Шлях меча, стр. 73
Емрах і Маскін глумливо відсалютували Фарізі й Кунді і зникли за конов’яззю.
Наздогнати їх не вдалося.
Та й чого їх наздоганяти? – біля занедбаної водойми у кварталі Цин-ерль – і все…
Я ще раз повторив історію про Тьмяних, жертвопринесення Минулим богам і клятвопорушення старійшин.
Коротенько.
– Начхати, – відрізала Фаріза. – Одного виродка вбила, і другого вб’ю. Батиніти, Тьмяні… лайно.
Як я вже зрозумів, Фарізі не були властиві вишукані манери. Гадаю, що шулмуси з радістю прийняли б її в плем’я. Емрах учинив розумно, написавши: «Якщо, звичайно, ти не боїшся». Після цих слів Фаріза не те що прийшла б – приповзла до водойми й зубами загризла б месника.
Шабля Кунда Вонґ – у відповідь на пропозицію Но-дачі просто не ходити нікуди – лише глумливо присвиснула, мало не зачепивши вухо ан-Таньї, який вчасно відскочив. А якщо підуть вони – піде й Асахіро. Звісно, разом із Но. Ось чому вони спершу прийшли до мене – якщо настав час розплати, вони хотіли розплатитися одразу з усіма. «Убий, але вислухай!» Так, вони готові були платити…
Платити тією монетою, яку розміняли в Шулмі.
– Ох, Шулма радітиме, – пробурчав Уламок. – Поки вона ще до нас добереться – а ми тут уже самі один одного перерізали й переламали…
– Збираємося, – коротко наказав я. – До півночі ми мусимо бути біля водойми. Всі.
– Навіщо всі? – здивовано запитали Асахіро й Но-дачі. – Вас туди не кликали! Який сенс долю зайвий раз уздовж леза лоскотати?!
– Із майбутніми союзниками знайомитися будемо. Заодно й вибачимося за чужий гріх вікової давнини.
– Я особисто вибачатися не збираюся, – втрутилася Кунда, про всяк випадок косячись на Дзютте. – Я збираюся битись. Мене битися кликали. Зрозуміло?
– Аякже, ще б пак, – обірвав її Уламок. – А ми вже було вирішили, що тебе на святкову заточку запросили! Де ж тебе кували, таку недоумкувату?!
– Мовчи, Кундо, – злякано втрутився Сай. – Бо він і тебе виховувати почне…
Асахіро Лі встав із-за столу й підійшов до мене.
– Що ти задумав, Чене? – упівголоса запитав він.
– У Шулму він іти задумав, – замість мене відповів Кос. – Аякже! Ви там були, Джамуха був, а він – ні! Що тут незрозумілого?! Я його із самого дитинства пам’ятаю: ніколи чекати не любив, хоч дитиною, хоч зараз. Не любив і не вмів. Так, вчасно я звільнився…
– Хороша у нас людина Кос ан-Танья, – усміхнувся Я-Єдиноріг. – Так, Заррахіде?
– Так, – дуже серйозно відповів есток.
3
Заки ми добиралися до призначеного місця зустрічі – пішки, як радив Фань Анкор-Кун у своїх записах, і покинутий Демон У голосно тужив у стайні, – у мене в голові зринали різні думки, іноді забираючись у такі завулки свідомості, куди я й сам боявся заглядати. Або навіть не знав про їхнє існування.
Візьмемо, приміром, розповідь Матінки Ци про Етику Зброї – вірніше, про епоху її зародження – у результаті чого двобої перетворилися на Бесіди й стали безкровними. Адже саме тоді ми, люди, вирішили, що зброя – не просто річ, а річ-коштовність, річ-символ і навіть річ-святиня. Тобто, ніби вже й не зовсім річ. Знищувати таку – спершу дурість, потім – гріх, і нарешті – святотатство. Я й помислити не міг, що через якусь дурнувату незграбність (хоч свою, а хоч Бесідника) можу зламати Єдинорога. Ось і зараз – як подумаю, так аж у дріж кидає!
Крім того, самих лише назв зброї – навіть без власних імен – безліч. Такої розмаїтості немає серед жодних інших… речей. Зброярі досі сперечаються: Малий крис або та ж Чинкуеда – це короткий меч чи все ж кинджал? Великий Да – це ще меч чи вже алебарда?!
І справді, впору говорити про нову расу…
Але все-таки – з якоі миті Бесіда перетворюється на двобій і навпаки? Де зародок насильницької смерті?! Можна вбити, ненавидячи, – але хіба в Шулмі ненавиділи рабів, сходячись із ними віч-на-віч під час тою?
