Атлантида, стр. 10

Я простяг Моранжеві руку. Він потиснув її, потім сказав:

— Якщо кілька тисяч кілометрів, що відділяють мене від миті, коли я, виконавши своє доручення, зможу, нарешті, повернутися до монастиря і там забути все, що не судилося здійснити, здавалися мені нескінченно довгими, то, дозвольте сказати вам, тепер ці кілька сотень кілометрів, які лишилися до Шіх-Салаха, видаються мені у вашому товаристві дуже короткими.

У блідому дзеркалі маленького, нерухомого джерельця відбилася, наче срібний цвяшок, зірка.

— Шіх-Салах, — пробурмотів я з безмежним смутком у серці. — Терпіння… Ми ще не дісталися туди.

Нам так і не судилося дістатися туди ніколи.

РОЗДІЛ V

НАПИС

Ударом залізного кийка Моранж відколов від чорної скелі кусок породи.

— Що це? — запитав він, простягаючи його мені.

— Базальт, — відповів я.

— Нічого цікавого? Адже ви лиш ковзнули по ньому поглядом.

— Навпаки, дуже цікаво. Але, зізнаюся, зараз мене турбує інше.

— Що саме?

— Подивіться сюди, — сказав я йому, вказуючи на захід, де на обрії, в кінці білої долини з’явилася чорна цятка.

Шоста година ранку. Сонце зійшло. Але годі було шукати його на безкрайому чистому небі. Ані подуву вітерця, ані шелесне.

Раптом один з наших верблюдів заревів. Вискочила величезна антилопа і знавісніло вдарила лобом у скелясту стіну. Вона зупинилася, очманіла, за кілька кроків від нас, тремтячи на своїх тонких ніжках.

Підійшов Бу-Джема.

— Коли ноги мохор [18] тремтять, це означає, що незабаром впаде небесне склепіння, — промурмотів він.

Моранж глянув на мене, потім почав придивлятися до чорної цятки на обрії, що збільшилася вдвічі.

— Наближається буря?

— Так, буря.

— І це вас хвилює?

Я відповів йому не відразу. Цієї миті я розмовляв з Бу-Джема, який намагався заспокоїти сполошених верблюдів.

Моранж повторив своє запитання. Я знизав плечима.

— Хвилює? Не знаю. Я ніколи не бачив бурі в Хоггарі. Але стережуся. Адже все наводить на думку, що та, яка має розпочатися, буде грізною. Втім, подивіться.

З пласкої скелі здійнявся легкий пил. У нерухомому повітрі закружляли піщинки, і швидкість цього руху, все наростаючи, ставала запаморочливою. Вона являла нам заздалегідь у мініатюрі картину того, що незабаром мало обрушитися на нас.

З різкими криками пролетіли дикі гуси. Вони летіли дуже низько, на захід.

— Втікають до Себхи-Амандгор, — сказав Бу-Джема. «Тепер не залишається жодного сумніву», — подумав я.

Моранж подивився на мене з цікавістю.

— Що маємо робити? — запитав він.

— Негайно осідлати верблюдів, доки вони ще не зовсім ошаліли, й якнайшвидше знайти укриття на першому-ліпшому узвишші. Чи усвідомлюєте ви наше становище? Зручно було б іти річищем висохлого ручая. Але. можливо, не мине й чверті години, як зніметься буря. Менш ніж за півгодини тут рине бурхливий потік. На цей, майже непроникний грунт дощ ллє, наче вода, вилита з відра на асфальт. Ніщо не всотується, все лишається на поверхні. Втім, краще погляньте самі.

І я показав йому на десятиметровій висоті глибокі паралельні вибої на скелястій стіні — це були старі сліди ерозії.

Через годину вода досягне цього рівня. Ось відмітини, залишені минулими повенями. Мерщій у дорогу. Не можна гаяти ні хвилини.

— У дорогу, — спокійно сказав Моранж.

З великими труднощами змусили ми верблюдів стати на коліна. Коли кожен з нас виліз на свого, вони помчали алюром, який від жаху тварин ставав дедалі безладнішим.

Раптом здійнявся вітер, шалений вітер, і майже відразу здалося, що день перетворився на ніч. Небо над нашими головами вмить стало темнішим за чорні скелі узгір’я, куди ми мчали, задихаючись.

— Сходи, сходи в скелі! — крикнув я товаришам, долаючи вітер. Якщо за хвилину ми не досягнемо їх, — загинемо.

Вони не чули мене, але, озирнувшись, я побачив, що не відстали.

