Божі воїни, стр. 114

Рейневан, наляканий, притиснув до його кровоточивої скроні долоню, прошептав — а радше проскрипів — завчену формулк чару Алкмени. Він відчував, як його охоплює холод, що поширюється від плеча, від стріли, що стирчить під ключицею. Самсон шарпнувся, махнув рукою, ніби щось відганяв. Раптом подивився притомніше. Розумніше.

— Рейневане, — важко дихаючи, вимовив він. — Щось… Щось зі мною діється… Поки можу… Скажу тобі… Мушу тобі сказати…

— Лежи спокійно… — Рейневан від болю кусав губи. — Лежи…

Очі Самсона за одну секунду заснувалися імлою і тривогою.

Велетень заквилив, заридав, згорнувся у позі плоду.

“Заміна стається, — голова Рейневана йшла обертом, у ній пролітали спогади й асоціації. — Хтось від нас іде, хтось до нас приходить. Монастирський дурник повертається з пітьми, у яку помандрував, повертається в свою земну оболонку. Negotium, що звикло крокувати в пітьмі, відходить у пітьму. Повертається о себе. Мандрівець, Viator, повертається до себе. Те, що не вдалося чарівникам, на моїх очах чинить Смерть.”

Біль напружив його знову, спазм стиснув легені й гортань, повністю позбавив панування над ногами. Тремтячою рукою обмацав спину. Як він і сподівався, з його лопатки стирчав наконечник. І сильно звідти лилося.

— Гей ви, курвячі сини! — гукнув хтось і з чагарнику за яром. — Єретики! Псявіри безбожні!

— Самі ви курвячі сини! — гукнув у відповідь з другого боку яру Добко Пухала. — Папісти грані!

— Хочете битися? То ходіть, курва ваша мати, на наш бік!

— Ходіть ви, курва ваша мати, на наш!

— Ми накопаємо вас у дупу!

— Це ми накопаємо вас у дупу!

Здавалося, що мало вишуканий і до болю тривіальний обмін думками триватиме до безкінечності. Але не тривав.

— Пухало? — запитав з недовірою голос із чагарнику. — Добеслав Пухало? Венявчику?

— А хто, курва, питається?

— Отто Ностіц!

— О, курва! Грюнвальд?

— Грюнвальде! День Розіслання Апостолів, тисяча чотириста десятий! Якийсь час панувала тиша. Однак вітер доносив запах тліючих ґнотів.

— Гей Пухало! Певно, не будемо скакати один одному до горла? Ми ж комбатанти, в одній битві воювали. Не годиться, пся мать.

— Ніяк не годиться. Ми ж комбатанти. Ну то що, ми своєю, а ви своєю дорогою? Що скажеш, Ностіце?

— Може й так бути.

— У мене в ямі поранені! Як візьму, то вони в мене дуба вріжуть по дорозі. Потурбуєшся?

— Слово лицаря. Ми ж комбатанти.

Рейневан, сам не знаючи, звідки бере сили, безперервно повторюючи заклинання нарешті зупинив кровотечу з голови Самсона. І з’ясував, що сам просто-таки плаває в крові. В очах йому потемніло. Він уже не відчував болю.

Бо зімлів.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ

Він очуняв у півтемряві, бачив, як пітьма поступається світлу, а світло вкраплюється в пітьму і змішується з нею, утворюючи густу напівпрозору завись. “Umbram fugat claritas, — пронеслося в його голові. - Noctem lux eliminat [279]. Аврора, Eos rhododactylos [280], встає і рожевить небо на сході”.

Він лежав на твердих нарах, спроба поворушитися викликала палючий біль у плечі та лопатці. Ще перш ніж торкнувся грубо перев’язаного місця, він з подробицями пригадав стрілу, яка там стирчала: спереду — по оперення з гусячого пір’я, ззаду вилазячи дюймом ясеневої деревини і ще одним залізного наконечника. Тепер там теж стирчала стріла. Невидима й нематеріальна стріла болю.

Рейневан знав, де він. Він бував у багатьох шпиталях, для нього не був новиною задух багатьох злихоманених тіл, сморід камфори, сечі, крові та розкладу. І безперервна та нав’язлива мелодія тихих хрипів, стогонів, зойків та зітхань, яка накладалася на це все.

