Дракула, стр. 86

Я вчасно встиг її підхопити, бо вона знепритомніла.

Розділ 24

Фонографічний щоденник доктора Сьюарда

(надиктований Ван Гелсінґом)

Призначено для Джонатана Гаркера.

Залишайтеся тут із дорогою мадам Міною, а ми вирушимо на пошуки, якщо це так можна назвати, адже ми і так знаємо все, а шукатимемо лише підтвердження нашим здогадкам. Але ви сьогодні маєте залишитися й оберігати мадам Міну. Це ваш найголовніший і найсвятіший обов’язок. Сьогодні він тут не з’явиться.

Дозвольте мені розказати вам те, що знаємо ми вчотирьох, бо іншим я вже все розповів. Він, наш ворог, поїхав. Він повертається до свого замку в Трансільванії. Я добре знаю це, ніби прочитав вогняні літери на стіні, написані величною рукою. Він якимось чином підготувався до цього, і та остання скриня із землею була готова до завантаження на корабель. Задля цього він і підібрав гроші. Через це він так поспішав тоді, щоб ми не встигли схопити його до заходу сонця. Свою останню надію він покладав на те, що може сховатися в склепі бідолашної міс Люсі, яка, як він гадав, є такою ж самою, як він, отож тримає схованку відімкненою для нього. Коли ж його очікування не справдилися, він скористався своїм останнім засобом — останнім земляним лігвищем. Він розумний, дуже розумний! Він знає, що його грі кінець, і тому вирішив повернутися додому. Він знайшов корабель, який іде потрібним йому курсом, і вирушив на ньому.

Ми зараз їдемо з’ясувати, що це за корабель і який його маршрут. З’ясувавши це, ми повернемося і все вам розкажемо та підтримаємо вас і мадам Міну, давши вам нову надію: коли є місце для надії, що все скінчиться, значить іще не все втрачено. Цій жахливій істоті, яку ми переслідуємо, знадобилися тисячі років, щоб дістатися так далеко — аж до Лондона. А ми видворили її за один день, вивчивши її можливості. Для монстра все скінчилося, і він страждає через те, що зробили ми, але попри це він може завдати ще багато шкоди. Але ми сильні, кожен сам по собі, а всі разом ми ще сильніші. Отже, наберися духу, любий чоловіче мадам Міни. Ця битва лише розпочалась, але врешті-решт ми переможемо. Я в цьому переконаний так само, як і в тому, що Господь царює на небесах і спостерігає за своїми дітьми. Отож тримайтеся, поки ми повернемося.

Ван Гелсінґ.

Щоденник Джонатана Гаркера

4 жовтня

Коли Міна прослухала послання Ван Гелсінґа, записане на фонографі, то значно пожвавішала. Сама лише впевненість у тому, що граф перебуває поза межами країни, заспокоїла її. А спокій для неї означає силу. Щодо мене, то коли ми вже не стоїмо віч-на-віч із жахливою небезпекою, мені дедалі важче повірити у реальність усього пережитого. Навіть мої власні страшні пригоди у замку Дракули видаються напівзабутим сном зараз, коли я ніжуся тут в обіймах осіннього повітря і яскравого сонячного сяйва. На жаль, я надто скоро все забув. Коли я сидів, занурений у свої думки, мій погляд натрапив на червоний шрам на білосніжному чолі моєї бідолашної коханої. Поки шрам там, я мимоволі вірю в те, що пережите нами сталося насправді. Ми з Міною боїмося не діяти, тому ми заходилися передивлятися щоденники, знову і знову. І якимось чином, що більше ми усвідомлювали реальність, то менше болю і страху ми відчували; нам-бо відкрилася наша провідна мета. Міна каже, що, можливо, ми є інструментами в руках добра. Можливо, так воно і є. Я намагаюся думати так, як вона. Ми ще ніколи з нею не говорили про майбутнє. Ліпше зачекати, поки не побачимося з професором та рештою, коли вони повернуться зі своїх пошуків.

День минає набагато скоріше, ніж я розраховував. Зараз третя година.

Щоденник Міни Гаркер

5 жовтня, 17:00

Звіт про нашу зустріч.

Присутні: професор Ван Гелсінґ, лорд Годалмінґ, доктор Сьюард, містер Квінсі Моріс, Джонатан Гаркер, Міна Гаркер.

