Шлях меча, стр. 40
Дозволу вступити в розмову есток запитувати не став. Іще б пак – він тепер вільний, як і Кос!.. Оскільки мій меч виявився анітрохи не розумніший від мене, звільнивши Заррахіда з посади… з тієї ж посади, з якої я звільнив ан-Танью, хіба лише без письмового наказу.
А результат виявився однаковий.
Я зняв руку з Єдинорога й задумався про зміну в Косовій поведінці. Після звільнення мого дворецького мов підмінили: він спав, скільки хотів, замовляв страви дорожчі, ніж я, часто їхав попереду мене й полюбляв міркувати вголос про різних ледарів. Я вже було подумав прийняти його назад на службу, завіривши необхідні папери в найближчому місті – але не знав, чи погодиться Кос?
Я б на його місці нізащо не погодився.
Потім я випадково зачепив ліктем Сая Другого – і думки мої повернулися до Звитяжців, які пройшли Шулму й улаштували еміратові криваву баню. Задля порятунку світу Звитяжців. Гм… проста, одначе, штука – життя! Ні тобі міфічних убивць-ассасинів, ні лиховісних Тьмяних із теплим клинком – а є собі за горами-пустелями якась Шулма, якій до нас вісімсот років рости, і є наші Звитяжці, що втекли звідти і пізнали смак крові.
А що їм залишалося – скажи, Чене-розумнику?! Цьому Саєві гній у Кабірі мішати – щастя після Шулми! Вони ж, певно, пояснювали – а їм не вірили; доводили – а їх не зрозуміли або не захотіли зрозуміти; і тоді вони почали нас рятувати. Як могли, як уміли, переконуючи кров’ю, смертю…
І вбили Друдла!
Ось і не вмію я спокійно міркувати… Щойно згадаю останній бій блазня, готовий Сая цього вузлом зав’язати! Я руку свою рідну, відрубану – і ту пробачити готовий, а Друдла ніколи й нікому не пробачу.
Радійте, Звитяжці з Шулми – знайшли ви послідовників! Чена Анкора з Єдинорогом… і пішли послідовники по ваших слідах.
Радійте і чекайте!
Щоправда, навряд чи багато таких, як я, набереться. Хто ще зуміє (або захоче) пізнати ціну крові, й брязкоту зламаного клинка, і звуку, з яким входить у тіло відточена сталь?
Не встигнете ви, втікачі… не перевчите. Навіть якщо у вас – у нас! – є в запасі кілька років. Три. П’ять. Десять. Однаково – не встигнете. Мало знайдеться людей і Звитяжців, здатних зрозуміти; ще менше – здатних відмовитися від ідеалу, від мистецтва й вишуканості Бесід заради жорстокої науки вбивати. Нехай навіть і в ім’я майбутнього життя – свого і своїх рідних.
Мало. Навіть якщо кожен буде вартий десяти, двадцяти шулмусів – що з того? І грозою пройде по емірату Джамуха Восьмирукий…
А якщо припустити, що ваш план, утікачі, вдався? Чим тоді ми будемо кращі від тих же шулмусів? Живіші – будемо, а ось чи кращі?.. І покотиться назад час, відкидаючи нас в епоху варварських воєн, важкої збруї й Диких Лез.
Що краще?
І чи є третій шлях?
Шлях Меча?
Одне було ясно: світ стрімко міняється, і ніколи вже йому не бути таким, як раніше… світ – він теж сам.
Сам під небом.
Розділ 11
1
Обіч дороги знайшлося чудове місце для Бесіди. Ми злізли з коней, у Коса в руці одразу ж опинився оголений есток, і вони взялися методично накручувати «Велику спіраль Вогню», яку я доти бачив у їхньому виконанні всього двічі.
Сам я майже не розминався. Ось уночі, на постої, вийду я тихо у дворик і подивлюся всерйоз, як жити мені в новій одежинці й за який кінець меча тримати. А зараз – марна справа, гра й більше нічого. Уночі, уночі підійдемо до коня незвіданого з вуздечкою вміння – тут поспішати нічого, ми тепер навчені…
…Кос став навпроти – і ми поклонилися один одному, старанно дотримуючись етикету. За нами ніхто не спостерігав, але ритуал – це для себе, а не для інших.
Корячись підказці Єдинорога й цілковито з ним погоджуючись, я поклав ліву руку на руків’я Дзютте.
– Не заперечуєте? – запитали ми з Дан Ґ’єном одночасно в Коса й Заррахіда.
– Будь ласка, – чемно усміхнувся ан-Танья, і блиснув на сонці есток.
