Шлях меча, стр. 54
Ми не хотіли нікого бачити.
Ми не хотіли нікого чути.
Ми не хотіли ні з ким розмовляти.
Ми нічого не хотіли. Нічого й нікого.
…Спав я погано. Мені снилося, що я перетнув Кулхан і втік у Шулму від усіх, хто хотів мене вбити, женити, привітати, вилаяти, поговорити, найняти, вважати зразком, засудити за негідні вчинки… я втік від них усіх у Шулму, щоб утопитися в священній водоймі, але до водойми мене не пустили, а Жовтий бог Мо, дивно схожий на Коблана, але зі звислими до землі вухами, у які він загортався на манер Ченової марлотти… Жовтий бог Мо – чи Вухатий демон У?! – радісно підстрибував на місці й волав справжньо пронизливим голосом: «Женити його! Женити! Негайно»… – а з водойми раптом полізли гнилі, іржаві уламки вбитих Звитяжців, і я хотів прокинутися, але не міг…
Чен перевертався уві сні й стогнав.
Уранці Чен устав, протираючи очі, й відімкнув двері. Але виходити ми не стали. Чен сів на ложі, я ліг до нього на коліна, скинувши піхви; і ось так ми сиділи й мовчали.
Потім Чен знову підвівся, переклавши мене на узголів’я, і ненадовго вийшов. Повернувся він із аркушем, у якому я впізнав пергамент Матінки Ци.
– Ю Шикуань, – пробурмотів Чен, гладячи мене вздовж клинка. – Ю Шикуань, правитель Мейланя, і його вдова Юньер Мейланьська… Що ж тебе в Хартугу занесло, під зсув, від такої дружини, нещасний ти Ю?..
Чен задумливо похитав головою, сховав аркуш у кутову шафку й повернувся до мене.
У суміжних покоях шумів Кос. Судячи зі звуків, він убивав у стіну нові гаки для Заррахіда, збивав підставку для Сая і ще одну – для Дзютте, якого ми забули в палаці, але його прихопив звідтіля завбачливий ан-Танья. Коли гуркіт, тріск і немузичні крики на адресу слуг, що пропонували свою допомогу, затихли, Кос підійшов до дверей, що вели в нашу кімнату, постояв трохи, зітхнув і пішов собі. Не знати куди.
А ми з Ченом усе сиділи – вірніше, Чен сидів, а я лежав – у якомусь дивному напівзабутті, і мені здавалося, що я можу провести ось так решту свого життя, і що Чен завжди буде зі мною, що він ніколи не постаріє й ніколи не помре, тому що… тому.
Ми сиділи, лежали, мовчали, а час – час ішов…
5
…Крізь нещільно причинені двері було чутно, як мої друзі перемовляються між собою.
– Чого це він? – здивовано запитав Сай. – Мовчить і мовчить, і… і знову мовчить! Скривдили його, чи що?!
– Скривдили, – коротко відгукнувся есток.
– Кого?! – грізно заскрипів Сай, і я мало не усміхнувся, чуючи це. – Хто посмів скривдити Єдинорога?! Покажіть мені його, і я…
– І ти заколеш його Придатка, – меланхолійно підсумував Заррахід, – а його самого переламаєш у восьми місцях і поховаєш у пісках Кулхана.
– Женили його, Дан Ґ’єнчика нашого, – після довгої паузи мовив Уламок незвично втомленим голосом. – Не спитавшись. Силоміць, так би мовити, крадькома… і Чена, хоч він і залізний, теж женили. Обох. Майже. Це в Бесіді «майже» не вважається, а тут… Герої, загалом, і красуні. Традиція. І від долі не втечеш. Зіграємо весіллячко, стане Єдиноріг державним мечем, Зарра при ньому головним радником буде; ти, Саю, – блазнем…
Сай пропустив випад Дзю повз лезо. До речі, а чому це Сай не знає про те, про що, схоже, знають усі від Мейланя до Кабіра? Ах, так… Сай же все свято провів у Коса за поясом, а людські розмови йому без моїх роз’яснень незрозумілі!
Я зручніше влаштувався в Чена на колінах, а він іще раз пестливо провів по мені залізною рукою – від руків’я до вістря.
І мені здалося, що рука аль-Мутанаббі слабко тремтить.
