Шлях меча, стр. 88
І самотній гнівний голос:
– Мангус! Кара мангус!.. хурр, вас-са-Оридж!..
Усе ж він був хоробрим Придатком – ні, він був хороброю людиною, впертий нойон Джелме, порошина в подолі гурхана Джамухи.
Мого з Ченом улюбленого онука, наскільки я розумію?!
5
Шулмуси не рухалися з місця.
– Хурр, вас-са-Оридж!
Повільно, один за одним, вони опускалися на коліна, клали перед собою зброю – Дикі Леза лягали беззвучно й покірно – потім ориджити сідали на п’яти і втикалися лобами у свої клинки, схилившись перед дивом, перетворюючись на непорушні маленькі горбки.
– Хурр!..
Ні.
Здавалося, ці горбки ніщо не могло змусити ворухнутися.
Навіть землетрус.
І Мені-Ченові здалося, що дехто з мого загону ледь стримується, щоб не приєднатися до шулмусів. Що їх утримало? Вісім століть, які відрізняють Кабір від Шулми? Час, що вдає з себе річку?..
– Хурр!..
Ні.
Нойон Джелме похитнувся й з ненавистю глянув на Чена-Мене.
– Мангус! – прошипів він, кривлячи рот у гримасі чи люті, чи плачу. – Уй-юй, мангус-си!.. илджаз уруй…
Він ступнув до нас, приречено піднімаючи шаблю – і йому напереріз кинувся той самий круглолиций ориджит, який першим сказав: «Асмохат-та!»
Меч круглолицого так і залишився лежати на землі, а сам ориджит щось вигукував, захлинаючись словами й слізьми… вони впали, покотилися в пилюці, тіла їхні переплелися, перетворившись на клубок крику й місива, і лише я бачив, як, рвучись до ненависного мангуса, Джелме перехоплює шаблю лезом до себе й коротким ривком проводить по руці круглолицого, яка вчепилася йому в комір, і червоний браслет проступає трохи вище зап’ястя…
Руку.
Праву.
Руку.
Руку!..
І вогонь ударив мені в клинок.
Ніхто не помітив, як умер гордий нойон Джелме. Та він і сам не встиг нічого зрозуміти, відчути чи бодай злякатися. Просто я раптом став довгий, дуже довгий, на всю довжину повного випаду, і ось я вже короткий, такий, як колись, ось я вже зринув з випадкового просвіту між двома сплетеними тілами, а круглолиций не знає, що бореться з мерцем, і кров із розсіченої яремної жили Джелме заливає йому обличчя, одяг…
Чен, не витираючи, кинув мене в піхви, лівою рукою підібрав нойонову шаблю, довго дивився на неї – що бачив він у ту мить? – і нарешті вихопив із-за пояса Дзютте.
Блазень обійняв шаблю, і та вмерла легко й швидко.
Дикі Леза відгукнулися протяжним стогоном.
Чен тримав Дзю в руці аль-Мутанаббі, у страшній руці, у нашій спільній руці, у зрослому воєдино вмінні дарувати життя й віднімати життя, і я не ревнував Уламка до руки Чена в Рукавиці.
Я думав про день, коли Чена не стане, коли його права рука вмре удруге, і про те, що того дня я…
…я…
Що буде зі мною того Судного дня?!
Круглолиций ориджит підвів голову – Я-Чен здригнувся, побачивши його обличчя – і заговорив хрипким зривистим голосом.
Узявши Дзютте в ліву руку, Чен опустив руку аль-Мутанаббі на моє руків’я.
– Він каже… – переклав, підійшовши до нас, Асахіро, єдиний, хто спокійно дивився на живу латну рукавицю; ні, не єдиний – ще Коблан. – Він каже, що Асмохат-та добрий. Асмохат-та не хотів убивати дурних дітей Ориджа. Він, молодший брат Джелме-багатура, Кулай-мерген, бачив це. Джелме-багатур не хотів прозріти. Джелме-багатур розплатився за сліпоту. Він, Кулай-мерген, каже: Асмохат-та добрий. Добрий і справедливий. Він, Кулай-мерген, вкладає повід своєї долі в праву руку Асмохат-та і просить його більше не вказувати сталевим пальцем на решту дітей Ориджа. Це слово Кулай-мергена.
Найближчий до Мене-Чена шулмус підвів голову. Сиві патли падали йому на очі, і весь він нагадував побитого пса.
Підвестися він не насмілився.
Вигукнув щось і знову увіткнувся лобом у ратище свого списа.