Усмішки й блиск – річ гарна, а хороший випад – краща. Посміюючись із власного пафосу, я ухилився від Заррахіда (чи Коса?), що рвонувся вперед; Єдиноріг провів Бесідника трохи далі, ніж той мав намір пройти, і я спробував пустити в хід Дзютте – а він, відповідно, спробував пустити в хід мою ліву руку.
Ні, даремно я вважав раніше, що працювати двома клинками – це однаково, що спати з двома жінками.
Це значно гірше.
І з першого разу взагалі не виходить.
– Твоєму дурневі Придатку, Єдинороже, треба й другу руку відрубати, а замість неї залізну прилаштувати, – огризнувся Уламок. – Я його веду, а він…
Я нічого не відповів, бо Кос різко ступнув до мене, і вістря Заррахіда завмерло на волосок від зерцала моїх лат.
– То й колов би, – сказав я ан-Таньї. – Чого злякався?
І випнув броньовані груди.
Колишній дворецький трохи зніяковів.
– Незвично якось… спробувати треба, – пробурмотів він, ховаючи очі.
– Спробуй!
Ми зійшлись, я спеціально відкрився, але вістря естока й цього разу завмерло на тій же відстані.
– Не можу, – здригнувся есток, а на чолі в Коса виступили дрібні крапельки поту.
– Гаразд, вистачить цього разу, – змилостивилися ми з Єдинорогом, і навіть Уламок не зміркував, що все стало з ніг на голову, і Бесіда перетворилася мало не на іспит для Коса й Заррахіда.
– Ось на постої повішу я збрую на стінку, – владно кинув я, закріплюючи успіх, – там і повчишся. Либонь, придасться…
Кос непевно кивнув.
– …На кого це ти під час Бесіди відволікався? – похмуро запитав Дзю, коли ми знову виїхали на тракт. – І взагалі, Єдинороже – у тебе що, другий клинок виріс?!
«Сказати йому, Чене?»
«Скажи, – погодився я. – Однаково ж доведеться, рано чи пізно.»
– На Чена.
– На цього косорукого Придатка?! – Дзю був страшенно подивований.
– Справді, косорукий, – пробурчав із-за пояса Сай. – І взагалі, ви тут всі Грозовим Клинком пришиблені. Мене б тому Придатку, що з естоком, у другу руку – і ми б із Заррахідом вам усім…
– А тебе, Вилорогий, ніхто не запитує, – перебив його Дзютте. – У другу руку його… Твоє місце – сам знаєш де! Я б тобі цього місця цілу купу наклав – та, на жаль, не вмію…
2
…І був день, і був вечір, і був черговий караван-сарай, як дві краплі води схожий на перший; і були ми, що під’їхали до нього й прив’язали коней у конов’язі.
Перший у харчевню, з якої чулися запахи, здатні підняти мертвого з могили, увійшов Кос. Він із порога неспішно оглянув присутніх, почекав, доки до нього підбіг господар із хитрючою довгоносою фізіономією, і тоді проголосив з панською лінькуватістю:
– Вечерю на двох!.. І келію найкращу!
Після цього Кос злегка посторонився, і ввійшов я. Очі господаря широко розкрилися й полізли навіть не на лоба, а кудись до відстовбурчених вух, через що ніс витягнувся ще на лікоть, немов бажаючи обнюхати мене з голови до ніг.
Схоже, господар і справді вирішив, що я весь залізний.
А подорожан у харчевні виявилося всього двоє: літній селянин, що вечеряв за столиком у кутку, – його двозубий спис у півтора зрости був притулений до стіни, і висушена часом старенька зі зморшкуватим крихітним личком, яке на вигляд й за кольором нагадувало перетриманий у коморі урюк. Щоправда, в цієї урючини з моєю появою гостро зблиснули несподівано уважні й цікаві очі. Зблиснули – і погасли. Немов попелом затягнулися.
Поруч із окатою бабцею стояло щось завдовжки майже як спис селянина, але розширене з обох кінців і акуратно замотане в ганчір’я.
Що це була за зброя й чи зброя взагалі – цього я так і не зміг вгадати.
Ми з ан-Таньєю сіли за сусідній зі старенькою стіл, який видався нам найзручнішим. Чому – не знаю. Інші столи з виду були точнісінько такі самі.
Доки господар, побігши на кухню, поспішно збирав нам вечерю, бабця нишком розглядала нас із неослабною цікавістю. Ще б пак! Певно, у старезної пліткарки вже чесався загартований у словесних боях язик… Власне, я б і сам – місяців так зо три тому – побачивши в харчевні людину в залізному вбранні, стояв би стовпом і витріщався на неї, забуваючи навіть жувати.