Дракула, стр. 56
— У будь-якому разі звучить щиро, — урвав його Квінсі. — Я відповім професору. Я не зовсім розумію його наміри, та ладен заприсягнутися, що він — чесна людина, і для мене цього цілком достатньо.
— Дякую вам, сер, — з гідністю мовив Ван Гелсінґ. — Я пишаюся тим, що принаймні один друг мені довіряє. Така підтримка для мене дуже важлива.
І він простягнув Квінсі долоню, й вони потиснули один одному руки.
А потім заговорив Артур:
— Докторе Ван Гелсінґ, я не надто люблю купувати кота в мішку, як кажуть у Шотландії, і якщо це може виявитися чимось, що нижче гідності джентльмена, або честі християнина, я не можу дати таку обіцянку. Якщо ви присягаєтеся, що ваш намір не зачіпає ані першого, ані другого, тоді я можу дати на це свою згоду просто зараз; я готовий навіть ризикнути життям, попри те, що не розумію, що ви маєте на меті.
— Приймаю ваші обмеження, — відказав Ван Гелсінґ, — і про єдине прошу вас — якщо ви відчуєте бажання засудити будь-яку з моїх дій, спершу добре зважте, пам’ятаючи про те, що я обіцяв не порушувати ваших застережень.
— Згода! — сказав Артур. — Щодо довіри. А тепер, коли перемовини завершено, можу я спитати, що ми маємо зробити?
— Я хочу, щоб ви пішли зі мною на цвинтар у Кінґстеді, але ви не повинні нікому про це розповідати.
Артур був як громом уражений:
— Туди, де поховано Люсі?
Професор кивнув.
— І що тоді? — провадив Артур.
— Потім ми зайдемо у її склеп.
Артур підвівся:
— Професоре, ви серйозно — чи це якийсь дурний жарт? Вибачте, бачу, що ви серйозно.
Він знову сів, але тепер сидів, сповнений рішучості і почуття власної гідності. Запала тривала тиша, яку порушив Артур своїм питанням:
— І що ж ми робитимемо у склепі?
— Відкриємо труну.
— Ну, це вже занадто! — і з обуренням він знову підвівся. — Я погоджуюся на все, що є розважливим, але це, це — осквернення могили тієї, кого… — він задихнувся від обурення.
Професор із жалем подивився на нього.
— Якби я міг вберегти вас хоча б від одного болю, мій бідолашний друже, Господь — свідок, я б це зробив, — мовив професор, — але цієї ночі ми маємо пройти тернистою стежиною, бо в іншому разі ваша кохана вічно ходитиме вогненним шляхом!
Артур зблід і, зиркнувши на Ван Гелсінґа, промовив:
— Попереджаю вас, сер, обережніше!
— Чи не буде краще, якщо ви послухаєте, що я вам пропоную? — сказав професор Ван Гелсінґ. — І тоді ви нарешті знатимете межі моєї пропозиції. Я можу продовжувати?
— Так було б чесніше, — знову перервав його Моріс.
Після невеличкої паузи, зробивши над собою зусилля, Ван Гелсінґ провадив:
— Міс Люсі померла, чи не так? Так! Тоді в цьому не буде нічого поганого для неї. Але якщо вона не померла…
Артур аж підскочив:
— Боже! Боже! — скрикнув він. — Що ви хочете цим сказати? Чи тут є якась помилка і її поховали живою?
Він застогнав із таким болем, що неможливо було чути.
— Дитино моя, я не сказав, що вона жива. Я так не думаю. Я мав на увазі, що вона може бути немертвою.
— Не мертвою! Не живою! Що ви хочете цим сказати? Що вона примара? Чи хто?
— Є таємниці, про які люди можуть лише здогадуватися і які можуть розплутувати віками, і то лиш почасти. Повір мені, зараз ми стоїмо на межі розкриття однієї з них. Але я ще не розкрив її. Чи можна мені відтяти голову мертвій міс Люсі?
— О небеса! Ні! — пристрасно вигукнув Артур. — Навіть заради усього світу я не дозволю калічити її мертве тіло. Докторе Ван Гелсінґ, ви випробовуєте мене надто жорстоко. Що я маю зробити, щоб ви покинули знущатися з мене? Що вам зробило це бідолашне миле створіння, аж ви хочете збезчестити його могилу? Чи то ви збожеволіли, бо говорите такі речі, чи то я збожеволів, бо слухаю їх? Навіть і думати не смійте про таке знущання з тіла. Я не даю своєї згоди на жодну з ваших дій. Я маю обов’язок захищати її могилу від опоганення, і, бачить Бог, я це робитиму!
