Шлях меча, стр. 77
Він на мить замовк.
– Але Чинкуеді, Змії Шен, не сподобалося. Вона жадала помсти, і це ятрило їй душу. І вона вбила двох старійшин Ради, коли ті їхали у Верхній Вей. Двозубець Ма, Язик кобри, упав із підпиляної Придатком Чинкуеди колоди в річку Цун-лі, а кинджал Ландинґ Терус не витримав бою зі Змією Шен. І ми прогнали Чинкуеду. Відтоді вона зі своїми Придатками жила десь на солончаках…
– Ми нічого відтоді не знаємо про Змію Шен, – сказав двоконечний спис.
– Ми не знаємо, що таке Шулма, – сказав Юе Сач-Камал.
– Ми не знаємо, що сталося в спаленому селі, – сказали вони обоє.
І я їм повірив. Одразу. Беззастережно.
– Ви дізнаєтеся, – відповів Єдиноріг-Я.
7
– Но, Саю, Кундо, – свиснув у моїй руці Єдиноріг. – Ідіть сюди!
– Асахіро, Косе, Фарізо! – крикнув я. – Ідіть сюди!
Вони підійшли.
Вони розповіли.
Коротко і ясно.
І їм повірили.
Одразу й беззастережно.
Бо брехати або сумніватися вже не лишалося часу.
– …гадаю, що це вторгнення, – закінчив Но-дачі. – Початок його.
– Початок кінця, – брякнув Сай.
І тут уперше заговорив Чань-бо. Він говорив неголосно й немов відсторонено – але всі мовчали й слухали, що мовить Посох Зосередження.
– У нашому світі не буває початків і кінців, – сказав Чань-бо. – У ньому трапляються відходи й повернення. Сьогодні до нас на вістрях Диких Лез Шулми повернулася Прихована Таємниця Батин. Це – звершилося. У нас є три шляхи, що починаються з порога цієї зали. Можна залишити все, як є, гідно прожити відпущений нам строк і гідно вмерти такими, якими ми є. Можна змінити гідність на лють і вийти назустріч Шулмі, ставши такими, як вона. І є третій шлях – стати такими, як вона, залишившись собою. Я не знаю, чи можливо це. Вибір – за вами.
І він замовк.
– Ми не можемо покірно чекати їх приходу, – продзвенів Кханда.
– Не можемо, – погодився Ковзкий Перст.
– Але й стати такими, як Дикі Леза, зможуть одиниці, – завважив Заррахід.
– Одиниці, – погодився Юе Сач-Камал.
– Чань-бо запропонував нам три шляхи, – тихо сказав Єдиноріг-Я. – Але Чань-бо не має рації.
Запанувала мертва тиша.
– Він не має рації, – повторив Єдиноріг-Я. – Це все один Шлях. Шлях Меча. Ми не вибираємо його, ми навіть не йдемо ним – він іде крізь нас. І тому коли нам здається, ніби ми вибираємо – ми просто робимо ще один випад. Свій випад я зроблю вранці. Виїхавши на кордон із пісками Кулхан.
– Ми слухаємо тебе, – прошелестів Чань-бо. – Кажи. Я запропонував різні шляхи, ти ж не пропонуєш – ти бачиш Шлях. Кажи, Мейланьський Єдинороже.
– Юе Сач-Камале, – продовжив Єдиноріг-Я, – ти мусиш знати способи, як учити Звитяжців… як учити їх бути Тьмяними, коли це треба. Ти знаєш?
– Я знаю, – відгукнувся Юе.
– Добре. Кхандо й Ковзкий Персте, ви забудете про клеймо клятвопорушення й самогубства! Завтра ви введете Юе Сач-Камала й тих, кого він скаже, у Раду Вищих Мейланя, і нехай інші дізнаються все! Якщо знадобиться, ви згадаєте те, що вміли століття тому, і будете вчити цьому всіх… і щоб ніяких зсувів, криниць і коліс гарби! Ніяких випадків!
– Так, – ледь чутно дзвякнув Ковзкий Перст.
– Так, – луною відгукнувся Кханда.
– Якщо гонець, якого я пришлю, скаже вам: «Так» – учіть! Якщо ж він скаже «Ні» – вирішуйте самі… я не маю права жадати від вас більшого. І пам’ятайте, що час невблаганний…
8
– …і пам’ятайте, що час невблаганний, – закінчив я, повторивши все, що було потрібно, присутнім людям.
– Ти сам збираєшся їхати? – вкрадливо поцікавився Кос, і я зрозумів, що поїду не сам.
– А куди ж я від тебе дінуся? – невесело усміхнувся я своєму колишньому дворецькому.
Кос згідно кивнув.
Нікуди, мовляв, не дінешся… і не сподівайся.
– Я з тобою, – поклав мені руку на плече Асахіро Лі.
– Так. Ти – зі мною, – погодився я.
