Шлях меча, стр. 100

– Я не хочу вбивати його.

І я вимогливо дивлюся в очі шаманові.

– Майбутнє від нас не залежить, Асмохате-та.

– Я не хочу вбивати його.

Шаман знизує плечима й береться за клинок Єдинорога.

…Я не пам’ятаю, скільки разів поринав у вихоплене з часу, що не настав, у мить, що не відбувалася. Мінявся малюнок бою, іноді першого удару завдавав я, прагнучи вибити Чинкуеду, Змію Шен, із руки Джамухи; іноді я тягнув час, намагаючись перемогти, не вбиваючи. Але щоразу все закінчувалося однаково: косий змах Чинкуеди й лезо Єдинорога, що на третину впилося в горло гурхана.

– Ні!..

Я втомлено витер піт із чола, повернув тремтячого Єдинорога у піхви й відкинувся назад.

– Я здивований, що ти зміг бодай це, – завважує Куш-тенгрі.

– Що – це?

– Ти по різному боровся. Хоча результат не змінювався, та й не міг змінитися.

– Міг, – уперто кажу Я-Єдиноріг. – Міг. Це я не зміг змінити його. Але – зможу.

– Можливо, можливо, – як колись, задумливо бурмоче Неправильний Шаман. – Після зустрічі з тобою я вже ні в чому до кінця не впевнений. А це погано. Шаман повинен бути впевнений. Інакше він – поганий шаман.

– Послухай, Куше-тенгрі, а що бачив ти?

– Те ж, що й ти.

– Але я ж бачив себе! Отже, і ти повинен був бачити себе!

– Ні. Я себе не бачив.

– Чому?

– Певно, я вмру до того, – байдужно відповідає Куш-тенгрі, Неправильний Шаман.

І тоді я знову оголив Єдинорога, і Звитяжець знову потягнувся вістрям до Шамана.

– Я втомився, – сказав Куш-тенгрі.

Єдиноріг не здригнувся.

Ми теж утомилися.

Але нам потрібно було повернутися до джерела; нам був необхідний день сьогоднішній і день завтрашній, але не день Шулми.

Шаман якось дивно покосився на Єдинорога, немов бачив його вперше, і взявся за клинок. Рука його тремтіла.

…я летів, летів високо в небі, як птах, швидше від будь-якого птаха. Закінчився Кулхан, промайнув піді мною Мейлань, ось зміїться Фаррский тракт, ось на обрії виростають обриси Кабіра…

І я падаю, падаю, падаю, збитий, як птах, на льоту; я падаю, серце моє обривається в дзвінку порожнечу, і я знаю, що не помилився, що бачив те, що бачив, те, що обпалило душу мою…

Над Кабіром повільно згущувалося криваве червоне марево. Вогонь Масуда.

Розділ 25

Тиждень після цього я не хотів ні про що думати. Немов у моїй душі залишився опік, що саднить, дотик до якого будь-якої, навіть найменшої думки заподіював нестерпний біль.

І наприкінці важкого, тернистого шляху кожного міркування було одне й те ж: мандрівна думка впиралася в двері палаючого будинку, з вікон цього будинку виривалися жадібні язики Масудового вогню, а на порозі стояв Джамуха-батиніт, безликий гурхан, і горло його було відкрите для меча.

Я не хотів думати. Ні про що. І, як шкереберть кидаються в прірву, поринув у єдину справу, яку вмів робити, справу, здатну поглинути мене всього і відучити думати.

Бодай на якийсь час.

Я мучив власне тіло, змушуючи його в латах робити те, чого раніше не міг як слід зробити й без лат; я намагався дійти до знемоги, а знемога тікала від мене, і тіло моє раділо поверненню на круги свої, раділо й не хотіло втомлюватися, погоджуючись із будь-якими, навіть найхимернішими наказами й виконуючи їх бездоганно й миттєво, як чудово вимуштруваний слуга. Я жадав від Єдинорога з Уламком неможливого, і вони відповідали мені тим же, доки неможливе не ставало можливим, ми були п’яні один одним, і нещадні один до одного; і ми були одним цілим.

А ночами, у короткі години відпочинку, мене рятувала Чин.

Я вів Бесіду з усіма, вимотуючи тих, кого міг вимотати, змушуючи Фальґрима, ан-Танью й Асахіро годинами працювати на турнірних швидкостях; вони змінювалися, Ґвеніля поміняв Сай і Заррахід, їх обох – Но-дачі, а ми з Єдинорогом і Дзю все кружляли по втоптаному майданчику, як плямистий чауш по клітці, і я відчував шалене биття крові в залізній руці.

