Атлантида, стр. 24

— З краю, що називається Лот-і-Гарон.

— З якого ж міста?

— З Дюра.

Вона на мить замислилася.

— Дюра! Там протікає маленька річечка Дропт. І стоїть старий великий замок.

— Ви знаєте Дюра? — запитав я вражено.

— Туди їздять з Бордо вузькоколійкою, — вела далі вона. — Шлях пролягає між пагорбами, вкритими виноградниками, котрі увінчують руїни феодальних замків. Села мають гарні назви: Монсегюр, Совтер-де-Гюєн, Ла Трен, Креон… Креон, як в «Антігоні».

— Ви там були?

Вона подивилася на мене.

— Кажи мені «ти», — спроквола мовила вона. — Рано чи пізно кінчиться тим, що будеш зі мною на «ти». Почни вже тепер.

Ця загрозлива обіцянка сповнила мене безмежним щастям. Я згадав слова Ле Межа: «Не кажіть нічого, доки ви не побачите її. Побачивши її, ви зречетесь усього задля неї».

— Чи була я в Дюра? — вела далі вона, вибухнувши сміхом. — Ти жартуєш. Уяви онуку Нептуна в купе першого класу залізниці міжміського сполучення!

Простягнувши руку, вона показала мені величезну білу скелю, що здіймалася над пальмами в саду.

— Ось де кінчається мій обрій, — сумно сказала вона.

Антінея взяла одну з книжок, що лежали довкола неї на лев’ячій шкурі, й відкрила її навмання.

— Це довідник залізниць Заходу, — сказала вона. — Яка чудова література для тих, хто прикутий до одного місця! Зараз пів на шосту вечора. Три хвилини тому прибув пасажирський поїзд до Сюржера в Нижній Шаранті. Він вирушить за сім хвилин. Через дві години прибуде до Ла Рошелі. Як дивно думати тут про подібні речі. Така віддаль! Такий рух! І така нерухомість!

— Ви добре володієте французькою, — сказав я. Вона якось нервово засміялась.

— Мушу. Так само як німецькою, італійською, англійською, іспанською. Спосіб мого життя зробив з мене справжню поліглотку. Але французькій мові я віддаю перевагу перед туарезькою і навіть арабською. Мені здається, що я знала її завжди. І повір, кажу це не для того, щоб зробити тобі приємність.

Запала тиша. Я думав про її прародичку, ту, про яку Плутарх сказав: «Мало з якими народами їй був би потрібний перекладач. Клеопатра зверталася до ефіопів, троглодитів, іудеїв, арабів, сірійців, мідійців, парфян їхньою мовою».

— Не стовбич отут, посеред зали. Це дратує мене, йди сюди і сідай коло мене. Посуньтеся, пане Гірам-Руа.

Гепард охоче скорився.

— Дай мені руку, — звеліла вона.

Поруч з нею стояла оніксова чаша. Вона взяла з неї простий перстень з орішалку й наділа на палець моєї лівої руки. Я побачив, що вона носить такий само.

— Таніт-Зерга, подай мосьє де Сент-Аві трояндового шербету.

Негритянка в червоному шовковому вбранні поквапилася виконати наказ.

— Моя особиста секретарка, — відрекомендувала її Антінея, — мадемуазель Таніт-Зерга з Гао на Нігері. Її рід майже такий само давній, як і мій.

Кажучи це, вона дивилася на мене. Її зелені очі втупились у мої.

— А твій товариш, отой капітан, — запитала вона голосом, що звучав ніби здалека, — я ще не знаю його. Який він? Чи схожий на тебе?

Отже, вперше з тієї миті, що був коло неї, я згадав про Моранжа. Я не відповів.

Антінея всміхнулася.

Тепер вона лежала випроставшися на лев’ячій шкурі, її права нога оголилася.

— Час повернутися до нього, — сказала вона байдуже. — Незабаром тобі передадуть мої розпорядження. Таніт-Зерга, проведи пана й покажи його кімнату. Він не знає, де вона.

Я підвівся й узяв її руку, щоб поцілувати. На знак своєї влади наді мною вона міцно притиснула її до моїх вуст, так, що на них виступила кров.

Я знову опинився в тісному коридорі. Дівчина в червоній шовковій туніці йшла попереду.

— Ось твоя кімната, — сказала вона. І додала:

— Тепер, якщо хочеш, я проведу тебе до їдальні. Інші зберуться тут на обід.

Вона розмовляла, сюсюкаючи, чарівною французькою мовою.

— Ні, Таніт-Зерга, ні. Волію сьогодні ввечері залишитися тут. Не хочу їсти. Я втомився,

— Ти запам’ятав моє ім’я, — мовила вона. Здавалося, її це сповнило гордістю. Я відчув, що при нагоді мав би в ній спільницю.

— Я запам’ятав твоє ім’я, маленька Таніт-Зерга, бо воно гарне [37].

