Шлях меча, стр. 3
І особлива пишність при цьому теж не заохочувалася. На крайній випадок запрошувалися родинні шабельні клани, чиї предки й предки ятаганів фарр-ла-Кабірів були вихідцями з тих самих плоскогір’їв – цільноковані Малхуси із зигзагоподібним зрізом тупого боку клинка біля самого вістря й нетовариські Киличі з ущелин Озека, схожі на молодий місяць. Ще зрідка нечисленні Шамшери з перевалу Рок…
До чого тут Вищі Мейланя, я вас питаю? Я й удома не був бозна скільки!.. оце як перевіз у Кабір Хо Анкора, прадіда нинішнього Придатка Чена, так і осів у столиці… навіть у гості додому не їжджу. Он воно як – додому в гості…
Я уявив собі, як гордий Шешез Абу-Салім запрошує на Посвяту Тессена Седзі, а вперте віяло заперечно ворушить потемнілими від часу пластинами, гострими як бритва, покликаючись на роки й любов до самотності, – і зрозумів, що погоджуся.
– Вважаю за честь, – відповів я. – Неодмінно буду.
– Чудово! – щиро зрадів Шешез, і мені раптом здалося, що ятаган за ширмою невимушеності приховує справжню мету свого приходу, і що зараз я погодився не лише відвідати Церемонію Посвяти, але й на щось таке, на що, може, й не варто було погоджуватися.
Хіба мало в мене клопоту?.. Харзієць цей незрозумілий, Мітла ось поїхала і коли повернеться – невідомо, а тепер ще й неждана любов дому фарр-ла-Кабір до мейланьців…
– Просто чудово! Бо на таких урочистостях іржавієш від нудьги! Ти обов’язково приходь, Єдинороже, розповіси нам що-небудь цікаве… Пам’ятаєш, твій брат, Великий Да-дао-шу ваші перекази полюбляв розповідати, доки не поїхав додому? Про походи Диких Лез, про підземну кузню Нюринґи, про мертвих Звитяжців із завше теплим лезом… як ви їх називаєте? Одзвитяжені, здається?
– Тьмяні. Тьмяними їх називають…
Це вирвалося в мене мимоволі. Не та була тема, щоби запросто бряжчати про неї після заходу сонця. Шешез має рацію – у давньому Мейлані вірили в багато чого, на що більшість Звитяжних еміратів зволіли заплющити очі або вдати, ніби заплющили… а ось мені ніяк не вдавалося. Та й очі – їх Придаткам заплющувати звичніше, а в Мейлані кажуть: «Від страху в піхви не сховаєшся».
Шешез не знав, чому мій старший брат Да-дао-шу, поруч із яким і Шешез, і гігант Ґвеніль здавалися не такі вже й великі, минулого літа спішно покинув усі справи в Кабірі й повернувся в Мейлань. Я й сам не чув послання від наших старійшин, яке й висмикнуло Великого Да з Кабіра. Вирішили, певно, що молодий Єдиноріг…
А ще Шешез не знав, через що тринадцять нащадків найзнатніших Мейланьських родів – Єдинороги – Ґ’єни, Сиві Пелюстки та єдиний спадкоємець Орлиного Кігтя, меч-гак Цзянґоу —свого часу залишили батьківщину і виїхали безоглядно. Я і Да-дао-шу – в Кабір, меч-гак Цзяньґоу – в Хіну, інші – хто куди…
Та й не треба йому про це знати. Я небагато знаю, як молодший в роду – дещицю, радше здогадуюсь, – а Шешезові воно взагалі ні до чого.
– Так, справді, – Шешез задоволено потерся об ложе підставки, викладене тришаровою повстю. – Тьмяні, звичайно! А я чомусь ніяк не згадаю… у Фархада запитував – не відповідає. Геть старий, певно, став! Власну тінь навпіл розрізати хоче. Та гаразд, це справи родинні… то ти приходь, Єдинороже, приходь обов’язково!
…Ще близько години ми базікали про різні світські абищиці, а тоді Шешез Абу-Салім ураз став збиратися додому, немов згадав про щось невідкладне.
– У Хаффі, на відкритому турнірі, – мимохіть сказав ятаган, доки його Придаток уставав із-за стола, поправляючи червоний пояс на чималенькому череві, – з Кривим Киличем Енґром неприємність сталася. Ти ось його не знаєш, а в нього Придатка зіпсували. Усерйоз. Сам розумієш, шабельні клани – вони гарячі, їм молоді Придатки потрібні, а тут праву ногу геть відрізали. Вище коліна. І самого Кривого Килича надщербили…
– Хто? – холонучи, перервав я, забувши про пристойність. – Може, хтось із недосвідчених, учора кованих? Ні, дурниці кажу, їх на відкритий турнір і не допустили б, на першій же рубці відсіюють!.. Або буває, що яка-небудь алебарда у свого Придатка хворобу прогледіла…
– Буває, – сяючи, ухилився від прямої відповіді фарр-ла-Кабір. – Усяке буває. Он і в Дурбані теж… Буває – це коли раніше, причому так давно, що й не згадати; а було – це коли майже зараз, сьогодні чи принаймні вчора…
І не доказав.
