Божі воїни, стр. 94

— Давайте його сюди!

Гонець, це було видно — і чути з запаху — не щадив ні себе, ні коня. Шар зашкарублого болота покривав його до пояса, а сморід кінського поту разив на кілька кроків.

— Говори!

- Ідуть чехи… — важко висапав гонець, ловлячи повітря. — Ідуть великою силою… Усе палять… Озоблога спалена… Прудник узятий…

— Що-о-о?

— Прудник узятий… У місті страшна різанина… Чижовиці горять… Б’яла горить… Захоплена… Гусити…

— Ти глузду відбився?

— Гусити… під Глогувком…

— А де єпископське військо? Де Ян Зембипький, де князі Рупрехт і Людвіг? Де пан Пута?

— Під Нисою… Наказують… Наказують, щоб ясний князь до них ішов чимпрудкіш…

— До них? — вибухнув Волошек, стискаючи кулак на заткнутому за пояс буздугані. — Вони відступають, залишають мої маєтки і мої міста на поталу, а я маю йти до них? Мій Глогувок під загрозою, а я маю йти під Нису? Єпископ наказує? Конрад Олесницький, цей злодій, пияцюра і курвій, сміє мені наказувати? А ви чого баньки вилупили? Радитися, мать вашу! Радитися! Що робити?

— В атаку! — вигукнув йоанніт. — Gott mit uns! [222]

— Може, це фальшиві звістки, — закліпав Шляський гербу Нечуя.

— Йдімо під Нису, — твердо сказав Фалькенгайн, — на з’єднання з єпископом Конрадом. Буде нас сила, у генеральній битві поб’ємо єретиків. Відімстимо за спалені міста…

Князь подивився на нього і скреготнув зубами.

— Не радь, як мстити. Радь, як вберегти!

- Іти на переговори, — пробурмотів Огоньчик. — Заплатити випальне?

— Не маю з чого, — скреготнув зубами Волошек. — Мій Прудник… Ісусе любий! Мій Глогувок!

— Уповати треба, — знову промовив ксьондз, — на Бога… Буде, як Бог дасть. Ось Біблія… Відкрию як випаде, що прочитаю, тому збутися…

- І зробили вони закляттям, — промовив, випередивши священика, Урбан Горн, — усе, що в місті, від чоловіка й аж до жінки, від юнака й аж до старого, і аж до вола, і штуки дрібної худоби, і осла, усе знищили вістрям меча [223].

Болько Волошек шмагнув його поглядом, Горн притих. Але відразу озвався Рейневан.

- І спалив, — продовжив він, — Ісус Ай, і поклав його вічною руїною, пусткою, і так є аж до цього дня [224]. Задумайся, Болько. Прийми рішення. Перш ніж буде запізно.

— Це революція, Болько, — говорив він, бачачи, що П’ястович не поспішає його перебити. — Світ набуває нового вигляду, набравши великі оберти. Колісниця історії мчить, жодна сила її вже не може стримати. Ти можеш сісти на неї або бути нею зметеним. Вибирай.

— Можеш, князю, — озвався Горн, бути з переможцями або серед переможених. Переможеним, стверджують класики, завжди біда. А переможцям… Переможцям влада і сила. Бо новий вигляд світ матиме і на мапах.

— Що?

— Sapienti sat dictum est. Кордонні стовпи, милостивий князю, буде пересунуто на користь переможців. І тих, хто стане їхніми союзниками.

— Це що, — в очах молодого князя з’явився блиск, — пропозиція? Оферта?

— Sapienti sat.

— Гм, — блиск не зникав. — І буде мені на користь, кажеш. А конкретно?

Горн зверхньо усміхнувся, поглядом показав на свої пута. На жест Волошека їх негайно перерізали. Побачивши це, Фалькенгайн забурчав знову, а йоанніт ляснув долонею по ефесу меча. А ксьондз аж підскочив.

— Пане! — заволав він. — Не слухай диявольських нашіптувань! Яд ці гуситські гадюки вливають у твої вуха. Пам’ятай про віру предків! Пам’ятай…

— Стули пельку, попе. Ксьондз підскочив ще вище.

