Шлях меча, стр. 64
«А ти справжній мудрець! – почувся приглушений і глузливий голос Єдинорога. – Точнісінько Саїд-на, Глава Вчення… ти гадаєш, я ображаюся, коли ти називаєш нас зброєю? А ми іноді забуваємося й по-колишньому кличемо вас Придатками. То й що? Поклади краще руку на місце, бо чутно погано… і Дзю лається, що перекладаю не все. Поклади, поклади, бо перекладу йому все, і він тобі взагалі життя не дасть!.. Нумо, Придатку Чене, клади руку на зброю…»
Гм… виявляється, прямий контакт нам уже й не те щоб потрібен! Чутно просто гірше, а з усім іншим – усе гаразд! Може, я й сам тепер наполовину Звитяжець? Особливо якщо в латах.
Або Тьмяний?..
Я поклав руку на місце й вирішив не перекладати Косові нашу останню розмову з Єдинорогом.
І Єдиноріг не перекладав – тільки вже Саєві, Дзютте й Заррахіду.
«Можуть, зрештою, у нас бути маленькі особисті таємниці?!» – разом подумали ми.
І усміхнулися.
Ан-Танья в цей час нюхав дим від курильних паличок і задумливо барабанив пальцями по столу.
– Тьмяні, то й Тьмяні, – нарешті кивнув він. – У мене інше запитання є. Ось напали ваші старійшини на батинітів усупереч клятві й заради вищих цілей; залишилися від Дванадцяти й Одного всього двоє – приміром, Сьомий і Дев’ятий, та й ті зникли невідь куди; запанували навкруги мир, тиша і спокій опор… судячи з того, що Фань – твій двоюрідний прадід, запанували вони на сотню років. І протягом усього цього благополучного століття раз на десять років зникає хтось із Звитяжців тієї ж таки Ради, які проливали кров останніх свідків Істини. А разом з ними найчастіше зникає або гине їхній нинішній Придаток – тобто, я хотів сказати, людина, яка не має до минулого клятвопорушення жодного стосунку. Чому? Що ти думаєш із цього приводу, Чене? Помста? Якось несхоже на помсту…
Єдиноріг усередині мене сумно усміхнувся.
І заговорив.
А разом із ним заговорив і я.
– Строки життя, Косе, строки життя… вони ж у людей і в Звитяжців різні. Минуло три-чотири десятки років – нехай навіть піввіку! – і старійшини-люди, які порушили клятву, померли. Гадаючи, що вмирають останніми вбивцями в Кабірському еміраті. А старійшини Звитяжців залишилися. Вся Рада Вищих Мейланя, що ухвалювала рішення щодо клятвопорушення, усі вбивці мимоволі – вони залишилися, Косе! Ти розумієш?! І вони напевно теж хотіли вмерти, піти з життя, знищити себе – останніх носіїв зародка насильницької смерті!..
– Останніх свідків Істини Батин, – сказав есток Заррахід, звертаючись до Єдинорога, який замовк на мить. – Справжніх останніх свідків…
– Усі свідки подібних істин вважають себе останніми, – мовив із килима Уламок. – Деякі зрідка вважають себе першими – що, по суті, одне й те ж.
– Це тому, що вибору нема, – відгукнувся Сай. – Або яскраво-червона повстина, або священна водойма. Або кров, або гнилизна. Або-або…
І Дзютте вперше нічого не відповів Саєві Другому.
Ан-Танья взяв до рук одну з курильних свіч і підійшов до килима. Сивий димок із запахом зів’ялих квітів – насолода й легкий наліт тління – досяг Уламка, оповив його й зазміївся до вікна.
– Про це я не подумав, – Кос злегка прицокнув язиком. – Не подумав… тоді зрозуміло. Всі разом старійшини Звитяжців умерти не можуть – це спричинить хаос і хвилю чуток, що може стати новим поштовхом до відродження вчення Батин. Двоє ж ассасинів утекли…
– Троє, – перебив його Єдиноріг-Я. – Двоє втекли зі своєю зброєю й прихопили меч одного з убитих. Отже, троє Тьмяних залишилися живі. Можливо, вони живі досі. Фань не міг цього знати, але ми знаємо!
– Троє, – погодився Кос. – Отже, небезпека залишається. І тоді старійшини Звитяжців вирішують іти з життя по одному. Раз на десять років. А те, що разом із ними іноді гинуть їхні нинішні, ні в чому не винні Придатки – хто ж думає про такі дрібниці?!
Відблиски свічок заграли на поліруванні Єдинорога, і він трохи почервонів.
