Шлях меча, стр. 60
Із цієї миті навіть упертий Кос зрозумів – усе, кінець. Більше ми від неї нічого не витягнемо. Навіть за повне зібрання віршів Абу-т-Таїба аль-Мутанаббі…
7
Ми з Ченом піднялися в кімнату, де сьогодні ночували (не рахуючи Дзю), і Чен незабаром кудись пішов, Уламок валявся на столі й, здається, дрімав; а я лежав на підвіконні й думав – а це зі мною трапляється нечасто.
Я думав про праву Ченову руку.
Я добре пам’ятав, що в основі Кобланів витвір був із ремінцями й застібками, за допомогою яких рука кріпилася до кукси. Але з того дня – вірніше, ночі – коли сталеві пальці вперше стиснулися на моєму руків’ї, я не міг згадати, щоб Чен бодай раз відстібав і знімав руку аль-Мутанаббі.
Мало того – сама думка про те, що Чен узагалі може зняти цю руку, викликала в мені відразу й жах.
Я відновив у пам’яті кілька моментів, коли Ченова свідомість поєднувалася з моєю, і зрозумів, що за сімома замками й дев’ятьма печатями в потайному прикомірку душі Чена Анкора Вейського таївся такий же – якщо не більший – жах перед можливістю знову стати одноруким.
І не лише. Одноруким – нехай, але самотнім… ніколи, ніколи більше!..
Навіть умиваючись зранку – по дорозі з Кабіра в Мейлань я не раз був присутній при цьому – Чен намагався при сторонніх не знімати спідньої сорочки з широкими рукавами, що закривають місце кріплення мертвого металу до живої плоті.
Ні. Живого металу до живої плоті.
А все ж роздягнувшись до пояса, Чен уникав дивитися на власне передпліччя. Мимохіть, випадково, але ніколи – пильно.
І майже одразу ж намагався вдягтися.
Немовби ні він, ні я, – а я дотепер просто не дозволяв собі міркувати про це, – немовби обоє ми намагалися зайвий раз не спокушати долю.
Те, що для всіх було легендою, пікантним випадком, можливістю зайвий раз просторікувати про дива – для нас було реальністю, довершеною, за яку дорого заплачено, і однаково рахунок донині не закрито.
І не буде закрито ніколи.
…Чен повернувся, підійшов до вікна, і ми задивилися у двір. Неподалік був ставок, від якого віяло вогкістю, а за ним, біля круглої альтанки хтось із Звитяжців старанно танцював.
Спершу я вирішив, що це один із Малих мого дому, але потім, придивившись, виявив щось оддалено знайоме в різких, із розмахами, ударах Звитяжця, напівсхованого від мене опорами альтанки.
Я подумки згустив сутінки – мейланьські вечори виявилися занадто світлі – опісля багаторазово збільшив альтанку, перетворивши її на похмуру вежу Аль-Кутуна, і усміхнувся, мерехтячи оголеним клинком.
Нехай не зранку, як було обіцяно, а ближче до вечора, але невгамовний харзієць Маскін Сьомий – ага, він же тепер Тринадцятий! – все-таки з’явився до мене в гості.
«Ходімо?» – подумав я.
«Ходімо, – подумав Чен, надягаючи на мене піхви. – Не будемо змушувати чекати гарячого Емраха іт-Башшара з Харзи. А то ще порубає нам альтанку – Кос потім до кінця життя гарчати буде…»
І ми знову зійшли вниз, залишивши Дзю відпочивати на столі.
Торкаючись поруччя сходів, я несподівано задумався над тим, чому це Пояс Пустелі з Сьомого перетворився на Тринадцятого. Я прикидав і так, і сяк, але не додумався ні до чого. Крім того, що число «Тринадцять» подобалося мені все менше й менше.
Зовсім воно мені не подобалося.
Біля входу в дім літній кремезний Придаток старанно підстригав колючий вічнозелений чагарник. Звитяжця при слузі не було – та й навіщо Звитяжець під час підстригання кущів?
– До вас гість, Вищий Чене, – привітно сказав він, дивлячись на нас і смішно морщачи чоло. – Он, біля альтанки… просив поки що не доповідати. Бачите?
– Бачу, – кивнув Чен.
– Смішний він, цей гість, – слуга виявився надзвичайно балакучий, – Вищий, а однаково смішний. Хоч і платить добре. Я коли в нього тижнів зо три тому по вечорах підпрацьовував, пан Емрах мені щоразу по Ляну срібла видавав. Не скупився, хоч і робота дріб’язкова…
– І ким же ти в нього підпрацьовував? – у відповідь усміхнувся Чен.