Розбуджений біль пульсував у лопатці, не відступав, не послаблювався, віддавав по всій спині, у шию і вниз, до сідниць. Рейневан торкнувся чола, відчув під долонею цілком мокре волосся. “У мене гарячка, — подумав він. — Рана ятриться.

Погано”.

— Pomahaj Pambu [281], брате. Живі-сьмо. Ще одну ніч пережили. Може, холера, викараскаємося…

— Ти чех? — Рейневан повернув голову в бік нар справа, звідки його поздоровив сусід, блідий як смерть і з впалими щоками. — То що це за місце? Де я? Серед своїх?

— Айно, серед своїх, — забурмотів блідий. — Бо всі ми тут добрі чехи. Але по правді, брате, то ми від наших дале-е-еко.

— Не розу… — Рейневан спробував піднятися, зі стогоном упав. — Не розумію. Що це за шпиталь? Де ми?

— В Олаві.

— В Олаві?

— В Олаві, - підтвердив чех. — Таке місто у Шльонську. Брат Прокоп з тутешнім герцогом уклав перемир’я та угоду… Що його земель не спустошить… А герцог йому за це пообіцяв, що матиме старання за таборських немоцних [282].

— А де Прокоп? Де Табор? І який сьогодні день?

— Табор? Дале-е-еко… У дорозі додому. А день? Вівторок. А післязавтра, у четвер, буде свято. Nanebevstoupeni Pane.

“Вознесіння Господнє, - швидко порахував Рейневан, — сорок днів після Великодня, припадає на тринадцяте число травня. Отже, сьогодні одинадцяте. Мене поранили восьмого. Виходить, я три дні був без тями.”

— Кажеш, брате, — розпитував він далі, - що Табор покидає Шльонськ? Це значить, що кінець рейду? Уже не воюють9

— Було сказано, — пролунав жіночий голос, — що про політику балакати заборонено? Було. Тож прошу не балакати. Прошу молитися. До Бога про здоров’я. І за душі фундаторів цього шпиталю. Та й за наших доброчинців і спонсорів у молитвах прошу не забувати. Ну ж бо, брати во Христі! Хто годен встати, до каплиці!

Йому був знайомий цей голос.

— Ти притомний, паничу Ланселоте. Нарешті. Я рада.

— Дорота… — зітхнув він, упізнавши. — Дорота Фабер…

— Мені приємно, — блудниця мило усміхнулася йому, — що ви впізнали мене, паничу, доправди приємно. Я рада, що ти нарешті отямився… О, і подушка сьогодні не дуже запльована кров’ю… То що, може, поправишся. Будемо міняти пов’язку. Еленчо!

— Сестро Дорото… — застогнав хтось під протилежною стіною. — Нога страшенно болить…

— У тебе нема ноги, синку, я вже тобі повідала. Еленчо, ходи-но!

Він не зразу її впізнав. Може, через гарячку, може, через час, який минув, але досить довго він дивився нерозуміючим поглядом на світловолосу дівчину з тонкими губами і блідими та водянистими очима. З вискубаними колись бровами, які вже потрохи відростали.

Він не зразу збагнув, хто вона. Допомогло те, що дівчина явно знала, хто він. Він побачив це в її зляканому погляді.

— Донька лицаря Штітенкрона… Голеньовський ліс… Сьціборова вирубка… Ти жива? Вижила?

Вона кивнула головою, мимовільним рухом розгладила фартух. А він раптом збагнув, звідки страх в її очах, звідки налякана гримаса і тремтіння тонких губ.

— Це не я… — пробурмотів він. — Не я напав на збирача… Я не мав з цим нічого спільного. Усе, що про мене… Усе, що ти чула, це плітки і брехня…

— Досить теревенити, — вдавано суворо перервала Дорота Фабер. — Тра міняти пов’язку. Допоможи, Еленчо.

Вони старалися бути делікатними, попри те він кілька разів із сичанням втягував повітря, кілька разів голосно застогнав. Коли вони зняли пов’язку, він хотів оглянути рану, але був не в стані підняти голову. Довелося задовольнитися діагнозом на дотик. І на запах. Обидва діагнози дали не найкращі результати.

— Ятриться, — спокійно підтвердила Дорота Фабер.

У смузі сонячного світла, що вливалося з віконця, її обличчя було немов осяяне аурою святості.