Дракула, стр. 70

Тому я вирішив піти і, якщо можна, розрадити себе, перекинувшись кількома словами з чарівною мадам Міною. Друже Джон, словами не передати, як мене тішить те, що вона більше не сумуватиме і не хвилюватиметься через нашу жахливу справу. Хоча без її допомоги ми багато що втратимо, але так ліпше.

— Всім серцем погоджуюся з тобою, — серйозно відповів я, бо й справді хотів, щоб він і надалі правив своєї у цьому питанні. — Місіс Гаркер краще триматися подалі від нашого завдання. Воно є досить важким для нас, чоловіків, і в ньому немає місця для жінки, бо якщо місіс Гаркер залишатиметься з нами і надалі, з часом це, безсумнівно, згубить її.

Отже, Ван Гелсінґ вирушив порадитися з місіс Гаркер, а її чоловік, Квінсі й Арті поїхали з’ясовувати питання, куди ж поділася решта скринь із землею. Я ж завершу свій обхід, а ввечері ми всі зустрінемося.

Щоденник Міни Гаркер

1 жовтня

Мені дивно опинитися в пітьмі після стількох років цілковитої довіри між мною і Джонатаном і бачити, як він цілком очевидно уникає певних тем, які є життєво важливими для мене. Я довго спала сьогодні після вчорашньої втоми, і хоча Джонатан також проспав, він збудився раніше за мене. Перш ніж піти, він говорив зі мною ніжно і лагідно як ніколи, але й словом не обмовився про те, що сталося під час їхнього візиту за будинку графа. Але він мав би знати, як я страшенно хвилювалася. Мій бідолашний дорогий хлопчик! Гадаю, це вразило його ще більше, ніж мене. Всі вони погодилися, що буде ліпше, якщо я триматимусь якнайдалі від цієї жахливої роботи, і я мовчки погодилася. А тепер я плачу, як дурепа, знаючи, що це — бажання мого чоловіка, мого найбільшого кохання, й інших сильних чоловіків, які мають добрі наміри.

Мені стало трохи ліпше. Колись Джонатан мені все розкаже. А на випадок, якщо коли-небудь він думатиме, ніби я щось від нього приховую, я вестиму свій щоденник, як завжди. Раптом він боятиметься, що я йому не довіряю, я покажу йому щоденник, у якому записано кожну думку, що лине від самого мого серця і призначена для його любих вух. Я сьогодні не в гуморі, тож почуваюся незвично сумно. Думаю, що це реакція на те страшенне хвилювання.

Минулої ночі я лягла в ліжко, коли пішли чоловіки, лише тому, що вони мені наказали. Мені не хотілося спати, і я, сповнена нетерпіння, почувалася збудженою. Я почала міркувати над усім, що сталося потому, як Джонатан приїхав побачитися зі мною в Лондон, і все це скидалося на жахливу трагедію, в якій доля невблаганно вела нас до якогось наперед визначеного кінця. Якби я не поїхала у Вітбі, можливо, бідолашна Люсі була би зараз з нами. Вона не ходила на церковний цвинтар, поки не приїхала я, а якби вона не ходила туди зі мною вдень, то і вночі уві сні не пішла б. А коли б Люсі не пішла туди вночі уві сні, чудовисько не завдало б їй шкоди. О, чому я взагалі поїхала у Вітбі? Ну ось, я знову плачу! Не розумію, що на мене сьогодні найшло. Я маю приховати це від Джонатана, бо якщо він дізнається, що я плакала двічі за один ранок… Я ніколи не плачу через жаль до себе, а Джонатан ніколи не давав приводу для сліз, це розіб’є йому серце. Я вдам із себе хоробру, він ніколи не повинен бачити, що у мене очі на мокрому місці. Гадаю, що це один із уроків, який ми, бідолашні жінки, маємо добре затямити.