– Нікуди ви не поїдете, – упевнено заявила Фаріза. – Тобто, нікуди ви не поїдете без мене. Хіба через мій труп.
Я глянув на неї й переконався, що без неї ми справді нікуди не поїдемо. Навіть через її труп. Бо труп Фарізи поїде слідом.
– Чене, ти, звичайно, можеш мене прогнати, – подав голос Емрах іт-Башшар, що сидів на підлозі, – але я однаково поїду з вами. Я перед тобою в боргу і…
Я приречено махнув рукою. Виїхати з Кабіра було стократ простіше!
– Тільки його нам і не вистачало! – фиркнула Фаріза, але, як не дивно, обійшлася цього разу без образ на адресу пригніченого Емраха.
Молоді батиніти весь цей час про щось тихо радилися – і тепер від них вийшов один представник.
Той найгнучкіший юнак зі світлим волоссям, що перев’язував плече іт-Башшару.
– Ми їдемо з вами, Вищий Чене, – схилив він голову переді мною.
– У вас є справи тут, – якомога м’якше відповів я. – Можливо, доведеться вчити інших істині Батин.
– Ми не можемо вчити інших того, що до кінця не пізнали самі.
– Тоді вас уб’ють.
– Можливо, – спокійно відповів він. – Ми готові до смерті. Але ті, хто виживе, побачать світло Прихованої Таємниці, і їхні життя ще придадуться тобі, Чене у Рукавиці.
Я важко зітхнув.
– А що скажеш ти, Саїде-на?
– Нехай їдуть, – відгукнувся Вардан Сач-Камал. – Вони вільні у своїх учинках. І їх веде світло істини Батин. Нехай їдуть.
Я мовчки розвів руками.
– …а я покажу вам дорогу.
Знахарка Ніру стояла біля стіни. Сльози в очах її висохли, губи були щільно стиснуті. Вона подивилася на мене впритул – і я поспішив відвернутися.
Моєї згоди тут не було потрібно.
– Спасибі, Ніру… До речі, скільки їх було?
– Не пам’ятаю.
Гаразд. За цим і їдемо.
– Ой, бідна я, бідолашна баба, блукалиця нещасна! – пролунав у мене над самим вухом нестямний крик Матінки Ци. – Не кидайте мене, шляхетні панове, пропаду я тут сама-саміська, хирлявою стеблинкою зав’яну – а так, дивись, і згоджуся на щось, і дорога веселішою видасться, і пораджу що, та й узагалі – не бувала я в тих краях, а давно вже збиралася, ой, давненько, лише не виходило ніяк, а тепер бачу…
– Вухатий Демон У з нею! – гаркнув Кос. – Нехай їде… відьма стара! Може, язика шулмуси відріжуть!..
– Ой спасибі та спасибоньки, шляхетні панове! – анітрохи не зніяковівши, забалаболила Матінка Ци. – Ой спасибі величезне, всім спасибам спасибі…
Я застогнав і схопився руками за голову.
9
…Виїжджали ми на світанку. Сімнадцять людей. Звитяжців – більше. Зібрані по похідному – провізія, малі й великі намети, бурдюки з водою…
На околиці Мейланя – я маю на увазі місто – я притримав Демона У, який невдоволено гриз вудила.
Зовсім недавно я точнісінько так само виїжджав із Кабіра. Лише нас тоді було двоє. Я й Кос. А тепер… багато нас тепер. Чи мало? Як для чого й залежно з ким мірятися… І, зрозуміло, Юньер усе перекажуть, як свого часу емірові Дауду – той же Лян і перекаже – але…
На душі було тужно. Емір хоч заміж за мене не збирався!
Так, невідомі якші й ракшаси домоглися свого: наше весілля відкладалося на невизначений час. Якщо воно взагалі коли-небудь відбудеться…
Вибач мене, Юньер.
Вибач мене, Чин.
Вибачте мене всі, кому є за що вибачати Чена в Рукавиці.
Сам я зараз чи не сам, але не вмію я стояти спокійно під небом! Усе кудись їду, все чогось шукаю… все когось покидаю.
– Уперед! – закричав я, і з-під копит Демона У бризнули дрібні камінці…
Постскриптум
…а кляте сільце згоріло майже миттєво.
Нойон племені ориджитів рудовусий Джелма-багатур спершу дивився на це з веселощами, потім байдужно, і нарешті – смикаючи себе за звислий вус і заклопотано суплячись.
Гурхан Джамуха буде незадоволений. Він чекає від обережного й хитромудрого Джелми шляхів через Кул-кииз; шляхів, по яких може пройти безліч воїнів. Гурхан Джамуха чекає від Джелми-багатура докладної розповіді про джерела, таємні стежки й занедбані криниці: він чекає від нойона племені ориджитів-слідопитів багато чого, але він не чекає передчасної паніки серед народу м’якоруких.