Божі воїни, стр. 99

Навколо голови лежачого розцвітала велика, блискуча, чорна у світлі каганців калюжа. Шарлей присів поруч, взяв його за скроні, міцно стиснув, крутнув раптово й сильно. Хруснуло, тип напружився. І опав. Рейневан далі бачив це все в тонах світляно-яскравого білого. Чув, ніби крізь воду. Ноги були, ніби ватяні, якби не хватка Самсона, був би впав.

Шарлей встав.

— Ну що ж, Рейнмаре, — холодно сказав він. — Деяку життєву цезуру ти вже маєш позаду. Але тобі ще чимало треба навчитися. Я маю на увазі техніку.

— Тікаймо звідси, — сказав Бісклавре. — Швидко.

— Рація, — сказав Самсон.

Вони не розмовляли. Утікали мовчки, галопом, за течією В’ялої, у Клодзьку улоговину. Не знати коли опинилися на роздоріжжі, на гостинці, що проходив по правому березі Ниси. Гостинцем, з півдня, сунули юрми біженців. Сунули в переляку. У паніці.

Вони змішалися з натовпом. Ніхто не звертав на них уваги. Ніхто ними не цікавився. Ніхто їх не переслідував. Нікого не обходив звичайнісінький злочин, малозначне вбивство, малозначна жертва, малозначний убивця. Були важливіші справи. Набагато важливіші. Набагато страшніші. Вони вібрували в голосах людей, що втікали з півдня.

Бобошув спалено. Левін спалено. Замки Гомоле і Щерба в облозі. Мєндзилесє у вогні. Долиною Ниси, масово спалюючи та мордуючи, йдуть загарбники. Могутня, кількатисячна армія гуситських єретиків. Сумнозвісних Сиріток під проводом сумнозвісного Яна Краловця.

Майже через півстоліття, вертячись на твердому дзиґлику, старий монах-літописець з жаганського монастиря августинців поправив і вирівняв пергамент на пюпітрі, вмочив перо в чорнило.

“In medio guadragesime anno domini MCCCCXXVIII traxerunt capitanei de secta Orphanorum Johannes dictus Kralowycz, Procopius Parvus dictus Prokupko et Johannes dictus Colda de Zampach in Slesiam cum CC equites et IV milia peditum et cum CL curribus et versus civitatem Cladzco processerunt. Civitatem dictam Mezilezi et civitztem dictam Landek concremaverunt et plures villas et opida in eodem districtu destruxerunt et per voraginem ignis magnum nocumentum fecerunt ^{41}…”

Монах налякано підняв голову, відчувши запах диму. Але це лише палили бур’ян у монастирському саду.

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТИЙ

Клодзько, панорамуй якого вони побачили вранці, виявилося притуленою до схилу пагорба масою червоних дахів і золотих стріх, які сходили схилом до самого низу, до вод ріки Млинівки, шо омивала пагорб. Схил, який відбивався у течії широко розлитої тут Ниси, увінчувала прикрашена вежами Замкова гора, що височіла над містом.

Дорогу й далі перегороджували вози біженців, їхній смердючий скарб та їхні смердючі діти. Чим ближче до міста, тим возів ставало більше, гамір наростав, діти, здавалося, множилися самі по собі, а сморід різко посилювався.

— Перед нами Старий кінський базар, — показав Жехорс. — І передмістя Вигін. Зараз буде міст на Йодловнику.

Йодловник виявився бистрою річкою, а міст був повністю закоркований. Рейневан і товариство не чекали, поки звільниться дорога, а за прикладом інших кінних ввігнали коней у воду і без особливих зусиль подолали потік. Далі обабіч дороги вже стояли хати, кліті, шопи, люди поралися повсякденними трудами, удостоюючи проїжджаючих всього лише мимолітними поглядами. Якийсь час вони їхали досить жваво, але невдовзі їх знову затримав корок. Цього разу його вже не було змоги оминути.

— Міст на Нисі, - сказав Бісклавре, піднімаючись у стременах, — Це там заткалося. Нічого не поробимо. Треба чекати.

Вони чекали. Черга посувалася поволі, в такому темпі, який давав можливість насолоджуватися краєвидом.

