Шлях меча, стр. 57
Старійшини, глави родів, і майже точно раз на десять років… була, була причина нашого вигнання, не могло не бути!..
…У дверях зринув слуга-людина і зі багатозначно кахикнув.
Кос із неприродно роздутими щоками, через що його худе обличчя мало неймовірно дивний вигляд, повернувся до дверей.
– У?! – запитав ан-Танья. – У угу-у-у-у?!
– Насмілюся доповісти: запитують Вищого Чена Анкора.
– У-гууу-у? – підвів брову Кос.
– Бабця якась, – слуга виявився надзвичайно тямущий. – Назвалася Матінкою Ци.
Права Ченова рука з моменту появи слуги лежала на мені, то ж розмову людей я чув чудово – ось лише сказане Косом розумів погано, на відміну від того ж слуги.
Кадик на Косовій шиї засовався вгору-вниз.
– Ага! – радісно й уже розбірливо вигукнув ан-Танья. – На ловця й звір біжить!
– Звір, може, й біжить, – осадив його Чен-Я. – А ти не метушися, Косе… бабця, мабуть, по пергамент своїй прийшла. Та й що ти їй скажеш? У тому пергаменті примітний усього лише запис про родича Ляна й Ковзкого Перста. З якими має незрозуміло що трапитися за дев’ять років. Цікаво, що ти скажеш бабці з такого приводу?
– А хіба цього мало?! – розхвилювався Кос.
– Не просто мало, а, вважай, узагалі нічого. Бабця тобі в очі засміється, і на цьому все закінчиться. Не катувати ж нам її! Тут тонше треба… щоб сама проговорилася й не помітила. А далі – за обставинами.
– Мабуть, Вищий Чене, ви маєте рацію, – після довгого роздуму вимовив ан-Танья, виразно вказуючи поглядом на слугу, що очікував рішення. – Гей, скажи, певно, Матінці Ци, що Вищий Чен чекає на неї.
Слуга кивнув і вийшов.
2
Матінка Ци із часу нашої останньої зустрічі анітрохи не змінилася – що було не дивно в її віці.
– Приємної вам трапези, молоді панове, – затараторила вона з порога, – приємної трапези, і доброго здоров’я, і радості у ваш дім, і мудрості у вашу голову, а особливо – у вашу дорогоцінну голову, Вищий Чене, бо чула я, що, можливо, незабаром багатостраждальний Мейлань знайде у вашій особі достойного правителя!.. Ага, кажуть, що у вас ще й весілля незабаром – то ж мудрості у вашу голову, і щастя з молодою дружиною, і сили у ваші чресла, і діток побільше, і…
Старенька з’явилася без Чань-бо, то ж я повністю перейшов на сприйняття Чена й тепер волею-неволею мусив вислуховувати нескінченну балаканину Матінки Ци.
– Здрастуйте, Матінко, – вставив нарешті Чен-Я, коли бабця на мить замовкла, відсапуючись і готуючись до чергового слововиливу.
– Прошу за стіл, – поспішив додати Кос, виразно намагаючись заткнути рота Матінці Ци добрячою порцією їжі.
Двічі просити стареньку не довелося. Розсипаючись у подяках, вона одразу сіла навпроти Чена-Мене, підсунула до себе одразу троє горнят гречаної локшини, піалу із соєвим соусом по-вейськи, тацю зі смужками тушкованого м’яса, чотири блюдця з грибами, маринованою морквою, рисом і бобами – і справді ненадовго замовкла.
Доки старенька вправно впорувалася з частуванням, Кос збігав нагору й приніс загублений нею сувій.
Чен-Я навіть не сумнівався, що ан-Танья встиг зробити із сувою копію.
– Ви ж за цим прийшли, Матінко? – запитав Кос, демонстративно викладаючи сувій на стіл.
На щастя, поза межами досяжності чіпких пальців Матінки Ци – бо Я-Чен чомусь забоялися, що бабця зараз схопить свій пергамент і вилетить у вікно.
– Ой, спасибі вам, молоді панове! – одразу ж заметушилася бабця, квапливо дожовуючи останню смужку м’яса. – Ото спасибі так спасибі, величезне спасибі, я й не знаю, що б я без вас робила! Певно, впустила під час Бесіди, стара розмазня, а одразу й не помітила – уже потім спохопилася, та пізно… то я спершу аж заплакала, а там думаю – панове молоді, окаті, певно, знайдуть неодмінно й повернуть неодмінно, – а не застануть бабусю, то з собою заберуть, не викинуть, ні, не викинуть задаремно, і буде сувій мій у шляхетних молодих панів цілісінький аж до Мейланя, і як тільки Матінка Ци з’явиться…
Кос спритно підсунув Матінці другу тарелю з солоними колобками: бабця машинально сунула один із них до рота – і Чен-Я встиг уклинитися в паузу.
