Шлях меча, стр. 79

«Фархаде! – хотів покликати я. – Фархаде Іль-Рахше!..»

Але Фархад Іль-Рахш і Абу-т-Таїб аль-Мутанаббі вже проскакав крізь нас, і знову ми залишилися самі – я, Чен і Демон У, що мчить щодуху, і подорожанин попереду, і руків’я позаду, і Білі гори Сафед-Кух навколо, і…

«Самі? – засміялося небо над нами. – Самі? Самі піді мною?!»

2

Прокинувшись, я якийсь час просто лежав поруч із Ченом, відчуваючи на собі спокійну вагу його правої руки й розглядаючи приспущений полог намету.

Два дні дороги від Мейланя сюди, майже до самих пісків Кулхан, добряче втомили мене. І навіть не так утомили, як змусили часто почуватися зайвим, невмілим брехуном, немов я навіщось начепив крадені піхви Шешеза Абу-Саліма й намагався переконати навколишніх, що насправді я – ятаган фарр-ла-Кабір.

Я лежав і ліниво перебирав у пам’яті дрібку подій, на які були не вельми багаті минулі дні…

…Утративши двох своїх братів, родину Метальних ножів Бао-Гунь, так само, як і їхнього Придатка знахарку Ніру, весь час доводилося стримувати – інакше вони неодмінно б загнали свого коня, намагаючись повторити небувалий добовий перегін від села Сунь-Цзя до Мейланя, а заодно заморили б усіх інших коней і половину людей. Проте їхали ми досить швидко, лише двічі на день улаштувавши короткі привали, на яких я мимоволі відзначав недосконалість тіл Придатків і коней – вони мали потребу в їжі, питві, а також у трохи тривалішому відпочинку, ніж ми, Звитяжці, що істотно сповільнювало наше просування.

Дивно – раніше я ніколи не міркував ні про що подібне, сприймаючи дійсність такою, якою вона вийшла з кузні Небесних Молотів. Лад речей здавався природним і єдино можливим; і він і зараз був такий, але… за все потрібно платити. Люди й тварини платили швидким руйнуванням тіл через свою рухливість, а ми, Звитяжці, розплачувалися неможливістю самостійно пересуватися так, як нам хотілося б, за довгий вік і застиглу досконалість своїх сталевих тіл.

Ось так… подумали, поскаржилися на життя й поїхали далі.

…Їхали, майже не розмовляючи. Метальні ножі, я з Уламком, Заррахід із Саєм – на чолі загону; трохи відставши – Пояс Пустелі, Но-дачі й Кунда Вонґ, а за ними й решта.

Поглядаючи час від часу на Маскіна Тринадцятого і Емраха іт-Башшара, що їхали позаду, Я-Чен щораз відзначав легкість і впевнену посадку, з якою вони трималися в сідлі; і криві Емрахові ноги обіймали боки жилавої буланої кобили так само природно, як Пояс Пустелі талію свого Придатка.

Лише тепер Чен-Я почав розуміти, чому невгамовний Друдл свого часу прозвав харзійця Кінським Кліщем. Справді, зовсім не за в’їдливість або звичку чіплятися до співрозмовника гірше від реп’яха… Що-що, а обходитися з кіньми Емрах умів. І Кос із Заррахідом, і Кунда з Фарізою, і Но-дачі з Асахіро, і навіть Ніру з ножами Бао-Гунь – усі вони вигідно відрізнялися від Мене-Чена знанням кінських статей і звичок, але до іт-Башшара й Пояса Пустелі їм було далеко.

Утім, витривалість і рівний крок Демона У частково скрадали нашу відносну невправність, і я доволі швидко приловчився не хльоскати дратівливого Демона по боку, коли не було потреби.

А більшого від нас ніхто й не чекав.

Не перегони, одначе…

…Ми проїжджали розкидані в низинах села, затоплені рисові поля, тінисті гаї – і аж увечері перед нами виросла невисока гірська гряда, освітлена багряними відблисками призахідного сонця.

– Зупинимося на нічліг? – тихо запитав Заррахід.

Я згідно кивнув, тоді почекав, доки Чен притримає Демона У, і виковзнув із піхов, злетівши вгору.

Усі слухняно зупинилися.

– Привал! – голосно оголосив Я-Чен. – Розбиваємо табір!..

Ніру й ножі Бао-Гунь, схоже, збиралися скакати всю ніч, але зовні нічим не виявили свого невдоволення, визнаючи нас із Ченом за проводирів.