«Але ж це те, про що мріяв я кабірскої ночі, – думав Я-Чен. – Виїхати подалі із кривавої кузні Кабіра, де кувалося страшне майбутнє-минуле Звитяжців і людей; виїхати в тихий спокій, женитися, вести Бесіди з рівними й наставляти молодиків, які захоплено ловлять кожен твій змах… і бути чільним серед знатних, що зараз мені й пропонується, а моє марнославство чомусь мовчить…»
«Так, тоді я мріяв про спокій, – думав Чен-Я, – і за мить доля запропонувала мені бійню в провулку. А тепер, коли плечі мої звикли до ваги лат, душа звикла втрачати й знаходити, а свідомість навчилася думати про насильну смерть, не здригаючись; тепер, коли я здатний не зупинитися у випаді, коли я розучився довіряти… Тепер доля прихильно підносить мені знущальний дарунок, і весь Мейлань, радіючи, веде Емейських шпиць Мейлань-го назустріч героєві Єдинорогові, а тужна вдова Юньер із радістю готова скрасити своєю присутністю дні й ночі Чена Анкора, майбутнього мудрого правителя… гадаю, що особливо – ночі…»
Це була казка. А в казки ми більше не вірили. Хіба в побутові, і обов’язково з поганим кінцем.
За вікном шуміла садиба – моя за спадкоємним правом, але зовсім незнайома мені! – у суміжних покоях перемовлялися друзі-Звитяжці (цікаво, як швидко я Сая в друзі записав!..), Кос кудись пішов зранку й досі не з’явився, а вже полудень… чи не полудень…
І справді женитися, чи що?..
– Ось він, наш самітник! – пролунав збуджений голос ан-Таньї, і за хвилину Кос зринув на порозі. – Ось він, наш наречений! Вірніше, наречені…
Чен-Я злегка здригнувся і глянув на задоволеного Коса. Поруч із його сяйливою мармизою, – як завжди, гладко виголеною, аж до синяви, – на стіні висіла стародавня гравюра, що зображувала бородатого Придатка розбійницького вигляду і з сережкою у вусі. Кос, сяючи, дивився на Мене-Чена, а бородань – на Коса, і вигляд у нього був такий, ніби він щойно помилково сів на гострого цвяха.
Твір мистецтва, одначе… Я й Чен мали на увазі не ан-Танью.
– Бабчин пергамент у тебе? – поцікавився Кос, змахуючи зі своєї новенької франтівської блузи (шнурівка на грудях, рукави з відворотами, бузковий атлас і все таке) неіснуючу порошину. – Не загубив у суєті?
Рука Чена слабко ворухнулася, і я вказав вістрям на інкрустовану перламутром шафку, де у верхньому відділенні зберігався пергамент Матінки Ци.
Кос мало не підбіг до шафки, ривком розгорнув стулки й уп’явся в пергамент. Відтак ан-Танья всівся на килим, підтиснувши під себе ноги, і взявся витягати з рукавів – кишені, за мейланьською традицією, пришивалися до рукава зсередини, а блузу Кос купив десь у місті – численні шматки паперу.
Папір був дорогий, рисовий, із легким блакитнуватим відливом, і в Кабірі він цінувався б на вагу золота. А тут, схоже, його спокійно витрачали на різну дурню всі, кому не ліньки – у тому числі й Кос.
– Сходиться, – бурмотів Кос, нервово кусаючи губи. – Ах ти, Іблісова кістка – сходиться! Оце бабця, оце матінка диких гулів – ага, оце треба буде перевірити ще раз…
– Ти де був? – запитав Чен-Я лише для того, щоб трохи відволікти ан-Танью.
Важко було повірити, що перед нами той столичний чепурун, який учора своїми манерами привертав увагу всієї місцевої знаті.
– У міській управі я був. Папери на твою садибу до ладу приводив, як і слід. У спадок вас із Єдинорогом, так би мовити, вводив. У них тут паперу навалом, ото вони й обписують його з ранку до ночі! Тут розпишися, там трьох свідків надай, тоді ще раз розпишися й перепиши все заново, щоб в ієрогліфів «цінь» хвостики тонші були й із загином уліво…
– А хіба з товстими не можна? – запитав Чен, а я лише блиснув усмішкою, слухаючи цю розмову. – І без загину?
– Можна й із прямими товстими, але тоді, за новими правилами, це вже не ієрогліф «цінь», а ієрогліф «фу», і папір уже не підтверджує права Чена Анкора на родову власність, а дозволяє вищезгаданому Ченові Анкору вчинити акт публічного самогубства шляхом розпилювання тулуба навпіл за допомогою бамбукової пилки. Гаразд, не в цьому справа…
– Нічого собі не в цьому! – удавано серйозно кинув Чен-Я. – Я сподіваюся, ти всі хвостики куди треба загнув?! Дивися, Косе!.. На випадок чого, я саме тебе тією пилкою орудувати змушу…
– Дивлюся, дивлюся… – ан-Танья все не міг відірватися від своїх записів і пергаменту Матінки Ци. – Дивлюся, а в них унизу, у напівпідвалі, архів є! І дідок такий любчик всім цим архівом заправляє! Я з ним, напевно, години чотири або п’ять розмовляв, він мені ще показував, як треба з коротким ножем у тісному приміщенні управлятися… Дуже привітний дідок, і ножик у нього просто диво! Шкода, я Сая з собою не взяв – вони б миттю знайшли спільну мову!