Двічі я викликав у коло одразу Асахіро й Коса; двічі Єдиноріг із Уламком протистояли трьом – Саєві, естоку й Но-дачі, але жодного разу я не кликав до себе Фальґрима й Коса.

Я хотів не думати. Але я не був дурнем.

Ґвеніль і Заррахід за підтримки Сая в ближній Бесіді – ні, не народилися ще ті Звитяжці, які могли б зупинити їх, будучи в руках однієї людини!

Я не думав. Я не думав про те, що все, що я роблю, можливо, лише вкорочує Шлях Меча до горла Джамухи, робить цей Шлях прямішим і неодмінним… я навіть не думав про те, що намагаюся гасити Масудів вогонь у самому собі, що будинок у вогні – це я…

Заради Восьмого пекла Хракуташа, я не думав про це!

Якось я поїхав із шулмусами, Емрахом, Фарізою і трьома батинітами на полювання. Півдня я смикався, роззираючись; півдня в кожній череді джейранів мені ввижалися вершники Джамухи, мене дратувала безтурботність супутників і їхня віра у всемогутність Асмохат-та; і я був безмірно щасливий, повернувшись без пригод до священної водойми.

І пішов вести Бесіду з Діомедом і Махайрою.

А їх у таборі не виявилося.

Також не виявилося Фальґрима з Ґвенілем, Кулая, Тохтара, а ще дюжини шулмусів.

Коблан на мить перестав гриміти залізом, підморгнув мені, витер піт із чола й сказав, що все гаразд.

А Кос сказав, що всі скоро повернуться.

Я кивнув.

Назавтра вони не повернулися.

Післязавтра – не повернулися.

Я нікого ні про що не запитував.

«Чи не напитися?» – майнула очманіла думка. Напиватися не став. По-перше, Єдиноріг був проти, а по-друге, хіба її нап’єшся, араки цієї?

А на сьомий день після занурення у вогонь Масуда – весь цей тиждень я чимало не уникав Куш-тенгрі, і він, розуміючи мій стан, не наполягав на більшому від коротких і ні до чого не зобов’язуючих зустрічей – і на третій день після зникнення Кулая й моїх друзів до мене, коли я всоте починав спочатку «Кидок строкатого тигра», підійшли Асахіро з Но-дачі на плечі й Матінка Ци з мовчазним Чань-бо, звільненим від ганчірок.

За руку Асахіро вів якусь дівчину.

– Це Хаміджа, Чене, – сказав Асахіро.

Я кинув Єдинорога в піхви, сунув Уламка за пояс і обернувся до них.

– Це Хаміджа, Чене, – сказав Асахіро, і Матінка Ци, що стояла в нього за спиною, широко усміхнулася й часто-часто закивала головою, немов намагаючись переконати мене в тому, що це Хаміджа, а не хтось інший.

Асахіро не назвав мене «Асмохат-та». Навряд чи нас хто-небудь підслухував, але все ж… Я ще подумав, що називаючи мене справжнім ім’ям, Асахіро Лі, доля моя невідступна, хоче наголосити… не знаю вже, на чому він хотів цим наголосити, бо додумувати мені перехотілося.

Хаміджа виявилася дуже схожою на Чин. Ні, не обличчям – хоча деяка витонченість рис і матова блідість була властива обом, та здорова блідість, яку не забарвити жодним сонцем від Хакаса до Шулми – а радше, манерою рухатися, стояти і… і дивитися. Так само, як у Чин, у Хаміджі спокійно впевнений погляд вступав у неясне протиріччя з крихкістю статури, і лише коли дівчина починала рухатися, навіть просто переступивши з ноги на ногу, ти розумів усю оманливість цієї підліткової крихкості. З таким же успіхом можна дорікати Єдинорогові, що він тендітніший, ніж, скажімо, Шпичастий Мовчун.

І докір цей буде настільки ж справедливий, як і дурнуватий.

– Вітаю, Хаміджо, – сказав я, не знайшовши нічого кращого.

Дівчина не відповіла. Стояла, мовчала, дивилася на мене, поза мене, повз мене…

– Вона – давіні, – тихо кинув Асахіро.

По моєму, він хотів додати: «Невже ти не бачиш, Чене?», але не додав.

Бо я вже бачив.

Давіні – так називали в еміраті жінок, поглинутих девом (чоловіків називали – девона), а якщо простіше – божевільних. І те, що я сприйняв спочатку в погляді Хаміджі за спокій і впевненість, насправді було спокоєм байдужності.