Техану, стр. 1
ТЕХАНУ
СТРАШНА ПРИГОДА
Після того, як Кремінь із Серединного Долу помер, його вдова зосталася на господарстві. Їхній син колись подався в море, донька вийшла заміж за купця з Вальмута, тож отак жінка залишилася на хуторі Дубівці зовсім сама. Люди казали, що у себе на батьківщині вдова Кременя начебто була вельми поважною персоною. І справді: бувало, навіть маг Оґіон навідувався у Дубівці, щоби побачитися з цією жінкою (хоча, зрештою, це ще нічого не означало, бо Оґіон ніколи не цурався простолюду і мав чимало друзів серед різної сіроми).
У неї було якесь чужинське ім'я, але Кремінь кликав її Ґоєю — так у них, на Ґонті, називають маленьких білих павучків, що невтомно плетуть своє тонке павутиння. Властиво, це ім'я пасувало їй, як нікому: жінка була білошкірою і невеличкою на зріст, а до того — ще й пряхою неабиякою: давала собі раду і з козячою шерстю, і з овечою вовною. Отож тепер вона була вдовою Кременя, Ґоєю, власницею отари овець і пасовища, чотирьох полів, грушевого саду, двох дерев'яних хатин, у яких жили орендарі, старого кам'яного будинку під дубами та фамільного цвинтаря, де тепер упокоївся і її чоловік.
— Усе життя мене оточують чиїсь могили, — якось сказала вона доньці.
— То перебирайся жити до нас, у місто! — запропонувала Яблунька, але вдова й надалі воліла залишатися на самоті.
— Може, згодом, коли у вас з'являться діти і буде потрібна поміч, — відповіла вона, приязно позираючи на свою сірооку доньку. Але не зараз. Поки що ти впораєшся і без мене. А мені тут подобається.
Вирядивши Яблуньку додому, до молодого чоловіка, вдова зачинила двері і завмерла, стоячи посеред кухні на вимощеній кам'яними плитами підлозі. Сутеніло, однак вона не запалювала лампу, а згадувала, як це колись робив її чоловік: ось у його руках рясно спалахують іскри — і за мить мерехтливе сяйво вихоплює з темряви зосереджене смагляве обличчя...
У домі панувала тиша.
"Я ж колись уже жила у безмовній самоті, — думала Ґоя. — То й тепер проживу", — і запалила лампу.
Якось у присмерку одного зі спекотних днів наприпочатку літа до вдови несподівано навідалася Ларк, її давня приятелька. Вона жила в селі і тепер важко трюхикала курним шляхом, поспішаючи у Дубівці.
— Ґоє! — гукнула жінка, побачивши подругу, котра якраз прополювала бобові грядки. — Ґоє, сталося щось страшне. Щось дуже страшне. Ти можеш піти зі мною в село?
— Авжеж, — відповіла вдова. — Цікаво, і що ж там за жах учинився?
Ларк перевела подих. То була проста огрядна жінка середніх літ, дитяче прізвисько якої (Ларк означає "жайворонок") зовсім не пасувало до її статури. А втім, колись вона була стрункою вродливою дівчиною і заприязнилася з Ґоєю, начхавши на пересуди односельців, котрі не вгавали, перемиваючи кістки білошкірій карґадській відьмі, яку Кремінь привів у свій дім. Власне, саме тоді Ларк і подружилася з чужинкою.
— Дитина мало не згоріла, — нарешті ледве вимовила гостя.
— Чия дитина?
— Та ж отих волоцюг...
Ґоя похапцем замкнула двері, і вони кинулися у село. По дорозі Ларк, задихаючись і пітніючи, квапливо переповідала подрузі останні новини. Крихітне насіння буйних трав, що стіною обступали стежку, ліпилося до її щік і чола; Жайвірка час від часу втирала обличчя рукавом, але ні на мить не припиняла щебетати.
— Вони цілий місяць таборували на зарінку біля річки. Чоловік видавав себе за бляхаря, та насправді він, мабуть, злодій. Із ним була жінка. А ще отой молодший жевжик, котрий майже завжди вештався по навколишніх селах разом із ними. Звісно, вони не працювали, жоден з них. Часом крали, жебрали і жили коштом жінки. Селюки з пониззя ріки приносили їм всіляку всячину, аби трохи з нею пожирувати... Ну, знаєш, як це нині робиться! Справжнє лихоліття настало — на дорогах грабіжники промишляють, а буває, що й на хутори навідуються... Я б на твоєму місці тримала двері на засуві... Ну так от, приходить отой молодший волоцюга в село і каже: "У нас дитина заслабла". А я тоді якраз була на подвір'ї перед нашим домом. Правду кажучи, я тієї їхньої дитини й не розгледіла до пуття... Ну, чисте тобі тхореня, миттю щезало з-перед очей, так що я навіть не знала напевне, чи є воно там взагалі. Тож я й питаю того жевжика: "І що з нею? Гарячка?" А парубок каже: "Попеклася, коли розпалювала вогонь", а тоді, перш ніж я зібралася, щоб піти з ним, він ушився. Забрався геть. А коли я спустилася до річки, тих інших двох волоцюг там теж не було. Їх наче вітром здуло. Ні душі! Їхнього манаття теж не було. Але ватра все ще тліла, а просто біля неї... і навіть серед розсипаного на землі жару...
