Шлях меча, стр. 80
Незадовго до полудня ми вдало минули перевал – і побачили.
Перед нами внизу – але не занадто далеко, бо ці гори не були горами Сафед-Кух – скупченням чорних вуглин лежало те, що ще зовсім недавно називалося селом Сунь-Цзя. Круж пригорщі праху були розкидані нерівні жовто-зелені плями полів і городів, а ще далі – але однаково клинком подати, якщо дивитися з перевалу – аж до обрію, вибіленого невблаганним сонцем, скільки вистачало погляду, простиралися бурі й безпристрасні піски.
Кулхан.
Погані піски.
І не просто, а дуже погані.
4
Село згоріло. Повністю. Дощенту. Я й не знав, що поселення може згоріти аж так. Від хат залишилися самі почорнілі обвалені кістяки, які невтомний трудівник-вітер уже наполовину заніс піском. Із-під обвуглених руїн де-не-де визирали присипані попелом кістки й черепи.
Я все частіше просив Чена забирати руку аль-Мутанаббі з мого руків’я, щоб не відчувати за двох нудотного смороду застарілого гару й смаленого, розкладеного м’яса.
Він забирав руку – але це допомагало мало. Зовсім не допомагало.
Ми змушували себе дивитися. Ми змушували себе запам’ятовувати. І не відвертатися. Те, що було з нами до цієї хвилини, виглядало зараз дріб’язковою забавкою. Ченові-Мені особливо врізалася в пам’ять яскрава ганчір’яна лялька, яку вогонь і вітер із незрозумілої примхи пощадили, і дитяча рука, що її стискала. Просто рука, без тіла. Лялька, рука й вітер, що грається з паленим піском.
Досі у кожного з нас була можливість вибору. Вибору шляху, вибору між життям і смертю – інша річ, якою ціною! – вибору того чи іншого вчинку. А який вибір був у цієї дитини?!
Це село – таке, яке воно було зараз, – варто зберегти. І возити сюди Звитяжців, що хочуть навчитися вбивати.
Вони навчилися б.
І таких сіл стало б багато.
«Ось вона – безвихідь істини Батин», – подумав Я-Чен.
Але вголос ми нічого не сказали.
…Жодного Звитяжця ми не знайшли. Ті, кого шулмуси й Дикі Леза не забрали з собою, були вбиті й скинуті в криницю.
Прообраз священної водойми Жовтого бога Мо.
Ми мовчки постояли над цією могилою, оголившись – і пішли геть.
Навколо нас сочилася пилом і страхом Шулма.
Відтепер – Шулма.
5
– Куди вони могли піти?
Ножі Бао-Гунь не відповіли. Погляд знахарки Ніру не виражав нічого, губи міцно стиснуті.
– Куди вони могли піти?!
Не одразу, але зміст запитання дійшов до них.
– Туди, – вістря одного з ножів і права рука Ніру вказали на північний захід, до невидимої звідси границі пісків Кулхан. – Якщо не затрималися, оглядаючи околиці.
– Чому саме туди?
Я вже розумів, що це ще не навала, а просто передовий загін, який не рушить углиб країни до підходу основних сил.
– У цю пору року в Кулхан можна ввійти й вийти тільки там. Лівіше – зибучі піски. Праворуч – чорний пісок, коні зіб’ють копита.
– Навіть підкуті?
– Підкуті – на день пізніше.
– Тоді – їдемо!
Коні з полегшенням рвонули вперед – і незабаром колишнє село Сунь-Цзя зникло за пологими пагорбами, що поросли рідким клоччастим чагарником.
Їхали аж до заходу сонця.
Коли почало темніти – розбили табір. Ні жартів, ні розмов, ні Бесід. Люди мовчки повечеряли й, виставивши варту, розійшлися по наметах.
Я лежав поруч із Ченом. Його права рука відпочивала на мені. Думок не було. Лише гучна дзвінка порожнеча – одна на двох.
Сон довго не приходив.
Потім прийшов.
Той самий сон.
А тоді ми прокинулися.
6
…Заррахіда з Саєм, так само, як і Коса, у наметі не було – ми з Ченом відшукали їх надворі, де вони займалися звичною справою: обидва Звитяжці (Сай уже потроху почав переймати естокові замашки) і діяльний ан-Танья всіляко розпоряджалися.
