Шлях меча, стр. 93

– Пророчать, бач, – в’яло підтримав розмову коваль. – І як, збуваються їхні пророцтва?

Асахіро помовчав. А потім відповів.

– Завжди, – відповів Асахіро. – Завжди збуваються.

«Ти марновірний?» – запитав мене Єдиноріг.

Після того бою, в якому змішалися кола Шулми й Кабіра і віддав життя за гордість упертий нойон Джелме; після того бою, коли я вперше пильно глянув на руку аль-Мутанаббі й слідом за хвилею жаху відчув раптове полегшення, збагнувши, що ця рука – моя, якою б вона не була; після того бою я зовсім по-іншому відчув зв’язок із Єдинорогом.

І не тільки з ним, але про це – пізніше.

Мені вже взагалі не треба було торкатися його руків’я залізними пальцями, щоб перетворитися на Мене-Єдинорога. Я міг це зробити в будь-який час і навіть на чималій відстані, яка розділяла нас. У Кулхані ми перевіряли цю здатність, коли Кос, узявши Єдинорога (нікому, крім ан-Таньї, я б його не довірив), їхав уперед з ориджитами-розвідниками. Чотири години я залишався Мною-Єдинорогом, ще протягом трьох годин ми могли перемовлятися, дещо напружуючись, а потім розвідники повернули назад – і мушу сказати, що я дуже зрадів, коли Єдиноріг повернувся до мене.

Мало того: я навчився розмовляти з Уламком – але його обов’язково мусив торкатися залізною рукою.

Я навчився розмовляти з Уламком – і це не завжди було мені приємно. О, аж ніяк не завжди! – бо тепер Дзю прямо висловлював мені все те, що раніше зм’якшував Єдиноріг.

Брешу. Я радий був чути Дзю.

Іноді мені здавалося, що я розмовляю з Друдлом.

Інші люди й Звитяжці – пояснити їм усім, хто вони, цього разу виявилося простіше, оскільки я пояснював не сам – отож, інші люди й Звитяжців розмовляти одне з одним, ясна річ, не могли, зате виявили незвичайні здібності в умінні відчути настрій і стан своїх… е-е-е… супутників.

Ґвеніль уже точно міг сказати, коли Фальґрим злий, а коли добрий, але голодний – що траплялося рідко, бо доброта не була властива голодному Фальґримові; Чин починала сумувати й веселитися одночасно з Вовчою Мітлою, причому обидві усвідомлювали це «одночасно»; і Махайра не раз попереджав Єдинорога-Мене, коли Діомед ще тільки збирався жартувати.

Але найбільших успіхів у цій справі досяг Сай. Якщо Заррахід добре розумів, коли Кос поводиться серйозно, а коли – ні, то Сай умудрявся ловити навіть ті моменти, коли Кос видавався серйозним, до кінця не знаючи сам, що вдає з себе такого.

І есток потай (вірніше, це йому здавалося, що потай) пишався Саєм, як пишаються здібним учнем або молодшим родичем. І вести Бесіду нам із кожним днем ставало все цікавіше.

Тому, коли Ґвеніль крикнув, що не відчуває Фальґрима, я перестав сумніватися в дуже простій істині, на кшталт істині Батин – перший випад у Бесіді за назвою «Шулма» було зроблено.

Я ухилився від випаду, під’їхавши до шамана й вигравши дивний поєдинок.

Чи можуть душі вести Бесіду?

Доля відсунулася на крок, і ми злегка побряжчали клинками – поговоривши з Неправильним Шаманом про гусей, яких не було видно.

Або яких було видно тільки йому.

Фальґрим на той час повністю відійшов від спілкування з шаманом і їхав незвично понурий і мовчазний.

І ось раптовий удар – пророцтва, які збуваються.

А я сподівався, що в Шулмі мене чекатиме лише Джамуха-батиніт!..

«…Ти марновірний?» – запитав мене Єдиноріг.

Тьмяні, які виявилися зовсім не тими, якими здавалися спочатку; ассасини, жах снів і казок, які їдуть тепер за мною… і непрохідний степ по цей бік Кулхана, чию плоть із хрускотом чавили копита вороного Демона з мейланьських стаєнь, від чого ноги мої були до колін заляпані липким соком осінньої Шулми…

Чи марновірний я?

«Ні», – хотів відповісти я.

– Не знаю, – відповів я.

– Ось і я не знаю, – тужно погодився Єдиноріг.

– А я знаю, – заявив Дзю, чи підслухавши, чи здогадавшись про нашу розмову, чи взагалі маючи на увазі щось своє. – Знаю, але вам не скажу.

