Шлях меча, стр. 75
Від розуму вони йшли, від усвідомлення значимості двобою, реальної небезпеки… тому й запізнювалися трішечки – але тут рахунок якраз і йшов на такі миті!
Зате Фаріза й Кунда не грішили зайвою розважливістю і рубали від усього серця, нічим не керуючись, нічого не боячись і ні про що не думаючи.
І я зовсім не здивувався, коли лезо Кунди полоснуло-таки по правому плечу іт-Башшара, і Пояс Пустелі, перервавшись на напівзмаху, вилетів із ослабілих пальців і, вдарившись об одну з колон, упав на підлогу.
Зате я здивувався тому, що зробив наступної миті я сам.
Моя ліва рука вихопила із-за пояса Уламка, і я жбурнув його у Фарізу. Чи мені просто пощастило, чи Уламок виявився майстром, вправнішим від метальних ножів із Фумена – але він ударив Фарізу точно в зап’ястя, і Кунда Вонґ – уже готова опуститися на поголену Емрахову маківку – впала на Пояса Пустелі, голосно брязнувши від обурення й образи.
За два стрибки я опинився поруч із бійцями і найперше підняв розумника Дзютте.
Оголений Єдиноріг уже чутно посмикувався у руці аль-Мутанаббі.
– Припиніть! – гримнув я на весь зал. – Усе, досить! Награлися…
Я переоцінив свої здібності віддавати накази. І недооцінив змія гордині, що звив свої кільця в Емрахові й Фарізі. Бо Фаріза, озброєна лише своїм лихим характером, накинулася на мене, і я ледь устиг відіпхнути її, пам’ятаючи про Звитяжців у мене в руках, але геть забувши про латні рукавички – так що нещасна Фаріза, задихнувшись, відлетіла назад, і її піймав за халат недремний Кос.
Емрах, рана якого виявилася безпечною, вже встиг на той час підняти Маскіна, і мені довелося відійти від них на крок, тоді ще на один крок; а тоді Тьмяні, отямившись кинулися на допомогу Тринадцятому, але їх зустрів Кос із Заррахідом в одній руці й із Саєм – в інший, Асахіро з Но-дачі й ошаліла Фаріза з паруючою жаровнею в руках…
Їй, по-моєму, було однаково, з ким битися, аби тільки битися. Я, звичайно, маю на увазі Фарізу, а не жаровню.
– Не вбивайте! Не вбивайте їх! – надсадно кричав я, приймаючи на Уламка чийсь меч і відчуваючи, що блазень заледве втримується, щоб не зламати здивовано скреготливий клинок. – Не вбивайте…
По латах мимохіть ковзнуло вістря списа, я підстрибнув, пропускаючи чужу сокиру, що мигнула біля самої підлоги; далі я побачив зовсім незнайоме обличчя, тоді друге – і обидві мої руки в наручах і латних рукавицях опустилися на ці обличчя.
Ага, мало не забув – уздовж передпліччя правої ще лежав Дзютте.
– Не вбивайте! – ще раз крикнув я, й виявилося, що я кричу в цілковитій тиші.
Не те щоб таки в цілковитій – але все ж…
Біля моїх ніг стогнали двоє невдах-батинітів – той, у кого вцілила рука із Дзю, стогнав значно голосніше, – трохи оддалік Кос сидів верхи на ще одному потерпілому за істину Батин, закидаючи йому голову за допомогою Заррахіда; вістрям Сая ан-Танья легенько поколював свого підопічного в потилицю.
Асахіро з Но загнали одразу трьох у куток між стіною й крайньою колоною – вся трійця була озброєна короткими Звитяжцями (двійко кинджалів і один широкий меч ліктя на півтора), так що довжини Но-дачі й виразу обличчя Асахіро цілком вистачало, щоб ніхто й не намагався покинути рятівний куток.
Гірше довелося тому ревнителеві Прихованої Таємниці, у якого вцілила жаровня Фарізи. Утім, ні – найгірше було жаровні, лагодити яку зараз не взявся б і найпрацьовитіший майстер.
Ще четверо батинітів, важко дихаючи, скупчилися оддалік, але нападати не намагалися. Я оглянув Звитяжців, що валялися на підлозі, відзначив, що всі вони живі, й перевів погляд на старого й сиву жінку.
Вони й далі не рухалися з місця.
І так само непорушно спостерігали за всім дворучна сокира юе і двоконечний спис.
Потім високий чоловік переглянувся з жінкою й рушив до мене.
Я міцніше стиснув руків’я Єдинорога.
Це було неправильно – але так я краще відчував за двох.