– Найманим убитим. Тричі на тиждень.
– Ким-ким?!
– Найманим убитим.
– Як це? – зацікавлено запитав Чен, а я лише ворухнув руків’ям, потершись об залізні пальці.
– А так… Він же коли в Мейлань приїхав, цей пан Емрах, спершу навіщось узявся собак рубати. Йому їх на постоялий двір приводили, а коли він дім винайняв, то й додому… Спочатку в нього погано виходило, а згодом наловчився – з першого удару голову псові зносив. Потім він опудало шкіряне в кушніра замовив, щоб хутром у різних місцях облямоване було – і опудало шаблею смугував. Далі більше, трьох мавп йому доставили, великих таких, лише холощених, щоб злість вийшла… Він їх у людське одягав і теж рубати пробував, але не вийшло в нього з мавпами! Поруч бив, а їх ні…
«Он як він учився, виявляється, – подумав Чен-Я. – До крові звикав. Майстерність Контролю ламав… а з мавпами не вийшло. Хороший ти хлопець, Емраху іт-Башшаре, меснику-невдахо, хороший, але задуже розумний. Друдла б тобі… Друдла, Но-дачі, долю лютішу й розуму менше. А люті більше… ні, не треба тобі ні долі, ні люті, палкий Емраху, що бажає навчитися вбивати! І нікому не треба. І мені не треба б – та пізно вже…»
– А далі він мене найняв, – продовжував слуга. – За домовленістю. Я короткою шаблею непогано володію, тож повинен був із ним Бесіду проводити по вечорах. А коли пан Емрах, дай Боже йому здоров’я, першим ударити встигав, я повинен був кричати голосно, на землю падати й не рухатися. А він стояв наді мною й дивився. Я кричав і падав, а він дивився. Хороша людина, щедрий, але смішний. І шаблю просив на бруківку впускати, щоб деренчала, нібито зламалася. Я й впускав – чого ж за срібний лян не впустити?! – а він слухав. Якби не відіслав він мене тиждень тому – я б не тільки рисом і овочами на зиму запасся, але й дочці обнову яку купив! У вас я тимчасово, кущі ось підстрижу й усе, а пан Емрах – ох, хороша людина, усіх благ йому в цьому житті…
«І справді, благ йому всіляких, – подумав я, – тільки не тих, що він сам собі бажає. Хороша людина Емрах іт-Башшар, і Звитяжець у нього хороший, Маскін Тринадцятий із Харзи, але те, чого вони хочуть – ні, не благо це!..»
Чен прихильно кивнув зраділому слузі й пообіцяв, що накаже ан-Таньї взяти відставного найманого вбитого на постійну службу, і ми рушили в обхід ставка. Це зайняло зовсім небагато часу й, не доходячи до древнього кипариса, який настільки підгнив і нахилився, що його підтримувала підпірка з цінної деревини, я влетів у Ченову руку, вилетів із піхов і привітно замахав Маскінові Тринадцятому.
– Агов! – хором гукнули ми з Ченом, кожен своєю мовою. – Як справи?!
– Справи? – теж хором запитали Емрах іт-Башшар і Пояс Пустелі, визираючи з-за альтанки; лише, на відміну від нас, вони не знали, що говорять хором. – А ось зараз побачимо, як у нас справи, зараз з’ясуємо…
І з награною зловісністю вони рушили до нас.
«Даремно я панцир удома залишив, – подумав Чен, і одразу засоромився подібної думки. – Та ні, дурниці, чи ж мені тепер уже й вести Бесіду як слід не можна?!.»
Кроки за три від нас Емрах зупинився. Пояс Пустелі в його руці повільно розсікав повітря хрест-навхрест, трохи тремтячи гнучким кінцем клинка і справді нагадуючи язик Рудного Полоза.
– Весілля скоро? – запитав Маскін, недбало переходячи від хреста до витягнутої вісімки.
– Не знаю, – відповів я, накручуючи вузьку спіраль. – Зі мною ніхто не радився.
Чен у цей час розмовляв із Емрахом приблизно про те ж, але я не вслухувався в слова людей, побоюючись відволіктися й не найкраще проявити себе в Бесіді.
Так, честолюбний я – каюся!..
Пояс Пустелі завдав першого удару – так само повільно й чітко, як слід навіть не під час Бесіди, а під час демонстрації при навчанні.
Якщо гарячковість його ще не вся вивітрилася, то зараз вона була схована десь глибоко-глибоко.
Чен відійшов на крок, а я, не зтикаючись з Маскіном, здійнявся над непокритою Ченовою головою і завмер.