Причому розпоряджалися одразу всім: приготуванням сніданку для Придатків, згортанням табору, сідланням коней, і ще, і ще, не рахуючи безлічі різних дрібниць. Розпорядження віддавалися, зрозуміло, від імені Вищого Дан Ґ’єна й Вищого Чена Анкора. Ми з Ченом їх усіляко схвалили (мовчки!) і взялися спостерігати за всією цією метушнею, зображаючи поблажливе задоволення моторністю своїх дворецьких.
Завдяки тому, що ми мовчали й ні в що не втручалися, загін доволі швидко зміг продовжити шлях.
Нас і далі вела родина Метальних ножів; Чен скакав пліч-о-пліч із їхнім Придатком, знахаркою Ніру. Ліворуч, одразу за вузькою смужкою полів, по краю якої ми їхали, піднімалися скелі, праворуч – підступала порита ярами, висохла і покручена земля.
Ще не Кулхан, але вже – майже.
Майже.
Це лише в Бесіді майже не рахується…
Проїхати, як я зрозумів, можна було лише тут – і я намагався не думати про те, що буде, якщо дичина давно втекла від переслідування.
Поля незабаром закінчилися, почалися сумовиті солончаки, безрадісно однакові, а за ними прозирала гряда піщаних барханів.
Волохата непоказна кобилка, на якій їхала Ніру з ножами Бао-Гунь, зупинилася.
– Он границя пісків Кулхан, – неквапно дзвякнув верхній ніж.
Я вислизнув із піхов і злетів над Ченовою головою.
Незабаром наш загін, що розтягнувся, зібрався навколо нас.
– Вони повинні були вийти саме сюди? – запитав Чен у Ніру.
– Так, – коротко відгукнулася та. – І прийшли теж звідси.
– Тоді знімаємо поклажу й оглядаємо околиці. Можливо, відшукаються які-небудь сліди…
Доки коней звільняли від ваги згорнутих наметів, провізії й бурдюків із водою, ми з Ченом під’їхали до Асахіро й Но-дачі.
До речі, тільки зараз я зміркував, що Уламок за всю дорогу так і не мовив жодного слова.
– Як ти гадаєш, Но, де їх шукати? – неголосно поцікавився я.
І побачив, як Дзю дивиться кудись убік, витикаючись у Чена з-під ліктя.
– Не треба їх шукати! – голосно й чітко заявив Дзю. – І вже тихіше додав: – Он вони… самі знайшлися.
Це й були перші блазневі слова за дві доби дороги.
7
…Хмара пилу з глухим бурчанням мчала на нас. Ні, не мчала – відстань була доволі велика, і тому здавалося, що хмара просто розростається, витягаючись поперек власного шляху, вигинаючись краями назустріч нам, немов буро-іржавий Чань-бо спрямовував уперед свій півмісяць…
– Ориджити, – мовив Асахіро.
– Хто? – не обертаючись, запитав Я-Чен.
– Діти Ориджа. Плем’я таке…
– Звідки знаєш?
– Бачу…
І він замовк.
Не знаю, що там бачив Асахіро – ні я, ні Чен нічого до путя розібрати не могли. Напруга, що все наростала в мені з недавніх (чи давніх?) пір, змушувала мене бряжчати, як струна чангу, чекаючи дотику вмілих пальців чангіра, і я лише дивувався – чому ми гаємося, чому чекаємо, чому?!.
І запізніле розуміння обпалило мене полум’ям невидимого горна.
Усі вони – Тьмяні, Звитяжці, Заррахід, Но-дачі, Кунда Вонґ, Сай, Пояс Пустелі, Мудрий Чань-бо, вісімка метальних ножів зі спаленого села…
Усі вони – люди істини Батин, Кос, Асахіро Лі, Фаріза, Емрах іт-Башшар, Матінка Ци, вигоріла зсередини знахарка Ніру…
Усі вони чекали мого наказу.
Їхні долі, помисли й бажання, їхні шляхи – всіх і кожного окремо – як смуги сталі в спільному клинку, зійшлися до єдиного вістря, і вістрям цим волею випадку був я, Мейланьський Єдиноріг!
Не найстарший, не найдосвідченіший, не наймудріший – але можливості вибирати або сумніватися мені не лишили.
Я вилетів із піхов, діти Ориджа одразу стали ближче; і земля навколо нас затремтіла.
8
Приблизно за сотню випадів від місця нашої стоянки й за дві сотні від пагорба, з якого мчали шулмуси, лежав величезний валун – брила вигладженого сонцем каменю в людський ріст.