– Він сказав, – переклав Асахіро, – що слово Кулай-нойона – це слово всіх дітей Ориджа. І що не треба більше вказувати пальцем. Ні на кого.
Но-дачі на плечі Асахіро ворухнувся.
– Ти знаєш, Єдинороже, – неголосно сказав Но, – по-моєму, якщо мені і є чим пишатися в цьому житті, то це тим, що я випадково відрубав руку твоєму Придаткові. Не знаю, чи було в мене ще щось, чим варто пишатися, крім цього… і не знаю, чи буде.
Я не відповів.
Я дивився на закривавленого Кулая, який обіймав на колінах тіло вбитого брата; і уламки загиблої шаблі поруч із ними були подібні до уламків Дитячого Вчителя на кабірській бруківці.
І день був подібний до ночі.
Постскриптум
…Небо. Воно, немов відвологле полотнище, провисало над величезним валуном, біля якого сидів самотній чоловік у стародавніх латах; небо загрожувало прорватися лютою, короткою і зовсім марною зливою, такою звичайною для середини осені на окраїні Мейланя, північному кордоні емірату, межі пісків Кулхан.
Беззвучно спалахнула синя гілляста блискавка.
Грому не було.
Узагалі.
І повітря відчутно тиснуло на плечі.
Доля ліниво лежала поверх валуна, згорнувшись у слизьке лускате кільце круж прямого й вузького меча з китицями на руків’ї; поруч із мечем, схожим на ріг казкового звіра Цілінь, лежав важкий кинджал дзютте з тупим гранованим клинком і однобічною ґардою.
Чоловік сидів, притулившись спиною до каменя, що нагрівся за день, і бездумно погладжував пальцями лівої руки передпліччя правої. Шкіра під пальцями була тверда і луската, схожа на долю на валуні, але тепла.
Жива.
Чи просто це метал віддавав накопичене тепло?
Хтозна…
Потім почулися кроки, і до валуна неспішно наблизилися двоє.
– Я розумію – так було треба…
Це сказав перший – стрункий сухощавий чоловік років сорока п’яти, що тримався підкреслено прямо; обличчя його було суворе й спокійне.
Він щільно стиснув тонкі губи, через що вони побіліли й стали схожі на давній рубець, вийняв із піхов довгий меч есток із крученою ґардою з чотирьох смуг чорної сталі й поклав зброю на валун.
– Це було необхідно. Ти не міг інакше…
Останні слова вимовив другий – невисокий здоровань, чиї очі, здавалося, були старші від їхнього власника років на двадцять.
Він зняв із плеча дворучний, слабко вигнутий меч із крихітним блюдцем, що відокремлює клинок від руків’я, й застромив його в землю поруч із валуном.
Чоловік у латах мовчав.
Обидва його друга ще трохи постояли, нічого не кажучи, а тоді опустилися на землю й перетворилися на нерухомі статуї, схожі на ті, котрі часто ставлять на мейланьських цвинтарях як надгробки.
Коли із-за валуна вийшла бабця з ритуальним посохом секти Пай-сінь у руці, ніхто не поворухнувся.
– Я розумію – ти не міг інакше, – сказала бабця, притуляючи до каменя свій посох.
Відповіді не було.
Бабця якийсь час дивилася на чоловіка в латах, немов очікуючи чогось, тоді повернулася й задивилася на пагорби.
– Коблан іде, – раптом заявила вона, – і цей… Білявий. Бач, крокують… – І невлад додала: – Кості ломить… скоріше б уже гроза.
Підійшов коваль – це було зрозуміло з обпалених, напозір вузлуватих рук, які стискали шпичасту палицю-ґердан так, немов це була різьблена паличка для прогулянок – довго відкашлювався й хмикав, ніби горло його було забите піском.
– Я розумію, – нарешті вимовив він. – Я все розумію… так було треба.
– Так було треба, – твердо повторив його супутник, блакитноокий житель півночі, труснувши лляними пасмами волосся, що спадали йому на плечі; й біля валуна встромився в землю меч еспадон заввишки з людину. – Ти не міг інакше, Чене…
– Ви що, втішати мене прийшли? – запитав чоловік у латах, стискаючи залізні пальці в кулак. – Це ви даремно… краще б простежили за тим, щоб гонець у Мейлань вчасно поїхав.
– Гонець готовий, – відповіла бабця.
– Він питає, що йому сказати Раді, – мовив худий чоловік, чий есток на камені слабко задзвенів, піймавши клинком порив вітру.