Доктор Ван Гелсінґ розповів про те, які кроки були зроблені за день, аби з’ясувати, на якому кораблі та яким курсом тікав граф Дракула.

— Як я зрозумів, Дракула хотів повернутися до Трансільванії, я відчував упевненість, що він має пливти через гирло Дунаю, тобто через Чорне море, тим самим шляхом, яким прибув. Omme ignotum pro magnifico. [31] З важким серцем ми почали з’ясовувати, який із кораблів вчора ввечері відплив у Чорне море. Граф вирушив на вітрильнику, бо мадам Міна сказала, що чує, як розпускають вітрила. Ми не знайшли його в списку відправлення кораблів у «Таймс», тому за порадою лорда Годалмінґа звернулися до контори Ллойда, де реєструють всі вітрильні судна, попри їхній розмір, і довідалися, що лише одне судно, яке вийшло під час відпливу, рушило до Чорного моря. Воно називається «Цариця Катерина» і відчалило з пристані в Дулітлі, взявши курс до Варни, а звідти попрямує до інших портів на Чорному морі, а потім піде по Дунаю. «Отже, — сказав я, — це і є корабель, на якому пливе граф». Потім ми подалися на пристань у Дулітл і знайшли якогось службовця. Від нього ми довідалися про маршрут «Цариці Катерини». Той чоловік виявився дуже люб’язним, попри те що спочатку лаявся, увесь червоний мов рак, і голосно кричав, але все одно він добрий хлопчина, бо потому як Квінсі дістав зі своєї кишені щось хрустке і згорнуте у трубочку, а той поклав це у маленький мішечок, добре сховавши його під одягом, службовець перетворився на нашого найкращого і найвідданішого слугу. Він пішов із нами і розпитував і розпитував робітників, які мали грубу і запальну вдачу. Але й вони змінювалися на краще, коли отримували дещо, що допомагає їм задовольнити спрагу. Вони багато говорили про те, що всі з них тільки і п’ють кров, і вживали слова, яких я не зрозумів, хоча здогадуюся, про що йшлося. Однак, попри це, вони нам багато розповіли про те, що ми хотіли знати. Вони розказали, що вчора близько п’ятої прийшов якийсь чоловік, він дуже квапився. Він був високий, худий і блідий, з великим носом і такими білими зубами, що, здавалося, в нього палають очі. Він був весь у чорному, виняток складав лише солом’яний бриль, який йому не личив і не відповідав порі року. Він дістав гроші й вимагав негайно повідомити йому, яке судно іде в Чорне море і куди саме. Хтось направив його в контору, а потім на корабель. Але той чоловік не зійшов на облавок, зупинився біля трапу на березі й попросив капітана підійти до нього. Капітан підійшов, і той сказав, що добре заплатить, утім капітан і далі сварився, але потім погодився. Згодом худорлявий чоловік відійшов, і хтось підказав йому, де можна винайняти коня і віз. Він вирушив туди і незабаром повернувся знову, ведучи віз із величезною скринею. Він самотужки зняв її з воза і поставив на землю, хоча задля того, щоб повантажити її на корабель, знадобилося кілька чоловіків. Він ретельно пояснював капітану, де і як слід поставити його скриню. Але капітана це не влаштовувало, і він лаявся з незнайомцем, вдаючись до всіляких мов, і сказав тому чоловікові прийти самому і подивитися, де стоятиме скриня. Але чоловік відповів «ні»: він не прийде, бо має багато клопотів. Після чого капітан сказав йому, що буде ліпше, якщо той «поквапиться і не точить із нього кров, бо цей корабель відчалює, чорт забирай, до відпливу». Почувши це, худорлявий чоловік посміхнувся і сказав, що, звісно, прийде тоді, коли капітан вважатиме за потрібне, але він був здивований, що корабель відчалює так скоро. Капітан, такий собі поліглот, заходився сваритися знову, і худорлявий чоловік, уклонившись і подякувавши йому, сказав, що покладатиметься на його доброту і прийде перед самим відплиттям. І тут капітан іще більше почервонів і сипонув лайками, говорячи тому пану, що не хоче бачити на своєму бісовому судні французів, які тільки й смокчуть з нього кров. Чоловік спитав, де він може заповнити всі необхідні формуляри, і пішов.