– На Посвяту приходь, – додав він уже від дверей. – Ти розповіси, ми розповімо… дивись, і час веселіше мине.
Залишившись сам, я уявив собі Щербатого Килича, тоді подумав про те, яке воно – тепле й тьмяне лезо, – і до ранку мене мучили жахіття. Мені снилися зіпсовані Придатки. Я відчував приторно п’яний запах червоного вина, яке хлище з розрубаної плоті.
Придаток Чен усю ніч просидів над глечиком, і я не проганяв його із зали.
4
Уранці, в середині четвертої сторожі, я послав Заррахіда з дорученням довідатися точний час Посвяти в Абу-Салімів – учора так і не запитав про це в Шешеза – і заодно послухати свіжі міські плітки. Заррахід був не найкращий збирач пліток, зате мій есток умів миттєво відсівати лушпиння балачок від рідкісних зерен істини – а це зараз хвилювало мене найпаче.
Я сподівався виловити в каламутній річці вигадок форель сенсу, як іноді казав Тризубий Кра, що в години дозвілля полюбляв бити вертку сріблясту рибу в пінявих гірських потоках Айєра і Бек-Неша на північному сході від Кабіра.
Пишномовство було нині в моді. Заразна, відверто кажучи, штука… Я з жалем відзначав, що навіть у Бесідах Звитяжці все частіше віддавали перевагу не коротким і ясним випадам і не ударам без замаху, а довгим фразам із безліччю вивертів і двозначностей. На жаль, столичні звичаї воліють бути кращі…
Не минуло й півтори сторожі, як есток повернувся й доповів, схвально поплескуючи спітнілого Придатка ефесом по стегну, що в Кабірі ні про що не базікають. Тобто не те щоб зовсім ні про що, і не те щоб усі Звитяжці в столиці заховали клинок балакучості в піхви обережності – я подумки прокляв Тризубого Кра з його манерою висловлюватися – і так далі, і тощо, і ще багато слів було вимовлено естоком у тому ж стилі.
Коли я нарешті зрозумів причину красномовності зазвичай мовчазного Заррахіда, то ледве стримався, щоб не розреготатись. Клянуся гуркітливим ковадлом Нюринґи, він намагався мене розвеселити! Певно, після Шешезового візиту й безсонної ночі я мав не найкращий вигляд, ось вірний Заррахід і намагався повернути засмученому Єдинорогові колишній блиск.
Що ж, коли так – то есток мав успіх. Щоправда, ненадовго, бо мій збадьорений настрій швидко зійшов на сумовиті пси, щойно я задумався над тим, чого це раптом на Звитяжців напало таке дивне оніміння. Пишномовство пишномовністю, а брехати мені Заррахід не буде.
Кабір мовчить за три дні до турніру?! Та радше дерево перестане горіти у вогні, а вода спричиняти іржу! І все ж…
Невже примари Мейланьських легенд дістануть мене й у Кабірі? Я не знаю тебе, надщерблений Кривий Киличу з назавжди зіпсованим Придатком, але якщо в маленькій Хаффі з’явилися Тьмяні, багато хто розділить твою долю. Тебе це втішає, Киличу? Мене – ні.
– Усе готове до виїзду, Вищий! – доповів Заррахід, який щойно вислухав одного з Малих слуг.
О так, я ж збирався в місто…
…А у дворі біля внутрішніх воріт уже били копитами по бруківці двоє коней, завчасу виведені зі стаєнь, і Звитяжець-брамник, – Південний тризубець Цзи на прізвисько Третій Вус Дракона – презирливо поглядав на суєтних конюхів-Придатків.
Брамника мені свого часу порекомендував Заррахід, і відтоді Третій Вус беззмінно стояв на сторожі біля входу в Кабірський дім Єдинорога. Беззмінно – бо тризубець мав одразу двох Придатків, і доки один із них їв або спав, другий був готовий нести службу.
Було в цьому щось непристойне, але я довіряв вибору Заррахіда, та й Третій Вус Дракона ніколи не брав участі ні в Бесідах, ні в турнірах – то ж приводу до пліток не давав. А одного разу мені випадково довелося побачити, як він танцює глупої вночі в порожньому дворі, перекидаючи сяючий місяць через свої хвилеподібні леза – і я перестав замислюватися над дивацтвами свого брамника. І полюбив визирати у вікно, коли настає повня.