Шлях меча, стр. 45
І я пішов умиватися.
3
Цього ранку Кос, усупереч своїй новій звичці, прокинувся раніше від мене, і коли я зійшов у харчевню, сніданок уже був на столі. М’яса мені зранку не хотілося, але ан-Танья немов угадав мої бажання: сир, зелень, коржі й міцний чай. Саме те, що треба. Крім нас із Косом, попри досить пізній час, нікого в харчевні не було – і я взявся за їжу.
Закінчивши трапезу, я жестом підкликав довгоносого хазяїна.
– А скажи-но мені, люб’язний, чи тут іще ця бабця… тобто, Матінка Ци?
Питання було зовсім необразливе, але маленькі очка нашого караван-сарайщика чомусь одразу забігали – причому в різні боки.
– Ні, шановний, ні, шляхетний пане, вона на світанку пішла – рано встала, поїла, сказала, що заплатить іншим разом, і пішла.
Якось несхожий був наш господар на людину, з якій можна заплатити іншим разом. Принаймні без криків і скандалів.
– Не сказала – куди?
– А вона ніколи не каже.
– То ти, люб’язний, її знаєш?
– Звісно, шляхетний пане! Та цю стару ворожку… тобто Матінку Ци, звичайно, кожен караван-сарайщик на Фаррському тракті знає. Раз у півроку неодмінно з’являється…
– Багато подорожує, виходить, – чи запитав, чи просто завважив Кос.
– Багато? Та, вважай, лише цим і займається!
Далі продовжувати розмови не було сенсу – господар або нічого більше не знав, або не хотів казати.
– Спасибі, – недбало кивнув я, а Кос блиснув монетою – і господар, піймавши винагороду на льоту, розуміюче зник.
– Казала – ще, мовляв, побачимося, – пробурмотів я, ні до кого не звертаючись. – То що ж, може, й побачимося… Тоді й одержиш, Матінко, свої записи.
Потім я повернувся до ан-Таньї.
– Ми тут трохи затримаємося.
– Навіщо?
– Та… з’ясувати дещо треба. Настав час зав’язати тісніше знайомство.
Кос не розуміючи глянув на мене. Справді, про які з’ясування й знайомства могла йти мова, якщо в караван-сараї, крім нас і господаря, схоже, нікого не залишилося?
Утім, я знав – що треба з’ясувати й, головне, у кого!
Я неквапно підвівся із-за стола – ще б пак, після такого сніданку! – і пройшов у нашу келію. Усе ще здивований Кос пішов за мною.
Опустившись на низьке ліжко, я акуратно поклав поруч із собою Дзютте й Сая Другого і, глибоко зітхнувши, взявся правою рукою за руків’я Єдинорога.
– А ти, Косе, – звернувся я до ан-Таньї, який всівся на своє ліжко, – бери есток і повправляйся. Он мої лати на стіні висять – коли і уявляй, що в латах – я. Або не я. І старайся не зупинятись. Мовляв, якщо я або не я в залізі, нічого страшного ні з ким не трапиться. Іди, йди, не соромся…
І – дивна річ! – Кос слухняно взяв Заррахіда й ступнув до стіни, на якій висіли лати аль-Мутанаббі.
А я одразу забув про Коса, лати й Заррахіда, занурившись разом із Єдинорогом у розмову Звитяжців.
Цього разу мої приятелі вирішили змінити тактику, перейшовши від батога до пряника.
– Чуєш, Вилорогий! – мовив Уламок. – Та ти в нас молодець! Можеш, якщо захочеш! Так учора душевно Бесіду вели, що ж…
Похвали Саєві виразно подобалися, а на «Вилорогого» він, певно, вирішив не ображатися – і правильно, бо тоді йому довелося б ображатися на Дзю через кожне слово.
Як мені свого часу – на Друдла…
– Ясна річ, можу! – хвалькувато заявив улещений Сай, і я нечутно розреготався. – Якби ще Заррахідовому Придатку руку ліву як слід вишколити, ми б вас тут по всьому двору ганяли, як хотіли! І тебе, Уламку, і Рога Єдиного, і Придатка вашого залізнобокого! І посох цей дурнуватий, із дзвіночками…
Я відчував, що Дан Ґ’єн заледве стримується, щоб не змазати пряник похвали чимось гіркішим від арахісового масла; та й у Дзютте напевно вертілася на кінчику клинка чергова шпилька, але, взявши певний тон, треба було тримати його до кінця.
– І ви всі такі… герої? Оті, хто Шулму бачив? – із прихованим глузуванням, яке Сай, схоже, помітив, поцікавився Єдиноріг.
– Ішов би ти в піхви! – огризнувся Сай. – Герої… Тебе б туди бодай на день, мабуть, одразу зрозумів би…
Він замовк, не докінчивши фрази.