Моранж їхав за мною, Бу-Джема був останній. Він з дивовижною спритністю поганяв двох верблюдів, які несли наш багаж.

Сліпучий спалах розітнув темряву. Розлігся гуркіт грому, помножений відлунням у горах. І відразу залопотіли величезні гарячі краплі. Наші бурнуси, що тріпотіли під вітром за нами, вмить прилипли до тіла, і з них спливала вода.

— Врятовані! — скрикнув я несамохіть.

Ми несподівано побачили праворуч від нас посеред скелі зсув гірської породи. Це було майже прямовисне русло річки, притокою якої ми мали нещасливу думку сьогодні вранці піти. Бурхливий потік мчав там тепер з гуркотом.

Як ніколи раніше, я мав змогу оцінити незрівнянну спритність, з якою верблюди видиралися на найстрімкіші скелі. Напружуючи й витягуючи свої довжелезні ноги, впираючись у гору, що починала кришитися, вони робили те, на що, можливо, не здатні навіть піренейські мули.

Через кілька хвилин надлюдських зусиль ми нарешті опинилися у безпеці, на своєрідній базальтовій терасі, що височіла у п’ятдесяти метрах над руслом річки, у якому ми мало не залишилися. Випадок допоміг нам: позаду від нас була невелика печера. Бу-Джема спромігся завести туди верблюдів. Ми могли з порога мовчки спостерігати надзвичайне видовище, яке розгорталося перед нашими очима.

Тобі, здається, доводилося бувати в полі в Шалоні під час артилерійських стрільбищ і бачити, як од вибухів снарядів закипає вапнякова земля Марни. Наче шматки карбіду, що його в ліцеї ми кидали до чорнильниць, вона набухає, здіймається, кипить серед гуркоту вибухів. Так от, щось подібне діялось і там, але посеред пустелі, серед пітьми. Швидкість білого потоку на тлі чорного провалля усе збільшувалася, він прибував усе вище до нашого притулку. Буря не вщухала, грім гримів, і ще гучнішим за нього був гуркіт від обвалу частини скелі, яка враз, підмита водою, за кілька секунд розсипалася посеред бурхливого потоку.

Увесь цей час, годину чи дві, доки лютував потоп, ми з Моранжем, не промовляючи ні слова, стояли, схилившись над цим фантастичним котлованом, і заворожено дивилися. Дивилися невідривно з якимсь невимовним почуттям жаху, відчуваючи, як під могутніми ударами води хитається базальтова гора, де ми знайшли притулок.

Це було так прекрасно, що, гадаю, жодної хвилини ми не бажали, аби цьому велетенському кошмарові настав край.

Нарешті сяйнув промінь сонця. Лише тоді ми перезирнулися.

Моранж стиснув мою руку.

— Дякую, — сказав він просто. І, усміхаючись, додав: — Загинути отак, утопившись посеред Сахари, було б претензійно і смішно. Ваше розумне рішення дало нам змогу уникнути такого парадоксального кінця.

О! Чому тоді не зноровився його верблюд і не впав разом з ним у потік! Не було б того, що сталося згодом. Про це я думаю в хвилини розпуки. Але я казав тобі, що швидко опановую себе. Ні, ні, я не шкодую, не можу шкодувати про те, що сталося потім.

Моранж покинув мене і пішов до невеликої печери, звідки долинало задоволене мурмотіння верблюдів. Залишившися на самоті, я спостерігав за потоком, який все ще підіймався під натиском бурхливих хвиль. Дощ уже вщух. Сонце світило на небі, яке знову стало синім. Я відчув, як напрочуд швидко висихає мій одяг, що хвилину тому був абсолютно мокрий.

Чиясь рука лягла на моє плече. Моранж знову був поряд. Дивним усміхом проясніло його обличчя.

— Ходімо, — сказав він мені.

Заінтригований, я рушив за ним. Ми увійшли до печери.

Отвір, достатній, щоб крізь нього пройшли верблюди, пропускав світло. Моранж підвів мене до однієї із стін.

— Подивіться, — сказав він, не стримуючи радості.

— А що тут?

— Хіба ви не бачите?

— Бачу багато туарезьких написів, — відповів я трохи розчаровано. — Але ж я вам, здається, казав, що погано читаю тіфінагське письмо. Хіба ці написи цікавіші за ті, котрі вже не раз нам зустрічалися?

— Придивіться до них, — сказав Моранж.

У голосі його лунала така тріумфальна інтонація, що я зосередив свою увагу. Я дивився.