Шлях меча, стр. 111

Неподалік від воїна розташувалися Фальґрим із Ґвенілем і ан-Танья із Заррахідом і Саєм. Більше нікого не було – ні наших, ні шулмусів. Це не здивувало Мене-Чена: ще по дорозі Но-дачі з Асахіро розповіли нам, як вони розігнали всіх цікавих, не дозволивши їм юрбитися навколо посла Джамухи; і Я-Чен вирішив, що це правильно.

Побачивши нас, воїн насупився, із вдаваною байдужістю оглянув Чена з голови до ніг, і зробив крок назустріч. Усього один крок. Треба віддати належне – посол або справді нічого не боявся, або вміло приховував свої почуття.

– Я – тисячник Джанґар-багатур, – неголосно й владно сказав він, – глава тумену охоронців-тургаудів гурхана Джамухи Восьмирукого.

Потім він несподівано приклав долоні до рота й пронизливо завив.

Я-Чен навіть не встиг здивуватись, як у відповідь із північних пагорбів почулося таке ж виття, лише багатоголосе; і я почув іржання переляканих коней.

– Мої люди не хочуть тривожити спокій священного місця, – продовжив Джанґар, коли настала тиша. – Нехай навіть і опоганеного нечистим перебуванням. Я повторюю слова гурхана Джамухи: нехай той, хто називає себе Асмохат-та, прийде до гурхана й гляне йому у вічі. Після того він сам вибере час і місце своєї смерті. Я все сказав.

Куш-тенгрі, що прийшов разом із нами, передав Чиду Косові, відтак низько схилився перед Ченом-Мною й повернувся до Джанґара-багатура.

– Не личить Асмохат-та уподібнюватися послові самого себе, – вимовив Неправильний Шаман, і Я-Чен помітив, що незворушний Джанґар все-таки намагається не дивитися шаманові в обличчя.

– Джамуха теж не сам з’явився – тебе прислав, Джанґаре… Я піду з тобою, я, слуга Ур-калахая Безликого, я постану перед Джамухою як посланець Асмохат-та, і ми визначимо час і місце. А чия смерть настане тоді – це ще в Безликого за пазухою…

– Гаразд, – байдужно погодився Джанґар. – Іди ти, шамане-відступнику…

Шаман кивнув і відійшов на десять випадів, зупинившись біля статуї Мо.

Чен-Я подумав і рушив до нього.

– Тобі не можна туди йти, – самими губами видихнув шаман. – Ти не повернешся. А по степу гулятиме легенда, як демон-брехун не встояв перед поглядом гурхана…

– А ти? – запитав Чен-Я.

– А я спробую прищемити гордість Джамухи в присутності його охоронців. Тургауди – відчайдушні бійці, вони не побояться напасти й на священне місце – але якщо їхній вождь переступить закон військової звитяги…

Я-Чен не міг пояснити шаманові, що Джамуха-батиніт і Тьмяна Чинкуеда, Змія Шен, дуже своєрідно розуміють закони військової доблесті, і святість місця жодним чином не зупинить їх; і ще Я-Чен розумів, що не можу, не повинен іти сам на північні пагорби, і не маю права зупиняти Куш-тенгрі.

Я-Чен лише згадав слова Неправильного Шамана, коли ми прозрівали незмінну загибель Джамухи.

«Напевно, я вмру до того…»

– Мене звуть Чен, – сказав Чен, дивлячись у чорні очі Неправильного Шамана. – Чен Анкор.

– Спасибі, – невлад відповів Куш-тенгрі. – І крикнув послові, труснувши срібною гривою: – Агов, Джанґаре!.. Ходімо, чи як?!

Джанґар ступнув було вперед, але Асахіро притримав його за плече.

– Ти пам’ятаєш мене, тисячнику Джанґаре? – запитав Асахіро.

– Так, – кивнув Джанґар, струшуючи його руку (це виявилося не так просто). – Я пам’ятаю тебе, колишній рабе, пасинку хурулів.

– Це добре, що ти пам’ятаєш мене… І запам’ятай, що я скажу тобі зараз: якщо із шаманом що-небудь станеться… я вб’ю тебе, навіть якщо для цього мені доведеться пройти крізь твій тумен.

Джанґар радісно ощирився.

– Тобі не доведеться трудитися, колишній рабе. У бою я зазвичай попереду своєї тисячі.

Зверху на них дивився Жовтий Мо.

Гадаю, він був задоволений.

Решту дня я не знаходив собі місця.

