Шлях меча, стр. 98

…Я знав, що Неправильний Шаман зараз бачить і відчуває те ж, що і я. Але якщо я чудово розумів, що це означає, і був до нього готовий, то для шамана це було однаково що удар молотом.

І не один удар.

Причому в буквальному значенні слова.

Адже зараз я був Єдинорогом. І шаман бачив минуле – минуле прямого меча, Звитяжця з роду Дан Ґ’єнів!

Він бачив його народження!

Навколо палахкотав вогонь, всесвіт несамовито гуркотів, я був розпечений, аж червоний, і молот невидимого наразі коваля-Повитухи падав зверху, раз за разом, сплющуючи потворні нерівності, ущільнюючи мою плоть – і удари ці приємним лунким тремтінням віддавалися в тілі, що народжувалося, гнучкому, розпаленілому, юному, яке рветься до життя!.. Я народжувався у вогні й дзвоні, я виходив з горна полум’я, збудження все дужче охоплювало мене, і сила ударів молота передавалася…

Переляканий крик розколов світ навпіл – і за мить я, Чен Анкор, знову опинився в наметі Куш-тенгрі. Сам Неправильний Шаман незграбно стояв рачки – певно, він упав уперед і ледь встиг обпертися руками об підлогу, випустивши клинок Єдинорога. Як він при цьому не порізався – а він не порізався – залишалося загадкою. Шаман здивовано дивився на Єдинорога… на мою залізну руку…. і нарешті наші погляди зустрілися.

Без мороку й вогню, просто, як і повинні зустрічатися погляди.

– Що… що це було? – прохрипів шаман. – Пекло? Так?

– Минуле, – чесно відповів Я-Єдиноріг. – Хочеш дивитися ще?

Але Куш-тенгрі, схоже, отямився.

– Хочу, – твердо заявив він і, як здалося мені, без найменшого зусилля і майже непомітно для ока опинився на своєму колишньому місці.

Він хотів дивитися.

– Що ж, дивися, – і я знову простягнув йому Єдинорога.

Цього разу навіть я – та що там я, навіть Єдиноріг не сподівався побачити те, що виникло навколо… що виникло в нас.

…Метал дзвенів об метал, кричали люди, скажено іржали коні, у горлі дерло від їдкого диму, і рука в латній рукавиці, по лікоть заляпана паруючою кров’ю, піднімала вгору важкий ятаган Фархад, який потім назвуть Іль-Рахшем, Крилом бурі – і потужне лезо, кричачи з люті, опускалося на голови ворогів, розсікаючи шоломи й черепи, і ковзався на плитах майдану гнідий жеребець, а я, заколотний емір Абу-т-Таїб Абу-Салім аль-Мутанаббі, все сміявся в пориві бойового божевілля, і тікали останні захисники Кабіра, а за ними навздогін мчали воїни на змилених…

Пам’ять. Пам’ять латної рукавиці.

Вісім століть тому.

Коли ми повернулися в намет, шаманів погляд пройшов уже знайомий мені шлях: з Єдинорога на мою праву руку, з руки на моє обличчя…

І знову на руку.

– Уперше ми зайшли далеко, – видихнув Куш-тенгрі. – Я ніколи не заглядав так далеко… тому пеклу було десять дюжин років і ще трохи. Але зараз… Коли це було, Асмохат-та?

– Вісім сторіч, – відповів Я Єдиноріг. – Від того дня минуло вісім сторіч, Куше-тенгрі, народжений сивим.

– І це був… це був ти, Асмохат-та? Так?

– Ні, це були інші втілення Жовтого бога Мо, – прорік в’їдливий Уламок, почувши запитання шамана у викладі Єдинорога.

І я не знайшов нічого кращого, як повторити сказане Уламком.

Шаман довго мовчав.

– Можливо, можливо, – нарешті вимовив він із дивним тремтінням у голосі. – Тепер я готовий повірити в це… Але не вірю. Ти не сердишся?

– Ні.

– Тоді… тоді чи не дозволиш ти мені все-таки глянути на твоє минуле? На минуле твого нинішнього втілення?

– Дозволю.

І я втретє простягнув йому Єдинорога – ні, це Єдиноріг сам потягнувся до Неправильного Шамана.

…Цього разу я йому показав. Я розкрився, і ми пішли в Кабір, Кабір Бесід і турнірів, яскравого одягу і збройових зал; милувалися підставками для Звитяжців і слухали пісні мандрівних чангірів, ми дихали жаром кузень і творили Церемонію Посвяти, ми міряли моє життя вздовж і впоперек, життя до блискучого півмісяця Но-дачі, життя, до країв наповнене дзвоном Звитяжців, готових радше вмерти, ніж пролити кров; ми були там, удома…

Я не міг більше залишатися там, знаючи, що я – тут.