– Я радий познайомитися з Вищим Ченом Анкором, більше відомим як Чен у Рукавиці, – з ледь помітною усмішкою в голосі сказав старий. – Також я радий познайомитися з його достойними супутниками. Мене звуть Вардан Сач-Камал. Я – Саїд-на, Глава вчення Батин.
– Я радий познайомитися з Мейланьським Єдинорогом, – привітно мовив Звитяжець Юе, схиляючи хвилясте лезо, яким закінчувалося його ратище.
– Якщо не помиляюся, ви родич Ковзкого Перста? Дуже, дуже відома родина… Також вітаю ваших шановних супутників. Я – Юе Сач-Камал, якого іноді називають Одним.
– Раді познайомитися? – недовірливо запитали ми з Єдинорогом. – Справді? Навіть за таких обставин?!
– Саме за таких обставин, – кивнули Вардан Сач-Камал і Юе Сач-Камал.
– Тоді чекайте нас у гості щодня, – ніби ненароком заявив Дзютте.
– Дзю! – застережливо свиснув Єдиноріг.
– А чого? – здивувався Уламок. – Самі сказали – раді, мовляв, познайомитися… Не позбавляти ж їх такої радості?! Гей, Саю, штовхни Коса, нехай злізе із цього… із найрадіснішого.
6
Скривджені долею й нами батиніти, стогнучи, повільно підводилися з підлоги, вибиралися з кутка й нагиналися за своїми розкиданими Звитяжцями. На нас доблесні воїни намагалися зайвий раз не дивитися. Я підозрював, що їм було соромно. Один із них, гнучкий світлявий юнак, перев’язував плече іт-Башшару, розірвавши на смуги свою спідню сорочку. Я мав рацію – Емрахова рана виявилася болючою, але не була небезпечною, і Емрах раз-у-раз кривився й сичав крізь зуби.
До мене підійшла розпатлана Фаріза, на ходу вставляючи в піхви підібрану Кунду.
– Чому ти не дав мені добити його? – навіть не зло, а якось здивовано запитала вона.
– Досить, – повернувся я до Фарізи. – Досить смертей. Досить Шулми. Раніше ви вбивали, щоб навчити інших. А цих, – я кивнув на батинітів, – цих учити вже не треба. Самі вивчилися… або вивчаться. Так що – досить.
– Він сам напросився! – запально, але не зовсім упевнено вигукнула Фаріза. – Він сам…
– Досить! – відрізав я, і Фаріза несподівано замовкла.
– Ти не маєш рації, – утрутився в нашу розмову Вардан Сач-Камал, Саїд-на. – Жертву Минулим богам так чи інакше слід принести. Я не ображаюся на тебе за те, що сталося, – але двобій буде продовжено. Така істина Батин.
Фаріза переможно усміхнулася. Ще б пак, просто бальзам на її лагідну душу…
– Емрах не може продовжувати, – заперечив я. – Він поранений.
– Тоді ми – ти і я – виставимо нових бійців, – м’якість Вардана була така ж, як і м’якість тигрячої лапи перед ударом.
– А якщо я відмовлюся?
– Тоді ми будемо битися з тобою. Саїд-на й Чен у Рукавиці.
Я нічого не встиг відповісти, бо наступної миті у підземній залі пролунав довгий, густий і чистий звук гонга.
І ще раз.
І ще.
Я здогадався, що це означає. Там, угорі, хтось стукав по опорі альтанки.
– Це ще хто? – здивовано запитав той із батинітів, хто перев’язував іт-Башшара; те ж запитав його короткий і широкий меч.
– Чергові шукачі істини Батин, – відповів Уламок, і мені залишилося лише повторити його слова.
– Відчиніть, – незворушно наказав старий Вардан. – Якщо вони знають місце, час і умовний знак, ми мусимо їх впустити.
Світлявий юнак підійшов до дальньої стіни й до чогось доторкнувся. Згори почувся неголосний скрегіт, і незабаром на сходах почулися кроки.
…Їх було четверо. Четверо людей. Звитяжців – більше.
Мій родич Лян Анкор-Кун із мечем Дан Ґ’єном на прізвисько Ковзкий Перст. Чорнобородий гігант Чандра Дев (я одразу згадав велетня Андхаку) – лише замість палиці Кінець миру в Чандри на поясі висів його родинний прямий меч Кханда В’ячасена.
Лян і Чандра; Кханда й Ковзкий Перст… старійшини родів людей і Звитяжців.
Члени Ради Вищих Мейланя.
Третьою була геть змучена жінка невизначеного віку в запиленому і місцями порваному одязі. З її шкіряної перев’язі навхрест визирали руків’я восьми метальних ножів.
Ножів мусило було бути десять. Але дві кишені були порожні.