накажеш, усе зроблю, все.

Мої почуття загострилися. Моя закинена голова спочиває на маленькому трепетному й ніжному коліні. Клубочаться хмари пахощів. Мені враз здається, що золоті ліхтарі на стелі починають гойдатися, немов велетенські кадила. Чи це мій голос повторює, наче уві сні:

— Все, чого зажадаєш, все зроблю.

Майже навпроти мого обличчя — лице Антінеї. В її величезних зіницях промайнув загадковий вогник.

Трохи далі помічаю зіниці Гірам-Руа, в яких спалахують блискавки. Поряд з ним — маленький каїрський столик з золотим орнаментом на голубому тлі. На ньому — дзвінок, яким користується Антінея, щоб покликати слуг. Ось важкий срібний молоток, яким вона щойно вдарила, молоток з дуже довгим держаком із чорного дерева… Цим молотком маленький лейтенант Кен заподіяв смерть…

Більше не бачу нічого.

РОЗДІЛ XVII

ДІВИ СКЕЛЬ

Я прокинувся в своїй кімнаті. Сонце, що було вже в зеніті, виповнювало її разючим світлом і нестерпним жаром.

Перше, що я побачив, розплющивши очі, була зірвана штора, яка лежала посеред кімнати. Тоді почали поступово пригадуватися мені події минулої ночі.

Голова була важка й боліла. Свідомість — затьмарена, забило памороки. «Я вийшов з гепардом, це точно. Червоний слід на моєму вказівному пальці свідчить про те, з якою силою той тягнув за шнурок. Мої коліна ще й досі були запорошені. Я й справді якийсь час повз уздовж стіни в залі, де білі туареги грали в кості, тоді Гірам-Руа помчав уперед. А що потім? Ах, так, Моранж і Антінея… А далі?»

Що було потім, я не пам’ятав. А втім, мало щось статися, щось таке, чого я не міг пригадати.

Почував себе кепсько. Хотів усе згадати, й разом з тим здавалося, що боюся цього. Ніколи доти не переживав нічого прикрішого за такі суперечливі почуття.

«Звідси до апартаментів Антінеї не близький шлях. Треба було, мабуть, міцно спати, коли мене несли сюди, щоб нічого не помітити».

На цьому я припинив свої міркування. Дуже боліла голова.

— Піду подихаю повітрям, — буркнув я, — тут така спека, що можна збожеволіти.

Я відчував потребу побачити людей, байдуже яких. Машинально подався до бібліотеки.

Застав Ле Межа в нападі шаленої радості. Професор саме розгортав величезний пакунок, старанно обшитий коричневою тканиною.

— Ви з’явилися вчасно, — вигукнув він, побачивши мене. — Надійшли журнали.

Він гарячково метушився. З пакунка посипалися брошури — сині, зелені, жовті, рожеві.

— Ось так, усе чудово, — вів далі він, пританцьовуючи від задоволення. — Не дуже спізнилися, бо ось номер від 15 жовтня. Слід подякувати цьому славному Амеру.

Його радість передалася мені.

— Цей шанований турецький купець з Тріполі погодився передплачувати всі цікаві журнали обох континентів. Він кладе їх у певне місце, куди навідується Радамес.

А ось французькі журнали.

Ле Меж почав гарячково їх переглядати.

— Внутрішня політика: статті Франсіса Шарма, Анатоля Леруа-Больє, Оссонвіля про подорож царя до Парижа. Бач, дослідження д’Авенеля про заробітну платню за середньовіччя. Далі вірші молодих поетів — Фернана Грега, Едмонда Аракура. О, рецензія на книжку Анрі де Кастрі про іслам. Це, мабуть, цікавіше… Прошу, любий пане, беріть, що вам потрібно.

Радість робить людей люб’язними, і справді, Ле Меж шаленів від неї.

З вікна повіяв легкий вітерець. Я наблизився до балюстради і, спершись на неї ліктями, заходився переглядати один з номерів «Ревю де де монд».

Я не читав, а гортав журнал, дивлячись то на сторінки, помережані маленькими чорними літерами, то на блідо-рожеві скелі, осяяні призахідним сонцем.

Раптом мою увагу привернула сторінка, яка дивним чином вписувалася в пейзаж.