– Шабля Шамшер іль-Самак мовби випадково потрапила в колесо гарби, – продовжив Кос. – Спис Катакама Ярі мовби випадково зламався, а наконечник пропав у криницю. Двузубець Ма, Язик кобри…
Але ж і пам’ять у цього Коса! Якщо повернемося в Кабір – пораджу емірові Дауду призначити його міським каді…
– Язик кобри й кинджал Ландинґ Терус мовби випадково не доїхали до Верхнього Вея – разом із двома людьми-чиновниками – і їхня доля невідома. Швидше за все, вони загинули. Сокира Масакірі-кай і віяло Сунь Павич завели братів-мисливців Акіро й Бенкея в Кулхан і – знову ж мовби випадково – потрапили в Шулму, де й опинилися у священній водоймі. Ото вже, певно, здивувалися перед смертю, виявивши цілі юрби останніх свідків Істини Батин! Меч Цзюваньдао зник під зсувом разом із Ю Шикуанем, і Мейлань двічі залишився без правителя – як для людей, так і для Звитяжців. Ковзкий Перст іще живий, але на сімнадцятому році «Спокою опор», як записано в…
Кос різко замовк і вп’явся очима в мене.
– Та що ж це я… – пробурмотів він. – Тут і дурневі ясно! Хтось же повинен стежити за відходом старійшин, хто мусить іноді допомагати їм піти; а крім того, за сто тридцять років після клятвопорушення – хтось же повинен, якщо знадобиться, розповісти про все новій Раді! Мусить же хтось бути останнім свідком останніх свідків!..
– Матінка Ци? – недовірливо запитав я. – Та ні, не може бути – їй же мало не сто з гаком років! Ти що, Косе? Диму нанюхався?!
– Я – що?! – закричав ан-Танья. – Це ти – що! Сам же розповідав, що доки я з бабцею в караван-сараї вів Бесіду, ти з Єдинорогом розмовляв! Про що?! Переклади, Вищий і нездогадливий Чене – до кого звернуться старійшини Ради Вищих Мейланя в такому педантичному випадку?! Саю, Дзю, Заррахіде – до кого?! Єдинороже – до кого?! До кого звернуться Звитяжці?!
– До Чань-бо, – прошептав Єдиноріг-Я.
– До Чань-бо, – ворухнувся на килимі Уламок.
– Схоже, – погодився Заррахід.
– Не знаю, – сказав Сай. – Але думаю, що ви маєте рацію.
– Ото ж бо й воно, – переможно заявив Кос, коли я повторив йому все, сказане Звитяжцями. – До Чань-бо. До цієї суміші посоха, лопати, вил і парадного бунчука. До мудрого мовчазного Чань-бо, від якого йдуть окриленими – нехай навіть і на той світ.
І, подумавши, додав:
– Та й бабцю не варто скидати з рахунку. Вона напевно щось знає. І може, цій відьмі й справді років сто… або двісті.
3
– Можливо, Кос має рацію…
Єдиноріг говорив уголос, що для нас двох було зовсім не обов’язково. Але нас у кімнаті було більше, ніж двоє.
– Можливо, Косе, ти маєш рацію, – повторив я.
– Так, Єдинороже, – повернув до мене голову безпомильний ан-Танья. – Так, я тебе слухаю.
– Ти можеш бути правий у всьому, Косе, або не у всьому; ти можеш бути зовсім не правий, але це неважливо. Тим паче, що коли ми розглянемо таємний договір, підписаний кров’ю й попелом, не як угоду між старійшинами-людьми й людьми-батинітами, а як угоду між Звитяжцями Ради й Тьмяними, тоді все виглядає простіше й не так жахливо. Адже зовсім не за кожного жертвопринесення Минулим богам ламалася зброя бійців – тобто, гинув Звитяжець або Тьмяний! В основному, як пише Фань, смертельний двобій полягав в обов’язковій загибелі одного з людей! Тобто, гинули Придатки, і Тьмяні зі Звитяжцями радо розходилися врізнобіч – шукати нових Придатків для наступного жертвопринесення…
– Простіше й не так жахливо, – після паузи сказав Кос, із силою стиснувши кулаки. – Ні, я не ображаюся… не ображаюся.
– Іноді мені здається, – безпристрасно прошелестів Заррахід, – що ми не заслуговуємо таких Придатків. Ми – залізо, яке невідь що думає про себе… ні, не заслуговуємо.
А ось цього я Косові перекладати не став.
– І тому, – продовжив Єдиноріг-Я, – коли старійшини Звитяжців зважилися на клятвопорушення, вони в останню чергу думали про своїх Придатків. Я гадаю, що якби можна було винищити Тьмяних, не вбиваючи їхніх Придатків, старійшини пішли б на це з більшою радістю. Придатки живуть недовго, і це людину-Фаня хвилювала втеча двох ассасинів – а Звитяжців значно дужче турбувало зникнення трьох Тьмяних! Які здатні були виховати нових Придатків… і знайти нових Звитяжців, згодних потьмяніти.