Вежа блазнів, стр. 85

— Буде так, — промовив францисканець, — як Бог дасть. Усі надовго замовкли.

Погода почала псуватися, грізно потемніли гнані вітром хмари, ліс шумів, перші краплі дощу почали залишати мокрі сліди на каптурах, опончах, крупах коней і мішковині чорного воза. Рейневан наблизив свого коня до Тибальда Раабе, вони поїхали, торкаючись стременами.

— Гарна розповідь, — стиха заговорив він. — Про оселедці. І кантилена про Вікліфа теж нічого так. Дивно тільки, що ти не підсумував усього, як там, у Кромоліні, читанням чотирьох празьких статей. А от цікаво, податковий колектор знає щось про твої переконання?

— Дізнається, — тихо відповів голіард, — коли настане час. Бо є, як говорить Екклезіаст, час мовчати і час говорити. Час шукати і час утрачати, час зберігати і час викидати, час любити і час ненавидіти, час війні і час миру. [376] На все свій час.

— Цього разу я погоджуся з тобою цілком і повністю.

На роздоріжжі, серед світлого березняку, стояв кам'яний покутний хрест, одна з численних у Шльонську пам'яток злочину і каяття.

Навпроти хреста яснів піщанистий тракт, в інші сторони вели похмурі лісові дороги. Вітер шарпав крони дерев, жбурляв сухим листям. Дощ — наразі ще тільки дрібний — сік по обличчі.

— На все свій час, — сказав Рейневан Тибальду Раабе. — Так говорить Еклезіаст. Тож і нам настав час попрощатися. Я повертаюся до Зембиць. Нічого не кажи.

Колектор дивився на них. А також брати-мінорити, прочани, солдати, Хартвіг фон Штітенкрон і його донька.

— Я не можу, — почав Рейневан, — залишити друзів, які можуть бути в біді. Так не годиться. Дружба — річ велика і прекрасна.

— Чи ж я щось кажу?

— Їду.

— Їдьте, — кивнув голіард. — Але якби вам довелося змінити плани, якби ви все-таки надали перевагу Бардо й дорозі в Чехію… Ви легко нас наздоженете. Ми будемо їхати повільно. А біля Сціборової Вирубки плануємо зробити довший привал. Сціборова Вирубка, запам'ятаєте?

— Запам'ятаю.

Прощання було коротким, навіть дещо побіжним. Звичайні собі побажання щастя і Божої допомоги. Рейневан розвернув коня. У пам'яті залишився погляд, яким попрощалася з ним донька Штітенкрона. Погляд телячий, масний, погляд водянистих і тужливих очей з-під вищипаних брів.

«Така бридуля, — подумав у галопі проти вітру й дощу Рейневан. — Такий страхопуд, такий страхополох. Але вдатного чоловіка помітить відразу, і зуміє розпізнати».

Кінь подолав галопом десь гону, перш ніж Рейневан усе обміркував і збагнув, який же він дурний.

Вилетівши на них поблизу великого дуба, він навіть не дуже здивувався.

— Го-го! — крикнув Шарлей, стримуючи танцюючого коня. — Клянуся всіма духами! Та це ж наш Рейневан!

Зіскочили з сідел, за мить Рейневан застогнав у сердечних обіймах Самсона Медка, які, проте, загрожували поламати йому ребра.

— Ну-ну-ну, — говорив трохи зміненим голосом Шарлей. — Утік від зембицьких катів, утік від пана Біберштайна із замка Штольц. Моє шанування! Поглянь-но лише, Самсоне, який здібний юнак. Усього лише якісь два тижні зі мною, а скільки навчився. Спритний став, мать його, як домініканець!

— Він їде до Зембиць, — зауважив Самсон, здавалося б, холодно, але в його голосі теж бриніло зворушення. — А це виразно свідчить супроти спритності. І заперечує розум. Як воно, Рейнмаре?

— Зембицьку справу, — сказав Рейневан, зціплюючи зуби, — я вважаю закінченою. Ніби її й не було. Мене вже ніщо не пов'язує з… з Зембицями. Мене вже ніщо не пов'язує з минулим. Але я боявся, що вас там схопили.

— Вони? Нас? Та ти жартуєш!

— Я радий вас бачити. Я справді дуже тішуся.

— Сміятимешся. Ми — теж.

Дощ посилився, вітер шарпав гілля дерев.

