Мертва зона, стр. 95

Із Стілсоном ситуація страхітливо подібна з усіх поглядів, різниця тільки та, що я, хвалити бога, маю куди більше часу.

Отже, вернімося до початку. Я не хочу, щоб Стілсон став президентом. Як я можу цьому запобігти?

1. Повернутись у Нью-Гемпшир і, як він каже, „примотнутися“ до його партії. Стромляти їм палиці в колеса. Шкодити чим можна йому самому. Бруду там по кутках чимало. Може, пощастить витягти щось на світло.

2. Найняти людину, щоб розкопати якусь мерзоту й викрити його. Решти Роджерових грошей вистачить на тямущого агента. Але ж той Ленкт напевне також був тямущий. А Ленкта вбито.

3. Поранити чи скалічити його. Як Артур Бреммер скалічив Уоллеса, як хтось там скалічив Леррі Флінта [56].

4. Убити його. Знищити.

Тепер деякі вади. Перший варіант не досить надійний. Усе може скінчитися тим, що мене просто добряче помолотять, як ото Хантера Томпсона, коли він збирав матеріал до книжки про „ангелів смерті“. Або й гірше — той Еллімен міг запам’ятати мене на мітингу в Трімбуллі. А хіба не заводять досьє на тих, кого мають за небезпечних? Не здивуюсь, якщо Стілсон тримає на платні спеціального клерка, чий єдиний обов’язок — вести досьє на всіх підозрілих і шизуватих. До яких, безперечно, належу й я.

Щодо другого варіанта. А що, як більш нічого розкопати не пощастить? Коли Стілсон справді націлився дуже високо, — а судячи з його дій, це так, — він уже напевне позамітав усі сліди. І ще одне: бруд у кутку стає брудом тільки з подачі преси, а преса прихильна до Стілсона. Він знає, як їй догодити. Коли б усе це діялося в романі, я б сам став приватним детективом і зібрав проти нього „вбивчі докази“, але біда в тім, що я не знаю, з якого боку до цього підступитися. Здавалося б, моя здатність „читати“ людей і знаходити загублені речі має, як казав Сем, дати мені фору. От якби розвідати щось про Ленкта, тоді діло пішло б. Хоч навряд чи до цього причетний сам Стілсон — на такі справи в нього є Санні Еллімен. Та й, попри всі мої підозри, я не так уже певен, що Едгар Ленкт, коли його вбили, усе ще йшов Стілсоновими слідами. Тож я можу затягти зашморг на шиї Санні Еллімена, але аж ніяк не похитнути Стілсона.

Отже, й другий варіант не цілком надійний. А ставка така величезна, що я навіть боюся надто часто думати про все те жахіття. І щоразу воно викликає в мене пекельні напади головного болю.

Часом зринає і така маячна думка: а може, зачепити його на гачок з допомогою наркотиків, як отого типа, котрого грав Джін Гекмен у „Французькому зв’язковому 2“, або ж зробити з нього психа, підмішавши ЛСД в „Доктор Пеппер“ [57] чи що він там п’є. Але все це дуже скидається на дешевий детектив. Бредня собача в дусі Гордона Лідді [58]. Переді мною стоїть справа такої ваги, що про цей „варіант“ не варто й говорити. А чи не зміг би я викрасти Стілсона? Зрештою, він же всього-на-всього член палати представників. Що ж до наркотиків, то ще де б я взяв героїн чи морфій, хоча ЛСД міг би дістати скільки завгодно, просто тут, в управлінні громадських робіт Фінікса, у Леррі Макнотона. Він має таблетки на всі випадки життя. Але припустімо (коли можна припускати неприпустиме), що від ЛСД Стілсон не зсунеться з глузду, а тільки приємно чманітиме?…

Підстрелити, покалічити його? Може, потраплю, а може, й ні. Мабуть, при зручній нагоді, як, приміром, отоді в Трімбуллі, й потрапив би. Припустімо, що так. Справді, після замаху в Лорелі Джордж Уоллес перестав бути реальною політичною силою. А з другого боку, Рузвельт провадив свої кампанії, сидячи в інвалідному кріслі, і це навіть давало йому певні переваги.

Залишається одне: вбивство, „мокре діло“. Тут уже повна гарантія. Труп не може балотуватися на президента.

Та чи спроможусь я спустити курок?

А як і спроможусь, то що мене чекатиме потім?