– Ви вже даруйте нас, цікавих молодих панів, Матінко, але ми насмілилися зазирнути до вашого сувою… гадали, що дізнаємося, де ви живете – а там і не стрималися! Даруйте ласкаво…
Баба перестала жувати й насторожено на нас глянула.
– Дуже, дуже цікаві записи! – ніби ніде нічого, продовжував Чен-Я. – Особливо там, де про Антару… я якось розмовляв із Друдлом, і він тоді ще співав мені «Касиду про взяття Кабіра» самого аль-Мутанаббі – ми потім із Друдлом довго сперечалися…
«Про що ми могли з Друдлом сперечатися?!» – нишком попросив мене про допомогу Чен.
«Гадки не маю!» – відгукнувся я.
На жаль, Уламок нагорі залишився…
– Сперечалися… багато про що, – ухильно закінчив Чен-Я.
Від згадки про Друдла бабчин погляд помітно зм’якшився.
– Так, Друдл… – задумливо стиснула губи вона. – У наших колах його звали Пересмішником. А ви були його другом? Чи, насмілюся запитати – учнем? Даруйте за зухвалість, але інакше вам навряд чи довелося б чути від Друдла «Касиду про взяття Кабіра» та ще й сперечатися з Пересмішником… багато про що.
«Сказати їй?» – запитав Чен.
«Скажи…» – ворухнувся я.
– Ви, напевно, чули, що я вбив у Кабірі людину? – навпростець запитав Чен-Я.
– Та… – зам’ялася Матінка Ци. – Щось на кшталт того… Тільки хто ж у таку неправду повірить – щоб такий молодий і шляхетний пан…
– Це не є неправдою. Це правда. Я вбив убивцю Друдла. І Пересмішник встиг побачити його смерть.
Те, що відбулося потім, потрясло Чена-Мене. Матінка Ци встала із-за стола, підійшла до нас і, відкинувши скатертину, опустилася на коліна й поцілувала Ченові руку.
Праву. Руку аль-Мутанаббі.
І приклалася чолом до мого клинка, злегка зрушивши піхви.
Потому бабця повернулася назад і взялася крутити в пальцях палички для їжі, ніби нічого не трапилося.
– Друдл… хитрий розумник, що полюбляв називатись дурнем у присутності справжніх дурнів, – вона говорила тихо й виразно. – Пам’ятаю, ми рідко зустрічалися, але часто хвалилися в листах одне одному новими відкриттями, а при зустрічах нашвидку переписували й заучували знайдені тексти – хоча кожен, звичайно ж, хотів мати оригінал. Утім, мене завжди цікавив початок становлення Кабірського емірату, а Пересмішник більше захоплювався епохою уль-Кайса Старшого. Але…
– Мене теж більше цікавить початок становлення емірату, – одразу ж перебив її Чен-Я. – Взяття Кабіра, походи аль-Мутанаббі… е-е-е… встановлення кордонів… Чи не могли б ви, Матінко Ци, хоч коротенько…
– Це добре, – кивнула бабця. – Як правило, в минуле дивляться старі… але коли молодь уміє обертатися – це свідчить про мудрість, що зароджується. Так, у Мейланя незабаром буде достойний правитель. Що ж, слухайте…
І ми слухали.
3
Заради Творця, Єдиного, Всеначального, хай буде його милість із нами! І впав Кабір білостінний, і сів на завойованому престолі вождь племен із передгір’їв Сафед-Кух, шалений і заколотний Абу-т-Таїб Абу-Салім аль-Мутанаббі, чий чанг у рідкісні години миру бринів, наче меч, а меч у час битв співав голосно й радісно, складаючи пісню смерті.
Тої ночі навис закривавлений ятаган аль-Мутанаббі над димуючим містом, і здобув гордий клинок прізвисько Іль-Рахш, що означає «Крило бурі» …
(«Ти кликав руку аль-Мутанаббі, старий Фархаде, – думав Я-Чен, – ти кликав руку, що тримала тебе в дні твоєї молодості, ятагане Фархаде Іль-Рахше фарр-ла-Кабіре… ти пам’ятаєш теплий, ще не охололий труп людини, місто Кабір? О так, ти його пам’ятаєш, старий мудрий ятагане, що не любить прикрас…»). Але недовго насолоджувався Абу-т-Таїб аль-Мутанаббі, перший емір Кабірський із роду Абу-Салімів, спокоєм і щастям, недовго носив вінець перемоги, змінивши його знову на похідний шолом. І розділив він військо на чотири частини, вказавши кожному свою дорогу. Західні полки, на чолі яких стояв сивий вождь, лев пустель Антара Абу-ль-Фаваріс, чия крива альфанга не перше десятиліття здіймалася над полем битви, заслуживши пріхвисько аз-Замі, що означає «Горе сильних», – західні полки рушили вздовж лівого рукава Сузи на Хінське ханство й вільне місто Оразм, мріючи дійти до Дубанських рівнин.