— Шарлею, — мовив Самсон. — Гадаю, нам уже нічого далі їхати слідом… Те, що ми збиралися зробити, уже не має ні мети, ні сенсу. Рейнмар вільний, його ніщо не зв'язує, давай дамо коням шпори, і гайда до Опави, до угорського кордону. Пропоную залишити за спиною Шльонськ і все шльонське. У тому числі й наші відчайдушні плани.

— Які плани? — зацікавився Рейневан.

— Не має значення. Шарлею, що скажеш? Я раджу відмовитися від наших намірів. Розірвати угоду.

— Не розумію, про що це ви.

— Потім, Рейнмаре. То що, Шарлею?

Демерит голосно кашлянув.

— Розірвати угоду, — повторив він за Самсоном.

— Розірвати.

Було видно, що Шарлей бореться з власними думками.

— Настає ніч, — нарешті сказав він. — А ніч приносить раду. La notte, як кажуть в Італії, porta consiglio. [377] Але за умови, додам уже від себе, що цю ніч спати в сухому, теплому і безпечному місці. По конях, хлопці. І за мною.

— Куди?

— Побачите.

Було вже майже зовсім темно, коли перед ними забовваніли плоти і будинки. Розгавкалися собаки.

— Що це? — запитав Самсон із занепокоєнням у голосі. — Невже…

— Це Дембовець, — перебив Шарлей, — грангія [378], що належить монастирю цистерціанців у Кам'янці. Коли я сидів у демеритів, мені, бувало, наказували тут працювати. У порядку покарання, як слушно підозрюєте. Тому я й знаю, що це місце сухе і тепле, ніби створене для того, щоб добряче виспатися. А вранці вдасться і з їжі щось організувати.

— Я так розумію, — сказав Самсон, — що цистерціанці тебе знають. Що ми попросимося до них на нічліг…

— Нема хап-хап, — знову перебив його демерит. — Триножте коней. Залишимо їх тут, у лісі. А самі — за мною. Навшпиньках.

Цистерціанські собаки заспокоїлися, гавкали вже тихіше і знехотя, коли Шарлей спритно виламував дошку в стіні стодоли. За хвилину вони вже були в темному, сухому, теплому приміщенні, що приємно пахло соломою і сіном. Ще за якусь-то мить, залізши по драбині на перекриття, вони вже закопувалися в сіно.

— Давайте спати, — пробурмотів Шарлей, шелестячи. — Шкода, що на голодний живіт, але з їдженням пропоную стриматися до ранку, тоді напевне вдасться вкрасти чогось поживного, от хоч би і яблук. Але якщо несила ждати, то можу піти хоч зараз. Якщо хтось до ранку не витримає. Га, Рейнмаре? Я в першу чергу тебе мав на увазі — як особу, яка має труднощі з опануванням примітивних потягів… Рейнмаре?

Рейневан спав.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ

Рейневан, попри втому, спав погано і неспокійно. Перш ніж заснути, довго перевертався в колючому, повному остюків сіні й крутився між Шарлеєм і Самсоном, заробивши кілька прокльонів і стусанів. Потім стогнав уві сні, бачачи кров, що тече з рота прохромленого мечами Петерліна. Зітхав, бачачи голу Аделю де Стерча, що сидить верхи на князі Яні Зембицькому; йойкав, бачачи, як князь грається її персами, що ритмічно підтанцьовують, гладить їх і стискає. Потім, на Рейневанів жах і розпач, місце, звільнене Аделею, зайняла на князеві Ніколетта Світловолоса, себто Катажина Біберштайн, об'їжджаючи невтомного П'яста з не меншими, ніж Аделя, енергією й ентузіазмом. І з не меншим у фіналі задоволенням.

Потім були напівголі дівчата з розвіяним волоссям, які гасали на мітлах по підсвіченому загравами небі, серед зграй каркаючих ворон. Був стінолаз, що повз по стіні, беззвучно роззявляючи дзьоб. Був загін закритих каптурами лицарів, які чвалували полями, вигукуючи щось незрозуміле. Була turris fulgurata, вежа, що розвалювалася від удару блискавки, і була людина, яка падала з неї. Була палаюча людська постать, що бігла по снігу, вся охоплена полум'ям. Потім була битва, грім гармат, стрілянина самострілів, тупіт копит, іржання коней, брязкіт зброї, крики…