«У небі над нашими головами пливли легкі хмари, що нагадували білий попіл, який лишається після згаслого багаття. Сонце затоплювало своїм промінням шпилі скель, вимальовуючи на синьому небі їхні величні контури. Глибокий сум і знемога лилися з висоти у чашу, обрамлену горами, наче чарівний напій у глибокий келих» [58].

Я нервово перегорнув кілька сторінок. Думки ніби почали прояснюватися.

Позаду мене Ле Меж, занурившися в один з номерів, невдоволено буркотів, обурений прочитаним.

Я читав далі:

«Навсібіч під нашими ногами простягався залитий сонцем чудовий краєвид. Гірське пасмо аж до вершин поставало перед очима у всій своїй первозданній чистоті. Воно здіймалося, наче велетенська безформна маса, породжена для того, щоб приголомшити людину, наче свідчення первісної титаномахії. Обвалені вежі…»

— Це ганьба, ганьба! — повторював професор.

«…Обвалені вежі й маківки, зруйновані фортеці, потрощені колонади, покалічені колоси, носові частини кораблів, рештки чудовиськ, скелети титанів — це велетенське нагромадження своїми обрисами й проваллями нагадувало щось гігантське і трагічне. Далечінь була такою прозорою…»

— Справжня ганьба, — все ще вигукував роздратований Ле Меж, гримаючи кулаком об стіл.

«…Далечінь була такою прозорою, що, здавалося, кожен контур перед самими очима, безмірно збільшений контур скелі, яку жестом творця показала мені з вікна Віоланта…»

Затремтівши, я закрив журнал. Біля моїх ніг круто здіймалася над золотистим садом, червоніючи під сонцем, біла скеля, яку показала мені Антінея в день нашого першого побачення.

— Ось де кінчається мій обрій, — сказала вона. Шал Ле Межа досяг апогея.

— Це гірше, ніж ганьба, це підлість.

Мені хотілося задушити його, щоб примусити замовкнути. Він вхопив мене за руку:

— Прочитайте, мосьє, не треба бути надто обізнаним, аби переконатися, що ця стаття про античну Африку — зразок некомпетентності, пам’ятка невігластва. І підписана знаєте ким?

— Відчепіться! — грубо сказав я йому.

— Так от, вона підписана Гастоном Буасьє. Ось так, мосьє! Гастон Буасьє, кавалер ордена Почесного легіону, викладач вищої Еколь нормаль, неодмінний секретар Французької Академії, член Академії красних мистецтв, один з тих, хто відхилив тему моєї дисертації, один з тих… Бідолашний університет, бідолашна Франція!

Я більше не слухав кого. Я знову заходився читати. На чолі виступив піт. Але мені здалося, що в голові посвітлішало, наче в кімнаті, де відчиняють одне за одним вікна. Поволі поверталися спогади, немов голуби на крильцях до голубника.

«Тепер усю її пойняв трепет, її очі розширилися, ніби їх сповнило жахом страхітливе видіння.

— Антонелло, — прошепотіла вона.

І ще кілька секунд неспроможна була вимовити й слова.

Я дивився на неї з невимовною тугою і страждав до глибини душі, бачачи, як скривлялися її любі вуста. Примара, що стояла в її очах, віддзеркалювалася в моїх, і я знову бачив бліде, змарніле обличчя Антонелло, часте тремтіння його вій і хвилі жаху, що стрясали його довге, виснажене тіло, наче слабку тростину».

Не читаючи далі, я кинув журнал на стіл.

— Це саме зоно, — сказав я.

Я розтинав сторінки ножем, яким Ле Меж різав мотузки, розгортаючи пакунок. Це був короткий кинджал з держаком чорного дерева. Такі ножі туареги носять у піхвах на браслеті, ніби прикутими до м’язів лівої руки.

Я поклав його до просторої кишені мого фланелевого доломана й вирушив до дверей.

Уже на порозі почув вигуки Ле Межа:

— Мосьє де Сент-Аві! Мосьє де Сент-Аві! Я обернувся.

— Будь ласка, маленьке уточнення.

— У чому річ?

— О, дрібниця. Вам відомо, що мені доручено писати етикетки для зали з червоного мармуру…

Я підійшов до стола.

— Знаєте, я раніше не з’ясував у пана Моранжа дату й місце його народження. А потім не мав нагоди, бо більше не бачив його. Тож змушений звернутися до вас. Можете дати мені таку довідку?

— Можу, — сказав я дуже спокійно.