Я не можу точно пригадати, як я заснула минулої ночі. Пам’ятаю, що раптом почула, як валують собаки, а ще дивні звуки, схожі на бурхливе вмовляння, що лунали з кімнати містера Ренфілда, розташованої десь вище. Потому запала тиша; тиша була настільки глибокою, що я злякалась і, підвівшись, визирнула у вікно. Навколо було темно і тихо, здавалося, чорні тіні, що їх відкидали дерева у місячному світлі, зберігають якусь мовчазну таємницю. Все видавалося нерухомим, похмурим і застиглим, неначе оповите смертю чи фатумом, а тонка смужка білого туману, що по траві повзла до будинку повільно, майже непомітно, здавалася єдиною життєздатною субстанцією навколо мене. Думаю, переміна думок добре вплинула на мене, бо коли я повернулася до ліжка, то відчула, як мене охопила важка сонливість. Я хвильку полежала, але так і не змогла заснути, тому підвелася з ліжка і знову визирнула у вікно. Туман розповзся і зараз опинився мало не біля самого будинку, і я бачила, як він стелеться попід стіною, неначе підкрадаючись до вікон. Бідолашний Ренфілд заходився бешкетувати ще голосніше, і хоча я не могла розпізнати слова, які він вимовляв, я таки зрозуміла за його тоном, що він пристрасно когось вмовляє. Потім я почула шум боротьби і збагнула, що з ним борються санітари. Я так перелякалася, що кинулася в ліжко, накрилася з головою ковдрою і заткнула пальцями вуха. Тієї миті мені анітрохи не хотілося спати, принаймні мені так здавалося, але, напевно, я заснула, бо окрім сновидінь, не пам’ятаю нічого, що відбувалося до настання ранку, коли Джонатан збудив мене. Гадаю, мені знадобилося трохи зусиль і часу, щоб усвідомити, де я перебуваю і що людина, яка нахилилася наді мною, — Джонатан. Мої сновидіння були дуже своєрідними, але це типово, коли думки наяву зливаються зі сновидіннями чи продовжуються уві сні.

Думаю, що уві сні я і далі чекала на повернення Джонатана. Я дуже хвилювалася за нього. Але я не мала сили діяти, мої ноги, руки і мозок поважчали, все уповільнилося. Отже, я неспокійно спала і думала. Потім мені здалося, що повітря стало важким, сирим і холодним. Я стягнула ковдру з обличчя і з подивом побачила, що все навколо мене розпливається. Газовий ріжок, який я залишила світити для Джонатана, трохи прикрутивши світло, нагадував якусь крихітну червону іскру серед туману, що, вочевидь, зробився густішим і вповз до кімнати. Але мені здавалося, що я зачинила вікно, перш ніж лягати в ліжко. Я хотіла підвестися і пересвідчитися в цьому, але якийсь свинцевий летаргічний сон скував мої м’язи і навіть мою волю. Все, що я могла зробити, — це лежати і терпіти. Я заплющила очі, але могла бачити крізь повіки. (Дивовижно, як жартують інколи наші сновидіння і як чудово працює наша уява). Туман дедалі густішав, тепер я бачила, як він проникає в кімнату, розливаючись нею, неначе дим або пара, що утворюється при кипінні води, але проникав він не через вікно, а через дверні щілини. Він помітно густішав, аж почав концентруватися у вигляді колони, схожої на хмару, на вершині якої я бачила світло газового ріжка, що горів, неначе червоне око. У мене в голові все пішло обертом, бо колона почала кружляти по кімнаті, і через неї мені пригадалися слова зі Святого Писання: «вдень у стовпі хмари… а вночі в стовпі огню». [26] Чи це насправді була духовна настанова, що прийшла до мене уві сні? Але цей стовп містив у собі одночасно і день, і ніч, бо у червоному оці був вогонь, який вбирав у себе мої очі, бо поки я дивилася, полум’я розділилося і засяяло, як мені здавалося, крізь туман, двома червоними очима, такими, про які мені розказала Люсі у своїй безладній оповіді, коли ми були на скелі й призахідне сонце кинуло червоні полиски у вікна церкви святої Марії. Раптом я захлинулася від жаху, бо згадала, що Джонатан бачив, як ті жахливі жінки матеріалізувалися з туману, який кружляв у місячному сяйві. Напевно, я знепритомніла уві сні, бо далі вже нічого не пам’ятаю. Останнім проблиском свідомості було видіння, ніби якесь багряно-біле обличчя нахилилося наді мною з туману.

Треба бути обережною з такими сновидіннями, бо вони можуть зашкодити свідомості, якщо виникатимуть надто часто. Я могла би попросити доктора Ван Гелсінґа або доктора Сьюарда, щоб прописали мені якесь снодійне, але боюся стривожити їх. Такі сновидіння у теперішній час можуть завдати їм хвилювань. Цієї ночі я докладу всіх зусиль, щоб заснути природнім чином. Якщо в мене нічого не вийде, тоді завтра ввечері я попрошу їх дати мені дозу хлоралу; за один раз він не завдасть мені шкоди, проте дасть змогу добре виспатися вночі. Минула ніч виснажила мене так, ніби я взагалі не спала.