Ван Гелсінґ підвівся з місця, де сидів весь цей час, і кинув суворо і жорстко:
— Лорде Годалмінґ, я також маю виконувати свій обов’язок, обов’язок перед іншими людьми, перед вами, перед померлою і перед Богом, і я зроблю це! Все, про що я просив вас, — це піти зі мною, щоб подивитися і послухати, бо коли згодом я попрошу вас про те ж саме, ви можете взятися виконувати роботу ще завзятіше за мене, а я повинен виконати свій обов’язок так, як вважатиму за потрібне. А потім, якщо ваша світлість забажає, я надам вам звіт, коли і де забажаєте.
Тут його голос трохи зірвався, і коли він продовжив, у ньому забриніло співчуття:
— Але я вас благаю, не сердьтеся на мене. За своє довге життя мені часто траплялося робити неприємні речі, які іноді краяли мені серце, але такого важкого завдання, як зараз, я ще не виконував ніколи.
Повірте, прийде час, і ви зміните свою думку про мене, і один лише ваш погляд на мене зітре всі неприємні спогади про цей жахливий час, бо я тоді зроблю все, щоб урятувати вас від мук і позбавити жалю за незробленим. Ви тільки подумайте, задля чого я став би так гарувати і мучитися? Я мусив приїхати сюди з рідної країни і зробити те, що вважаю правильним, спершу через мого друга Джона, потім — щоб допомогти чарівній юній леді, яку також встиг полюбити. Їй, мені ніяково про це казати, я, як і ви, давав свою кров. Я зробив це, хоча не був її коханим, як ви, я був лише її лікарем і другом. Я присвятив їй свої дні й ночі до і після її смерті, і якщо моя смерть може зробити їй краще навіть тепер, коли вона є померлою немертвою, вона з легкістю отримає її.
Він промовив це дуже похмуро і щиро, й на Артура це справило величезне враження.
Він узяв старого за руку і мовив захриплим голосом:
— О, до чого ж важко про це думати! Я не можу вас зрозуміти, але обіцяю піти з вами і чекати.
Розділ 16
Щоденник доктора Сьюарда. Продовження
Рівно за чверть дванадцята ми перелізли через низьку огорожу цвинтаря. Ніч була темна. Поміж важких хмар, які стрімко і плавно неслися по небу, пробивалося місячне сяйво. Ми всі чомусь трималися один одного, лише Ван Гелсінґ рухався трохи попереду, вказуючи дорогу. Коли ми підійшли до склепу, я уважно придивився до Артура, бо боявся, що через близькість до місця, пов’язаного із такими скорботними подіями в його житті, він може зірватися, але парубок тримався мужньо. Гадаю, він був захоплений таємничістю того, що відбувалося. Професор відімкнув двері й, побачивши природну нерішучість, яку відчував кожен із нас із різних причин, розв’язав складність ситуації, увійшовши першим. Артур нетвердо ступив уперед. Ван Гелсінґ звернувся до мене:
— Ти вчора був тут разом зі мною. Чи було тіло міс Люсі у цій труні?
— Так, було.
Професор обернувся до решти і сказав:
— Ви все чули. А зараз тут не залишиться нікого, хто б мені не вірив.
Він дістав свою викрутку і знову заходився відкручувати віко з труни. Артур, дивлячись на це, дуже зблід, але не вимовив ані слова. Коли віко відсунули, він гойднувся вперед. Він, вочевидь, не знав, що це цинкова труна, принаймні не думав. Коли він побачив цинкову оббивку розрізаною, кров ударила йому в лице, але то було лише на мить, бо потім він знову зробився блідим, як примара. Він і надалі зберігав мовчанку. Ван Гелсінґ насилу відігнув цинкову оббивку, і ми всі разом зазирнули всередину і злякалися. Труна була порожньою!
Кілька хвилин ніхто не міг вимовити і слова. Тишу порушив Квінсі Моріс:
— Професоре, я хочу вас запитати. Лише одне слово, це все, чого я прошу. За інших обставин я б цього не запитав, я б не образив вас сумнівами, але ця таємниця перебуває поза межами таких понять, як честь і безчестя. Скажіть, це ви зробили?
— Присягаюся всім, що є для мене святим: я не переносив тіла і навіть не торкався його. Ось що сталося. Дві ночі тому ми зі Сьюардом прийшли сюди із добрими намірами, повірте мені. Я відкрив труну, яка тоді була запечатана цинковою оббивкою, і вона виявилася порожньою, як зараз. Тоді ми вирішили чекати і побачили поміж дерев білу постать. Наступного дня ми прийшли сюди, коли було ще ясно, і Люсі знову лежала тут. Чи не так, друже Джон?