Стали ми в невеликій балці, по кам’янистому дну якої протікав струмок, ховаючись в осипі. Коней одразу стриножили й пустили пастися на схили, а Заррахід із Косом одразу ж узялися нишком радитися з Но-дачі й Асахіро і голосно віддавати розпорядження від нашого з Ченом імені.

Розпорядження виявилися надзвичайно розумні, табір облаштувався швидко й, по-моєму, в усіх склалося враження, що цим вони зобов’язані винятково нашому мудрому керівництву – хоча насправді Я-Чен і гадки не мав, як розбивається похідний табір (якщо не припускати, що він розбивається на дрібні частини, після чого всі розходяться задоволені).

Щоправда, послідовники істини Батин – не рахуючи Пояса Пустелі з Емрахом – теж мало що розуміли в похідному житті, то ж наше неуцтво залишилося майже непоміченим.

Ось вам і проводир! Тут не те що країною – невеликим загоном, і тим управляти не вмію…

…У центрі табору вже яскраво палахкотало багаття, і Ніру з Матінкою Ци під керівництвом всюдисущого Коса ретельно чаклували над якимось варивом.

На думку Чена, вариво пахло доволі апетитно.

– Зелена шурпа з корінням! – нарешті оголосив ан-Танья, і одразу ж додав: – За родинним рецептом Анкорів Вейських!

Чен про подібний рецепт і не чував ніколи, але всі їли й хвалили – сам Чен похвалив би найголосніше, але соромився – а ми, Звитяжці, зібралися тим часом у великому наметі.

Говорили упівдзвону і якось скупо. Про що? Про те, що завтра ми, швидше за все, доберемося до нещасного села Сунь-Цзя біля пісків Кулхан – вірніше, до того, що від цього села залишилося; про те, що Диких Лез Шулми там уже напевно не виявиться – і нам доведеться шукати їх невідомо де й невідомо скільки…

Про те, що шулмуси могли встигнути просто повернутися назад через Кулхан – про це намагалися не говорити. Як і про те, що буде, коли ми їх наздоженемо.

Кунда увесь час люто лаялася, а Уламок тужно мовчав.

Потім повернулися ситі люди, і ми з Но-дачі пішли проводити Бесіду при світлі багаття на сон грядущий. І все вийшло дуже навіть непогано. Просто чудово вийшло. Вишукано й красиво, у найкращих традиціях емірату.

І тим, хто дивився на нас, – їм теж, по-моєму, сподобалося, хоча ми з Но не дуже й звертали на них уваги.

А опісля всі пішли спати.

Крім вартових.

3

Уранці зібралися прудко й діловито – я чесно напускав на себе заклопотаний блиск, давши змогу розпоряджатися Косові з естоком. Урешті-решт, мусить же бути в проводиря розумний помічник? Мусить. Хвала Небесним Молотам за це? Ясна річ, хвала!

То й не будемо самі себе перековувати!

Маскін із Емрахом пригнали коней. Я-Чен добре бачив, з якою відвертою заздрістю ця парочка поглядає на нашого Демона У. Що ж, кожен гарний на своєму місці – це я про себе, не про них…

– Чуєш, Маскіне, – звернувся я до харзійця, знаючи, що Чен каже те ж саме Емрахові, – я тут подумав… Забирай собі мого Демона! Я однаково наїзник не вельми вправний – а твоєму Придаткові такий кінь якраз пасує. І не сперечайся зі мною! Бери Демона, а я велю осідлати твою булану…

Маскін Сьомий-Тринадцятий зблиснув і одразу згас.

– Я й не сперечаюся, – відповів він. – Не сперечаюся, але й Демона не візьму. Одразу видно, Єдинороже, що ти на піших Бесідах виріс… як і вся твоя рідня. Це ж твій кінь, розумієш? Твій! Не кажучи вже про те, що він – дарований… Та він і не підпустить до себе іншого Придатка, крім твого Чена! А нашу булану я знаю, і чого від неї чекати – теж знаю… а чекати від неї можна багато чого, то ж ти не дуже зазнавайся! Домовилися?

Я згідно хитнувся, а Чен мовчки відійшов убік, задумливо суплячи брови.

…І ми знову їхали, піднімаючись усе вище й вище, стежка ставала вже крутіша, вона звивалася над обривами, злякано втискалася в скелі – ми рухалися повільно, обережно, але ми рухалися вперед.