Ось воно, прийшло, настало, постукалось у двері, брязнуло об клинок – і все ж у глибині душі я сподівався, сподівався сліпо, нерозумно, наївно, ховаючись у піхви від неминучого, сподівався, що все якось обійдеться саме собою, і боявся зізнатися в цьому сам собі.

Не обійшлося.

І вчити нікого – пішов Куш-тенгрі, і нудьгує заново осиротіла Чида, а я щомиті заглядаю на північні пагорби, які поступово тонуть у вечірній імлі.

Чекаємо.

І я остуджую руків’я об руку аль-Мутанаббі.

У підготовці нашого табору до оборони ми не брали участі. І правильно робили: Но-дачі й Асахіро миттю взяли владу у свої руки (смішно – Но-дачі – і у свої руки…), і вже незабаром кожен знайшов своє місце й знав, що йому робити у разі…

Що робити?

Ох, вибір небагатий… Біля села Сунь-Цзя трохи більше двох десятків Придатків і трішечки більше Звитяжців зупинили дванадцять дюжин дітей Ориджа, і всі наші люди виявилися поранені, а п’ятеро батинітів назавжди занурилися в Приховану Таємницю.

Зараз же нас, кабірців, на чверть менше, ніж тоді, з нами дві-три дюжини шулмусів (добре, певно, що Кулай із частиною своїх пропав – може, й виживуть…); ориджитські й маалейські діти, жінки й старі не беруться до уваги; – а супроти нас на північних пагорбах виє добірна зграя Джамухи, тисяча воїнів-людей, і вдвічі чи втричі більше Диких Лез.

Хто ми? Дрова для Масудової пожежі?

Отаке свято істини Батин…

Пророкування майбутнього, провидіння шаманське – дурниці все це!.. Адже не дійти Мені-Ченові до Джамухи, не дотягтися… зметуть, розтопчуть…

Дивне відчуття виникло в мене. Що дужче я переконував сам себе в неминучості загибелі, у безглуздості всіх наших дій, що виразніше я усвідомлював марність своєї появи в Шулмі у вигляді Пресвітлого Меча – то яскравіше накочувалася звідкись із душі, з того горна, що всередині нас, розпачлива радість єдиного випаду, коли відступати нікуди, і роздумувати ніколи, і життя існує заради цього випаду, а потім – гори воно все в Нюринзі, це «потім»! – і гордість Масуда, і мудрість Муніра, і сенс буття, і сап’ян нових піхов, і ремесло, і мистецтво, і вовче виття на пагорбах!..

Я говорив собі про кінець, що насувається, – і бачив внутрішнім оком, як сталева луската рука, стиснута в кулак над цим світом, повільно починає розкриватися, наче квітка на зорі, і рухаються неживі пальці, яким не слід рухатися, яким не дано рухатися – але настає день, коли ми всі безнадійно шаліємо, блазні світобудови, і цього дня нам усе належиться і все дано!..

…Вечір переходив у ніч, і пагорби поринули у тьму.

По всьому табору горіли багаття.

А Куш-тенгрі так і не повернувся.

Я запитав Кунди Вонґ, яка саме нагодилася, чому не зрушив із місця тимчасовий табір жінок, дітей і старих, розташований за південно-західними пагорбами.

– Навіщо? – здивувалася Кунда. – Кому вони потрібні? Тургаудам? На випадок чого їх і потім можна буде вирізати… після нас.

Я накричав на Кунду, обізвавши її дурною шаблею, і з подивом завважив, що їй полегшало. Незабаром я почув, як Кунда у свою чергу кричить на когось, обзиваючи його дурним мечем і звинувачуючи в слабодухості.

Я невесело усміхнувся, приліг на коліна до Чена, уткнувшись ґардою в Уламка – і ми чекали.

Розділ 28

Усю ніч у нашому таборі відбувалася якась перестановка – не занадто гучна, але доволі помітна. Нею й далі керували Но-дачі з Асахіро, і ми не втручалися, хоча добре розуміли, що в разі штурму будь-які приготування лише ненадовго віддалять трагічний фінал. Гадаю, що той же Но розумів це не гірше від мене – але щось робити, певно, було все-таки краще, ніж просто сидіти й чекати, як ми з Ченом.

…Поступово Я-Чен почав провалюватися в мрячне забуття – напівсон, напівяву, схожу на провісний транс. Ми потонули в якомусь своєму внутрішньому світі, повільно зісковзуючи туди крізь завісу багряного туману, і туман світлішав, розсіювався, і світ, що проступав крізь нього, був прекрасний – у ньому не було ні Шулми, ні Кабіра, ні Джамухи з Чинкуедою; у світі цьому не було й нас із Ченом – і над землею займалася зоря…