І додав:

— А тепер, мала, залиш мене, я хочу побути на самоті.

Вона затрималася в кімнаті. Я був зворушений і роздратований. Мене охопило нестерпне бажання заглибитися в себе.

— Моя кімната над твоєю, — сказала вона. — На цьому столі є мідний дзвінок. Якщо потребуватимеш чогось, подзвони. Прийде білий таргієць.

Це повідомлення на мить звеселило мене. Я потрапив у готель посеред Сахари і мав лише подзвонити, щоб мене обслужили.

Я оглянув свою кімнату. Моя кімната! Скільки часу вона належатиме мені?

Це було досить просторе приміщення. Подушки, диван, альков, витесаний у скелі. Кімнату освітлювало широке вікно, затулене рогожаною шторою.

Я підійшов до нього й підняв штору. До кімнати полинуло проміння призахідного сонця.

Спершися на кам’яне підвіконня, я глибоко задумався — серце було сповнене невимовних почуттів. Вікно виходило на південь і було на висоті принаймні шістдесяти метрів над землею. Вулканічна стіна простягалася вниз, надзвичайно гладка й чорна.

Переді мною, на віддалі приблизно двох кілометрів, височіла інша стіна: перший земляний вал «Крітія». А далі виповнювала простір червона пустеля без кінця й краю.

РОЗДІЛ XII

МОРАНЖ ВСТАЄ І ЗНИКАЄ

Я так втомився, що спав до наступного дня. Прокинувся лише о третій годині пополудні.

Одразу ж згадав учорашні події, і вони здалися мені надзвичайними.

«Постривай, — сказав я собі. — Простежимо все по порядку. Але спочатку слід порадитися з Моранжем».

До того ж у мене пробудився страшенний апетит.

Дзвінок, що його показала Таніт-Зерга, був поруч. Я подзвонив. Увійшов білий таргієць.

— Проведи мене до бібліотеки, — звелів я.

Він підкорився. Проминаючи знову лабіринт сходів і коридорів, я зрозумів, що без допомоги провідника нізащо не знайшов би дороги.

Моранж справді був у бібліотеці. Він уважно читав якийсь рукопис.

— Утрачений трактат Сент-Опта, — сказав він. — О! Якби Дом Гранже був тут! Дивись: уставне письмо.

Я не відповів. Мій погляд умить прикувала одна річ, що лежала на столі поряд з рукописом. Це був перстень з орішалку — такий самий, як той, що Антінея дала мені й носила сама.

Моранж усміхнувся.

— Отже? — запитав я.

— Що?

— Ви бачили її?

— Так, бачив, — відповів Моранж.

— Вона дуже вродлива, правда?

— Мені важко це заперечити, — сказав мій товариш. — Думаю, навіть можу твердити, що вона така ж розумна, як і вродлива.

Запала мовчанка. Моранж спокійно крутив у руках орішалковий перстень.

— Ви знаєте, яка доля чекає тут нас? — запитав я.

— Знаю. Ле Меж стримано пояснив це міфологічними образами. Це справді дивовижна пригода.

Він замовк і глянув мені у вічі:

— Я дуже каюся, що втягнув вас у неї. Моє сумління заспокоює лише те, що ви з учорашнього вечора досить легко сприймаєте своє становище.

Звідки черпав Моранж це вміння читати у людському серці? Я не відповів, і це найкраще свідчило, що він має рацію.

— Що ви робитимете? — пробурмотів я нарешті.

Він закрив рукопис, зручно вмостився у кріслі, запалив сигару й відповів:

— Я тверезо думав про це. Трохи хитрощів допомогли мені знайти лінію поведінки. Вона проста й не може викликати заперечень.

Питання не постає переді мною у тій площині, як перед вами, через мої мало не релігійні переконання, які, повинен визнати, піддаються спокусі сумніву. Я, певна річ, не давав обітниці, але крім того, що дев’ята заповідь забороняє мені стосунки з жінкою, котра не є моєю дружиною, признаюся, мені аж ніяк не подобається характер служби, задля якої цей спритний Сегеїр-бен-Шейх заманив нас сюди.

До того ж слід зрозуміти, що моє життя не повністю належить мені так, щоб я міг розпоряджатися ним як приватний власник, котрий подорожує з власною метою і на власні кошти. Мушу виконати доручення, домогтися результатів. Якби я міг знову здобути свободу, сплативши своєрідне мито за місцевим звичаєм, я погодився б в міру моїх можливостей задовольнити Антінею. Мені досить добре відома терпимість Церкви і особливо конгрегації, на яку я покладаю надії: моя поведінка була б прийнята і, хто знає, може, схвалена. Свята Марія Єгипетська у подібних обставинах віддала своє тіло човновим. І уславилася. Але, чинячи так, вона була певна, що досягне своєї святої мети. Мета виправдовує засоби.