І тут я не витримав, а Єдиноріг згідно брязнув, віддаючи себе в моє розпорядження.
– І ви вирішили зробити героями нас! – не запитав, а твердо відчеканив Я-Єдиноріг. – Рятуючи нас від Шулми, ви принесли її сюди, щоб і ми зрозуміли…
– Так! – мало не пискнув Сай. – Хто це? Хто це сказав?! Це ти, Заррахіде?!
Сай був дуже наляканий, і я зміркував, що коли я говорю через Єдинорога, у Дан Ґ’єна відчутно змінюється, так би мовити, голос – звучання, інтонації, характер і все інше. Не суттєво, що говорить він за допомогою зовсім інших звуків, ніж я – голос однаково змінюється.
Як, напевно, і в мене, коли говорю не я, і навіть не Я-Єдиноріг, а Єдиноріг-Я.
– Ні, – здивовано брякнув есток об мої лати. – По моєму, це Єдиноріг.
– А чому в нього тоді голос такий?! – Сай не на жарт розхвилювався. – Він що, перегрівся?
– А тому що це не я – вірніше, не зовсім я – говорю, – сказав уже Єдиноріг-Я. – Це говорить Чен Анкор, той, кого ти називаєш моїм Придатком.
– А я його по-всякому називаю, – самовдоволено заявив Уламок. – У мене уява багата… і нездорова.
– Ви тут розклепалися всі, так?! – заволав нещасний Сай. – Як це Придаток може зі мною, Звитяжцем, розмовляти?! Як він узагалі може…
– Може-може, – перервали його ми із Дзю одночасно.
– Ми багато чого можемо, Саю, – продовжив уже я сам, без Уламка, бо блазневі теж не зашкодило б мене послухати, якщо в нього така уява. – Ви, Звитяжці, яких ми називаємо зброєю, і ми, люди, яких ви називаєте своїми Придатками – кожен із нас вважав (і вважає!), що саме його рід править світом, а інші – не такі – йому, вінцеві творіння, служать. Що ж… я готовий пробачити Но-дачі і його Придаткові… тьху ти! Тобто я хотів сказати – його хазяїнові… чуєш, Єдинороже, не ображайся!.. Одним словом, я готовий пробачити їм обом свою відрубану руку, бо волею випадку я, людина, що не раз тримала меч у своїй руці, – лише залізну, неможливу руку я зумів простягнути Звитяжцеві як рівному! І чи не однаково, зрештою, хто з нас править світом?! Тим паче, що ви привезли із Шулми зародок такого світу, яким не те що правити – у якому жити не хочеться!
– А мені, ти гадаєш, хочеться?! – запально перебив мене Сай. – Я коли свого першого заколов – мені… я мало не зламався на цьому! Потім, щоправда, легше стало, але однаково… – Сай помовчав. – Мені здається, – нарешті кинув він, – що в мене зараз бічні вуса у вузол зав’яжуться. Або гвинтом закрутяться. Або ще щось… Як ти сказав, тебе звуть? Якщо, звичайно, ти не Єдиноріг.
– Чен. Чен Анкор.
– І ти ця… людина? Який ніби Придаток, але людина?
– Ніби так, – трохи глумливо відповів я.
– І говорить зі мною зараз не Єдиноріг, а ти? Через цю… залізну руку?
– І він ще називав мене – мене! – тупим! – не витримав Дзютте. – Та через руку він говорить, через руку – не через ногу ж! І хто тепер із нас тупий?!
Утім, вражений Сай залишив цей випад без уваги – і, знову ж, правильно зробив.
– Певно, ти мусиш мене ненавидіти, – прошепотів він.
– Певно, мушу. Але не можу. По-перше – ти вже вибачай – я лише недавно зрозумів, що зброя може ненавидіти так само, як і людина; а по-друге, вбивати ми з Єдинорогом уже навчилися, а ось із ненавистю якось погано виходить – принаймні, якщо всерйоз і надовго. Не готові ми до цього… хоч як нас останнім часом готували! Те, що робив ти й подібні до тебе, нехай із найкращих спонукань – це теж Шлях. Шлях Меча… на жаль. І хай буде милостивий до вас гордий Масуд-зброяр, нещасні Звитяжці, що побували у власному минулому!..
– Спасибі, – ледве чутно прошептав Сай. – Ні, Єдинороже, це й справді не ти… ти злий, а цей… цей добрий. Він мене розуміє…
«Ось бачиш, – засміявся Єдиноріг глибоко всередині мене, – Чен Анкор, улюбленець заблудлих Звитяжців. І його лютий меч…»
– Скільки вас залишилося? – запитав Єдиноріг у Сая, не чекаючи мене.