Здавалося, Жайвірка втратила дар мови і якусь мить безтямно дивилася прямо перед собою.
— Вони її навіть ковдрою не прикрили! — зрештою продовжила жінка, ступаючи далі. — Штовхнули малу просто в полум'я! — Ларк болісно ковтнула клубок, що підступив їй до горла, і втерла з розпашілого обличчя налипле насіння. — Звісно, я могла б подумати, що дитина сама впала у вогонь, але якби це справді було так, то маля б якось пручалося і намагалося врятуватися. Я гадаю, що вони просто побили дівчинку і подумали, що вона вмерла, а тоді, щоб ніхто не дізнався, що вони з нею зробили, ці нелюди...
Ларк знову затихла і розгонисто рушила далі.
— Можливо, що це й не він... Може, той молодик і витягнув дитину з вогню. Адже згодом саме він попросив мене допомогти малій. Либонь, це її батько. Не знаю. Зрештою, це не має значення. Кого це обходить? Хіба хтось переймається долею дівчинки? І взагалі, чому ми всі робимо те, що робимо?
— Але вона виживе? — тихо запитала Ґоя.
— Та, мабуть, виживе, — відповіла Жайвірка. — Мусить вижити!
А дещо згодом, коли вони вже простували закушпеленою сільською вуличкою, Ларк додала:
— Я не знаю, що змусило мене звернутися до тебе. Там же зараз Плющиха порядкує... Ми вже зробили все, що можна було зробити...
— Я могла би сходити у Вальмут, покликати Бучка.
— Він би нічим не зміг зарадити. Це... це понад людські сили. Щоправда, я зігріла бідне дитя, а Плющиха напоїла її цілющим зіллям і приспала сонними чарами. Дівчинка зараз у мене вдома лежить. Їй, мабуть, років шість або сім, але важить вона не більше від дворічного маляти. І досі ще по-справжньому не отямилася. Все якось ніби схлипує... Я знаю, що й ти нічим їй не допоможеш. Але мені дуже хотілося, щоб ти прийшла...
— Я хочу її побачити, — сказала Ґоя, і перш ніж переступити поріг, вона на мить заплющила очі й затамувала подих: їй було дуже страшно.
Малих "жайворонят" випровадили надвір, тож в оселі Жайвірки було тихо. Дівчинка непритомно лежала на ліжку. Плющиха, місцева знахарка і ворожка, намастила легші опіки маззю з відьминого горіха та іншим цілющим зіллям, але навіть не чіпала ні правого боку обличчя та голови, ані правої руки, яка обвуглилася аж до кістки. Над ліжком знахарка накреслила руну "Пірр" — у цій ситуації вона більше нічим не могла зарадити.
— Ти можеш щось зробити? — пошепки спитала Жайвірка.
Ґоя стояла поряд і непорушно дивилася на обгорілу дитину. Потому заперечно похитала головою.
— Ти ж училася лікувати людей, там, у горах, хіба ні? — і біль, і сором, і гнів промовляли устами Жайвірки; здавалося, вся її душа благала полегшити страждання невинної дитини.
— Навіть Оґіон не зміг би загоїти такі рани, — відповіла вдова.
Прикусивши губу, Ларк відвернулася й заплакала. Ґоя обняла подругу, погладжуючи її посивілі коси. Так вони й стояли, підтримуючи одна одну.
Із кухні прийшла Плющиха — уздрівши в кімнаті Ґою, ворожка одразу насупилася. Хоча вдова ніколи не цікавилася ні заклинаннями, ні іншими чарами, проте подейкували, що коли вона тільки з'явилася на Ґонті, то оселилася в Ре-Альбі під опікою справжнього чаклуна. А ще казали, що вона добре знає Архімага острова Роук і, без сумніву, володіє якоюсь чужою, зловісною силою. Ревно оберігаючи привілеї свого ремесла, ворожка заклопотано метушилася біля ліжка, за мить вона насипала на тарілку купку якогось зілля і підпалила його — над ліжком закурився густий смердючий дим, а Плющиха продовжувала без угаву бурмотіти цілющі заклинання. Від ядучого диму трав обпечена дитина почала кашляти і приходити до тями, болісно здригаючись і сіпаючись. Мабуть, дівчинці бракувало повітря — вона дихала швидко, уривчасто і хрипко. А її єдине вціліле око, здавалося, дивилося просто на Ґою.