— То ти такий? Ти такий? — заволав він ще голосніше, вимахуючи руками перед самим носом князя. — Знають тебе! Апостате! Відступнику! З єретиками зносишся! Лицарі! Бий його, хто в Бога вірує! Проклинаю тебе! Проклятий будь вдома і надворі, проклятий будь сплячий, устаючий, ходячий…

Болько Волошек навідліг пальнув його буздуганом у скроню. Залізна шестипера головка з чутним тріском розтрощила кістку. Ксьондз упав як підкошений, сіпаючись і смикаючись. Князь обернувся, на його люто перекошених губах був наказ. Але йому не довелося його видавати, поляки з випередженням читали наміри свого господаря. Кших з Костельця потужним ударом сокири розбив голову йоаннітові, який уже витягував меч, Правдзіц мізерикордією штрикнув Фалькенгайна в горло, Шляський Нечуя поправив уколом у спину. Трупи впали на долівку, кров розлилася калюжею.

Пахолки й пажі дивилися порозкривавши роти.

— От, — широко усміхнувся Огоньчик. — От щасливий деньочок. Давно вже мені не доводилося вбити хрестоносця.

— До війська! — крикнув князь. — До людей! Заспокоїти! Особливо німців. Якби котрийсь смикався, сокирою по чолу! І готуватися до виступу!

— До Ниси?

— Ні. До Крапковиць і Ополя. Виконувати!

— Так точно!

Болько Волошек обернувся, впився палаючим поглядом у Рейневана і Горна. Він дихав швидко, голосно і нерівно. Його долоні ходили ходором.

— Sapienti sat, — хрипко вимовив він. — Ви чули, що я наказав. Я відводжу військо, причому в такий спосіб, щоб уникнути контакту з вашими роз’їздами. Я не піду під Нису, не підтримаю єпископа. Прокоп повинен розглядати це як союзницький акт. Ви взамін пощадите мої маєтки. Глогувок… Але це не все. Не все, клянуся муками Спасителя!

— Повторите Прокопові… - молодий князь гордовито підняв голову. — Повторите, що альянс зі мною вимагатиме істотних змін на мапах. Конкретно…

— Конкретно, — повторив Горн, — Волошек зажадав вічного лен-на Гуквальдів, Пршибора, Острави і Френштата. Як ми узгодили, я пообіцяв йому їх. Але йому було мало, він вимагав Намислова, Ключборка, Грижова, Рибніка, Пщини і Битома. Я пообіцяв йому їх, брате Прокопе, також, ручаючись твоїм іменем. Поспішив?

Прокоп Голий відповів не зразу. Спершись спиною на бойовий віз, він їв стоячи, липовою ложкою черпав з горщика затірку, підносив до рота. Молоко висихало в нього на вусах.

За возом і спиною Прокопа ревіла і бушувала пожежа, великим вогнем палало місто Глухолази. Палав як смолоскип дерев’яний парафіяльний костел. Вогонь пожирав дахи і стріхи, дим бив у небо чорними клубами. Крик убієнних не стихав ні на мить.

— Ні, брате, не поспішив, — Прокоп Голий облизав ложку. — Ти поступив слушно, пообіцявши від мого імені. Ми дамо йому все, що обіцяно. Болькові належиться компенсація. За кривди. Бо якось так вийшло, що Змрзлік і Пухала, пустивши з димом Б’ялу і Прудник, з розгону спалили і його коханий Глогувок. Ми покриємо йому цю втрату. Більшість міст, яких він вимагає, і так, правду кажучи, ще тільки треба буде здобути. От і побачимо під час штурмів, який з князя Болька союзник. І нагородимо відповідно до заслуг для справи.

- І заслуг перед Богом, — вставив з повним ротом проповідник Маркольт. — Дідич Ополя повинен прийняти причастя з Чаші й присягнути чотирма статтями.

— Прийде і на це час, — Прокоп відклав миску. — Закінчуйте їсти.

На вусах Прокопа засихали молоко і борошно із затірки. За спиною Прокопа місто Глухолази перетворювалося на попелище. Мордовані мешканці вили різними голосами.

— Приготуватися до виступу! На Нису, Божі воїни! На Нису!

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

— Гус єретик! — скандували перші шеренги вишикуваного на Монашому Лузі єпископського війська. — Гус єретик! Гу! Гу! Гу!