Куш-тенгрі й далі їхав попереду, не обертаючись, але тепер я знав, куди веде нас Неправильний Шаман.

До священної водойми.

До могили Звитяжців і житла Жовтого Мо.

До місця, де не воюють.

Цікаво, чи насмілиться Джамуха, що зійшов на престол Шулми сходами преклоніння перед військовою звитегою, порушити цю заборону, напавши на нас там?

Так чи ні?

З одного боку він – онук Жовтого Мо й гурхан степів, а з іншого – святість місця, дух самого Мо, що витає над водоймою, і втілення, яке з’явилося там, тобто Асмохат-та, хоч справжній, а хоч несправжній, що треба доводити…

Має рацію шаман – час для міркувань у нас, схоже, буде. Або він є, почався, зрушив із місця – час для мудрих міркувань, час для поганих міркувань, для веселих і невеселих, для перших і останніх…

А може, і не тільки для міркувань.

Кулай казав, що частина вільних племен відмовилася ламати прут вірності перед Джамухою. Але навіть ідучи проти Восьмирукого, чи захочуть вони піти за Асмохат-та?! Я й думати не хочу про те, скількох довелося б убити, щоб переважити Джамуху на вагах Шулми… ні думати не хочу, ні вбивати.

І не буду. Не моя ця справа, не моя радість – чужі вуха в кишені складати!

Мало того – люди людьми, а як домогтися, щоб Дикі Леза задзвеніли на нашому боці?!

О Боже, чи не перетворююсь я, людина Чен Анкор, на Твою зброю?! На мертву річ, на зброю, яка не має власної волі, а покірна Твоїй байдужій десниці?!.

– …і прийшов Куш-тенгрі у ставку Джамухи за день після великого курултаю, де було вручено Восьмирукому семихвостий бунчук гурхана, – повернув мене до реальності голос Асахіро. – А коли запропонував шаман Восьмирукому напророчити долю владики, спершу погодився на це Джамуха, але опісля жорстоко посміявся зі служителів Безликого!..

Я знову відчув, як нишпорить у мені морок погляду Куш-тенгрі, як проникає в заповідні глибини душі темний клинок, як іде по сліду пам’яті тварюка… Ні, несхожий був миршавий шаман на людину, з якої можна просто так посміятися, ще й жорстоко!

Принаймні безкарно.

– Під час звертання до Безликого виймає воїн із піхов свій клинок і тримає його за руків’я, стоячи біля начала, а шаман Ур-калахая береться за лезо, стаючи біля кінця. І дивляться потім воїн і шаман, джерело й вислід, в очі одне одному, поки не перестають бачити земне, прозріваючи те, що тчеться на небесах.

Асахіро говорив повільно й співучо, і я чув його, степ і рівний перестук копит.

– Однак цього разу не глянув Джамуха в обличчя Куш-тенгрі. Щойно пальці шамана зімкнулися на мечі гурхана, як рвонув Восьмирукий Чинкуеду, Змію Шен, до себе й розрізав шаманові долоню до кістки. І сміявся гурхан – мовляв, не змагатися Безликому з Жовтим Мо, як м’ясу шаманському не змагатися з відточеною сталлю, і нікому зі смертних не дозволено провидіти долю Джамухи! Сміялися воїни, що стояли навколо, але невеселий і догідливий був їхній сміх, а шаман пройшов крізь сміх і ганьбу, не затискаючи рани, і долоня його усміхалася червоним ротом. Дикий і страшний був погляд Куш-тенгрі – настільки страшний, що троє воїнів, які не встигли вчасно відвернутися, умерли через день у муках…

Асахіро різко замовк, бо шаманова конячка, яка неквапно йшла попереду, непомітно повернулася мордою до нас, а хвостом до священної водойми – а невдовзі Куш-тенгрі вже знову був поруч зі мною.

Я готовий був дати голову на відсіч, що шаман не міг чути розповіді Асахіро, а якщо й чув, не повинен був зрозуміти – але шаман, нічого не сказавши, простягнув до мене худу праву руку долонею вгору.

На долоні був розпухлий білий рубець. Він тягнувся майже впритул до лінії життя, обриваючись біля зап’ястя, немов хтось хотів накреслити новий життєвий шлях Неправильному Шаманові, але зробив це грубо й недбайливо.

Новий шлях… але не Шлях Меча, а шлях, прокладений мечем. Рубець, залишений злим глузуванням і необхідністю завжди й у всьому доводити свою перевагу.