Навіщо шулмуси випускали в коло чужинців?!
Вони хотіли довести. Довести не-шулмусам, не таким, як вони, свою перевагу. Це було для шулмусів життєво необхідно – доводити. Успішний набіг – доказ військового вміння, гладші череди – доказ багатства, приборкання дикого жеребця – доказ відваги; бій сам на сам із чужинцем на очах усього племені – доказ сили й переваги.
Не вміє доводити за всяку ціну, не гребуючи ніякими доводами, аж до вбивства – умре.
А хто вміє або навчився, буде прийнятий у плем’я.
Він – свій. Тепер він – свій.
Він теж уміє доводити. Він – шулмус.
Із білої повстини – на яскраво-червону… Клинком подати.
Джамуха Восьмирукий і Чинкуеда чудово зрозуміли це – і зуміли довести своє право на владу в Шулмі, безпомилково вибравши час, місце й спосіб.
А що доводили Тьмяні, приносячи жертви Минулим богам?
Вони доводили життєздатність своєї раси (людства або Звитяжців), згідно з каноном учення Батин.
А я, я сам – ведучи Бесіду з тим же Фальґримом, я ж теж доводжу?!
Так. Безумовно.
…І коли я зрозумів різницю – я беззвучно розреготався, неабияк здивувавши цим Коса й Асахіро, що йшли поруч.
Фарізу було важко чимось здивувати.
– Нічого, нічого, – шепнув я ім. – Усе гаразд… це я так.
І ми пішли далі.
Далі…
Шулмуси й Тьмяні доводили комусь! Що б вони не доводили – завжди був хтось, хто повинен був оцінити вагомість їхніх доказів! Хтось – Творець, супротивник, сусіднє плем’я, старійшина Ради, інший народ, суперник, друг, брат, перехожий, чужинець…
Хтось.
Хто завгодно.
І цей хтось не міг бути Бесідником для того, хто хоче довести. Бо Бесіда має на меті спільну спробу досягнути істини.
Спільну. І не обов’язково досягати лише істини Батин. Бесіда має на меті вміння не лише говорити, а й слухати.
А отже – чути.
Отже – розуміти.
Не можна розуміти, не гребуючи ніякими доводами; не можна розуміти, не бажаючи почути; не можна почути, перекрикуючи один одного; не можна вести Бесіду з ворогом…
Ворог – це неминучість двобою; Бесідник – це попутник, із яким разом ідуть по Шляху, нехай навіть і по Шляху Меча, – але ти вже не сам під небом. Перестань бути двояким… і зрозумій, що він – це ти.
І коли я доводжу, ведучи Бесіду з Фальґримом, – у першу чергу я доводжу самому собі. А Фальґрим допомагає мені в цьому, бо я не борюся з його еспадоном Ґвенілем – я борюся з власними лінощами, гординею, невмінням; я борюся сам із собою.
Навіть якщо іноді мені здається, що я борюся з Фальґримом.
І тому я ніколи не вб’ю Білявого.
І тому він ніколи не поранить мене.
І тому могутній Ґвеніль ніколи не надщербить Єдинорога.
І тому…
– Прийшли, – тихо мовить Кос, торкаючи мене за плече. – Он, за парканом… Бачиш?
Так, я бачив.
І край бортика водойми, облицьований плиткою, й блякле світло відображених зірок; і тінь поруч.
– Прийшли, – погодився я.
4
Я залишив своїх супутників біля паркана, а сам рушив до водойми, нашвидку домовляючись із Єдинорогом про те, що кожен із нас буде говорити сам за себе й із собі подібним.
Однаково говоримо ми одне й те ж… або майже те саме. А коли треба бути напоготові – не до роздвоєння й внутрішніх голосів.
…Сказати, що Емрах іт-Башшар здивувався, побачивши мене, – це значить нічого не сказати.
– Ти? Як це… тобто – звідки? І навіщо?!..
Говорив він невиразно, бо важко говорити, коли твоя щелепа відвисла до пояса.
– Я, звідти й тому, – наблизившись, сказав я. – Що з тобою, Емраху… спершу сам у гості набиваєшся, загадки різні загадуєш, проводиш Бесіду душа в душу – а тепер як нерідний! Чи ти справді мені не радий?!
– Я чекав не тебе, – набичившись, заявив Емрах, і руки його ніби ненароком лягли на пояс.
Поясом був Маскін Тринадцятий.
– А ти не допускаєш думки, що вона – моя кохана? – задумливо простягнув я, вдаючи, що не завважую ворожості харзійця. – Моя ніжна й трепетна лань…
– Хто – вона?