— Ого, — пробурмотів Жехорс. — Бачу багато змін. Стіни та вежі відремонтовані, на берегах Млинівки шанці, кобилиці, новесенькі частоколи… Не марнував часу пан Пута. Видно, відчував, до чого воно йде.

— Навчив його дечого, — пробурмотів у відповідь Шарлей, — рейд Амброжа три роки тому. А оце бачите?

Тисняву на дорозі посилили вози, навантажені провізією, камінням і зв’язками стріл.

— Готуються до оборони… А там що відбувається? Валять будинки?

— Монастир францисканців, — пояснив Бісклавре. — Розумно роблять, що його валять. Під час облоги він був би готовою обложною вежею, до того ж мурованою. Найефективніша дальність стрільби з гармат — чотириста кроків, ядра, випалені з монастирської стіни, лупили би в центр міста, в саму ратушу. Розважливо чинять, що руйнують.

— А на руйнуванні, - зауважив Шарлей, — найвідданіше трудяться самі францисканці, працюють, як бачу, з дивовижним запалом, просто-таки радісно. Воістину символічна примха долі. Самі розхріначують власний монастир, та ще й залюбки.

— Я ж сказав, розважливо чинять. Ну й тиснява біля моста… До біса… Перевірка, чи що?

— Якщо, — Жехорс подивився на Рейневана, який далі мовчав, — уже дійшла звістка…

— Не дійшла, — відрізав Шарлей. — Не могла. Не панікуй.

— Не буду, бо не звик, — теж відрізав Жехорс. — А тепер бувайте. Я до міста не заходжу, вам потрібен буде зв’язковий поза стінами. Бісклавре, сигнали ті самі, що завжди?

— Звичайно. До побачення.

Жехорс погнав коня, змішався з натовпом, зникнув. Решта в черепашачому темпі посувалася в бік кам’яного мосту. Рейневан мовчав. Шарлей під’їхав ближче, зачепив стременом.

— Що ти зробив, те зробив, — сухо сказав він. — Того вже не переробиш. Пару ночей, замість того щоб спати, будеш дивитися в стелю і мучитися докорами сумління. Але зараз візьми себе в руки.

Рейневан кашлянув, подивився на Самсона. Самсон не відвів погляду. Кивнув головою, згоджуючись із Шарлеєм.

Без усмішки.

Перед мостом стояв загін алебардників і група ченців у чорних рясах, стягнутих шкіряними поясами, які виказували в них августинців.

— Увага! — гукали десятники. — Увага, люди! Місто готується до оборони, тож вхід на міст тільки тим, хто до зброї призвичаєний і до бою здатний! Тільки тим. хто до зброї призвичаєний!

— Хто не призвичаєний, але до праці здатний, іде допомагати валити монастир і ставити частокіл. Сім’ї таких можуть у Клодзьку залишитися. Решта йде далі, на підгороддя Рибаки, там брати-францисканці страву варять і видають, хворих лікують. Звідти, як відпочинете, відходите на північ, до Барда. Повторюю: Клодзько готується до облоги, вхід тільки для тих, хто до зброї призвичаєний! Такі негайно стають на ринку, в розпорядження цехових майстрів…

Юрба шуміла й обурювалася, однак алебардники були рішучі. Невдовзі відбувся поділ: одні повертали на міст, а решта — з них частина проклинала на чім світ стоїть — їхала далі вроцлавським трактом, що вів між берегом Ниси й халупами підгороддя.

Стало трохи вільніше.

— Увага! Місто буде оборонятися! Вхід тільки для тих. хто призвичаєний до зброї!

Перед мостом почалася колотнеча. Хтось із кимось сперечався, було чути підвищені голоси. Реневан став у стременах. Троє священиків у дорожньому одязі сварилися із сотником з блакитно-білим щитом на туніці. До них підійшов високий августинець з орлиним носом і густими бровами.

— Його велебність пробощ Фесслер? — упізнав він. — З парафії у Вальтерсдорфі? Що привело вас до Клодзька?

— Потішний жарт, достоту, — відповів священик, картинно наморщивши чоло. — Так, ніби ви не знаєте, що нас привело. Але не будемо тут дискутувати у хамів на очах. Забери-но солдатів, фратер! Загороджувати прохід можете волоцюгам, а не мені. Я всю ніч у дорозі, мушу перед дальшою подорожжю перепочити.