Як співає Боб Ділан, „кохана, навіщо такі запитання?…“»

У блокнотах було й багато інших записів та нотаток, але найважливіше з того Джонні старанно виписав на окремому аркуші і обвів рамочкою:

«Припустімо, що вбивство залишиться єдиною радою. І припустімо, що я спроможуся спустити курок. Усе одно, вбивство — це хибний спосіб. Убивство — хибний спосіб. Хибний спосіб. Має бути якийсь інший вихід. Хвалити бога, часу в мене ще багато».

Та Джонні помилявся.

На початку січня 1978 року, невдовзі після того, як у Гайяні, на загубленій у джунглях злітно-посадочній смузі, було вбито конгресмена з Каліфорнії Лео Райяна, Джон Сміт виявив, що часу в нього зовсім обмаль.

Розділ двадцять шостий

26 грудня 1978 року о пів на третю дня Бад Прескотт обслуговував високого на зріст молодого чоловіка, вже трохи сивуватого, з виснаженим обличчям і набіглими кров’ю очима. Того першого дня після Різдва робота Бада й ще двох продавців магазину спортивних товарів на Четвертій вулиці у Фініксі полягала переважно в обміні передсвяткових покупок — але цей чоловік прийшов щось придбати.

Він сказав, що йому потрібна добра гвинтівка, легка, з ковзним затвором. Бад запропонував кілька зразків. Біля прилавка спортивної зброї більш нікого не було: коли вже людина купувала до Різдва якусь зброю, то дуже рідко виявляла бажання замінити її.

Покупець уважно оглянув усі зразки й зрештою спинив свій вибір на «ремінгтоні-700», дуже гарній гвинтівці калібру 0,243 дюйма з далеким точним прицілом і м’яким відбоєм. Він вписав у паспорт своє ім’я та прізвище — Джон Сміт, — і Бад подумав: «Так я тобі й повірив». Заплатив «Джон Сміт» готівкою, двадцятидоларовими купюрами, діставши їх просто з туго набитого гамана. Потім узяв з прилавка гвинтівку. Бад із значливим натяком сказав, що на бажання покупця в магазині безплатно випалюють на прикладі його ініціали. Та «Джон Сміт» лише заперечливо похитав головою.

Коли «Сміт» виходив з магазину, Бад побачив, що він помітно накульгує. В разі потреби, подумалось йому, впізнати цього дивака буде за іграшку: і кульгає он як, і вся шия в рубцях.

О пів на одинадцяту ранку 27 грудня до магазину канцелярського приладдя у Фініксі ввійшов дуже худий кульгавий чоловік і звернувся до продавця Діна Клея. Згодом Клей розповідав, що одразу помітив на одному оці того чоловіка «червону ляпку», як завжди називала крововилив його мати. Покупець сказав, що хоче придбати великий «дипломат», і, оглянувши зразки, вибрав найкращий, з волової шкіри, за 149 доларів 95 центів. Розплатився кульгавий готівкою — новісінькими двадцятками. Уся купівля забрала менш як десять хвилин. Потім чоловік вийшов з магазину й рушив до центру міста, і Дін Клей більш ніколи його не бачив, аж поки не натрапив на фотографію в місцевій «Сан».

Пополудні того ж таки дня високий сивуватий чоловік підійшов до залізничної каси й запитав касирку Боніту Альварес, як зручніше доїхати від Фінікса до Нью-Йорка. Касирка показала йому схему. Він провів пальцем по маршруту й ретельно записав станції, де мав робити пересадки. Потім спитав Боні Альварес, чи можна придбати квиток на третє січня. Вона перебігла пальцями по клавішах комп’ютера і сказала, що можна.

— Ну то, будь ласка... — почав був високий чоловік і раптом замовк. Тоді підніс руку до чола.

— Що з вами, сер?

— Фейєрверк, — мовив чоловік.

Згодом Боні запевняла поліцію, що виразно чула, саме це слово. Феєрверк.

— Сер, вам недобре?

— Голова болить, — відказав він. — Пробачте. — Він спробував усміхнутись, але це майже не змінило його виснаженого, дочасно постарілого обличчя.

— Може, дати вам аспірин? Я маю при собі.

— Ні, дякую. Минеться.

Касирка виписала квиток і сказала, що він прибуде в Нью-Йорк на Центральний вокзал шостого січня о п’ятнадцятій годині.