І повернувся в намет.

– Я знаю, хто ти, – повільно й суворо вимовив Неправильний Шаман. – Ти не Асмохат-та. Ти більше, ніж Асмохат-та. Ти жив у раю і зумів добровільно піти з нього. Я буду називати тебе цим ім’ям, а істина нехай залишиться між нами.

– Сьогодні ми дивилися минуле, – сказав Куш-тенгрі. – Завтра ми будемо дивитися майбутнє, – сказав він. – Так? – запитав він.

– Так, – відповіли ми втрьох.

…Ще один день завершився – один із незліченної низки днів, що були до нас, за нас; будуть після нас.

Табір засинав. Багаття ще горіли, про щось розмовляли кілька людей, які сиділи біля одного з цих багать, але більшість наших (я подумав «наших», усміхнувся, згадав про «ненаших», які можуть незабаром з’явитися поблизу, і перестав усміхатися) вже пішли в намети – відпочивати. Налетів порив холодного, пронизливого вітру, я мерзлякувато пощулився й глянув на небо. Звідти на мене байдужно дивилися холодні колючі зірки.

Звитяжці небес.

Щось тепле й м’яке опустилося мені на плечі, і я спочатку навіть не зрозумів, що це таке й звідки воно взялося. А потім виявив у себе на плечах хутряну доху, повернувся й побачив Чин, одягнену точнісінько так само; певно, Чин уже якийсь час стояла в мене за спиною.

– Чин… – доволі нерозумно вимовив я й притягнув її до себе, намагаючись… так, нічого особливо мудрого не намагаючись, лише обійняти мою маленьку грізну Чин.

І зірки в небі трохи пом’якшили й потеплішали.

Вона слабко спробувала вивільнитися – занадто слабко, щоб повірити в її щирість – тому я обійняв її ще міцніше й зашептав на вухо різні ласкаві дурниці.

Делікатний Уламок повідомив, що я придавив йому руків’я, і я попросив його заткнутися.

Єдинорога з Вовчою Мітлою я чомусь зовсім не соромився, тим паче, що ці двоє були зайняті одне одним так само, як і ми.

– А щоб тебе, – Чин спробувала вдати, що сердиться на мене, але це їй не дуже вдалося, та й важко сердитися на того, з ким цієї миті цілуєшся; то ж ми пішли до намету.

До намету, який я миттєво перейменував з «мого» в «наш».

– І навіщо я за тобою, бурлакою, потяглася? – бурчала Чин у паузах між поцілунками, – З Кабіра в Мейлань (пауза), з Мейланя в Кулхан (пауза), з Кулхана в Шулму цю про (пауза) кляту… І що я в тобі, жеребцеві необ’їждженому, знайшла?!

– А що в жеребцях знаходять? – не стримався я. – Саме це й знайшла…

Чин зібралася було обуритись, але передумала й махнула рукою – тією, у якій тримала Вовчу Мітлу.

– Може, саме це й знайшла, – несподівано погодилася вона, маючи на увазі щось своє.

Ми зайшли у намет, який хтось (звісно, всюдисущий ан-Танья) уже встиг протопити; за мить Єдиноріг у кутку розчулено торкався китицею Вовчої Мітли, щось їй шелестячи, а ми з Чин пірнули під купу завбачливо заготовлених (ким?.. неважливо…) теплих шкур, і більше я не збираюся нічого розповідати, бо… бо… не ваша ця справа!.. І взагалі…

І взагалі – добре, що в мене вистачило розуму накинути доху на Уламка, а самого Уламка кинути подалі від мене й моєї правої руки, так що до ранку я його не чув.

…Брязкіт металу, чиїсь крики, знову брязкіт…

Я прокинувся ривком, одразу, і виринув з-під шкур, мигцем відзначивши, що Чин у наметі вже немає. Поспішно схопивши Єдинорога, я відкинув полог намету і… і переконався, що нічого страшного не трапилося. Асахіро лаявся зі збудженим Куш-тенгрі – утім, відбувалося це доволі беззлобно і не потребувало мого втручання, – Коблан розгорнув нарешті свою похідну кузню й щось діловито кував, невисокий здоровань-ориджит допомагав йому, тримаючи заготовку кліщами; інший шулмус, старший, сидів поруч, витягнувши погано зрослу після тієї пам’ятної битви ногу й здивовано хитав головою. Ще кілька дітей Ориджа разом із Фальґримом і Діомедом, що реготалися, стовпилися навколо сперечальників шамана й Асахіро; Ніру, накульгуючи, керувала приготуванням їжі…