Lux perpetua, стр. 50

Надійшла Пальмова неділя, яку в Чехії називають Квітною. Дзвони закликали вірних на хресну ходу, потім на Службу Божу. Точніше — на дві Служби Божі.

Службу Божу для гуситів відправляв сам Прокоп Великий, верховний справця польових військ. Звичайно, за таборитською літургією, під відкритим небом, за міськими стінами, на лузі, що називався Короповим, біля Чаші на столі, накритому скромною білою скатертиною. Служба Божа для католиків, головним чином поляків, відправлялася в місті, в костелі святого Бартоломія, а служив її перед вівтарем ксьондз Колатка, пробощ з Насєдля, якого навмисне з пастирською метою було схоплено під час наїзду на Опавщину і вивезено разом з усіма літургійними шатами, причандалами і параментами.

Рейневан брав участь у гуситському богослужінні. Шарлей не брав участі в жодному. Культ, як він казав, давно вже йому остогид, а урочисте богослужіння набридло. Самсон пішов на річку і довго прогулювався берегом, поглядаючи на небо, на кущі та качок.

На Короповому лузі Прокоп Великий виголошував перед натовпом свою проповідь.

— Оце день Господній приходить, суворий! — волав він. — І лютість, і полум'я гніву, щоб землю зробити спустошенням, а грішних її повигублювати з неї. Бо зорі небесні та їхні сузір'я не дадуть свого світла, сонце затьмиться при сході своєму, а місяць не буде вже сяяти світлом своїм!

— Навіть коли ви молитву примножуєте, я не слухаю вас, — промовляв з амвона Святого Бартоломія ксьондз Колатка, — ваші руки наповнені кров'ю. Умийтесь, очистьте себе! Відкиньте зло ваших учинків із-перед очей моїх! Перестаньте чинити лихе! Навчіться чинити добро! Правосуддя жадайте, підтримуйте знедоленого, дайте суд сироті, за вдову заступайтесь! Коли ваші гріхи були як кармазин, стануть білі, мов сніг; якщо були червоні, немов багряниця, то стануть, мов вовна, вони!

— Господь, — котився по Короповому лузі бас Прокопа, — кипить гнівом на всіх поган, а лютістю на все їхнє військо! Він їх призначив на заклання, віддав їх на різь! Їхні побиті лежать розкидані, а з трупів їхніх здіймається сморід, розтопилися гори від їхньої крові…

— Їхні думки кривдні, — промовляв спокійним голосом ксьондз Колатка. — Руїна й погибель на їхніх дорогах. Дороги спокою не знають. Правосуддя немає на їхніх стежках. Вони покрутили собі свої стежки. Тому віддалилося право від нас, і не сягає до нас справедливість! Ми чекали світла, та ось темнота, чекали сяйва та й у темнощах ходимо! Ми мацаємо, мов невидющі, за стіну, навпомацки ходимо, мов ті безокі. Спотикаємося ми опівдні, немов би смерком, між здоровими ми, як померлі.

— Прийшло твоє світло, — ксьондз Колатка простягнув руки до вірних у нефі, — а слава Господня над тобою засяяла. Бо темрява землю вкриває, а морок народи, та сяє Господь над тобою, і слава Його над тобою з'являється! І підуть народи за світлом твоїм, а царі за ясністю сяйва твого [65].

Сонце виглянуло з-за хмар, залило світлом усе навкруг.

— Ite, missa est [66].

Розділ дев'ятий

Вони летіли країною, яку охоплювала весна, летіли вскач, розбризкуючи воду і болото з розмоклих шляхів.

За Градцем форсували Мораву, добралися до Опави. столиці Пшемека, князя з роду Перемишлідів. Тут поїхали повільніше, щоб не викликати підозри. Коли вони віддалялися від міста, з якого їм услід били дзвони на Angelus, Рейневан зорієнтувався, що щось тут негаразд. Зорієнтувався почасти самостійно, а почасти скерований промовистими поглядами Шарлея. Якийсь час він міркував і прикидав, чи, бува, не помиляється. Виходило, що ні. Що воно таки так. Щось тут було негаразд.

— Щось тут негаразд. Не так, як має бути. Бедржиху!

— Га?

— Ми мусили їхати на Карнів і Глухолази, так казав Прокоп. На північний захід. А їдемо на північний схід. Це ратиборський гостинець.

Бедржих зі Стражниці розвернув коня, під'їхав близько.

— Стосовно гостинця, — підтвердив він холодно, дивлячись Рейневанові в очі, — ти маєш цілковиту рацію. Стосовно решти — ні. Усе гаразд, і все так. як має бути.

— Прокоп казав…

— Тобі казав, — перебив Бедржих. — А мені наказував. Я командую цією місією. У тебе є щодо цього якісь заперечення?

— Може, мали би бути? — озвався Шарлей, під'їжджаючи своїм красенем-вороним. — Бо в мене є.

— А може, — Самсон на великому списничому огирі під'їхав до Бедржиха справа. — А може, варто було б спромогтися на дещицю щирості, пане зі Стражниці? Трохи щирості та довіри. Хіба це аж так багато?

Якщо промова Самсона й приголомшила Бедржиха, то лише ненадовго. Він відірвав очі від очей велета. Глянув скоса на Шарлея. Поглядом дав сигнал своїм чотирьом підлеглим, моравцям із затятими пиками і кострубатими лапами. Погляду було досить, щоб моравці, мов на команду, опустили лапи і поклали їх на держаки підвішених до сідел сокир.

— Трохи щирості, так? — повторив він, кривлячи губи. — Добре. Ви перші. Ти перший, велетню. Хто ти насправді?

— Ego sum, qui sum [67].

— Ми ухиляємося від теми, — Шарлей натягнув вудила свого вороного. — Ти даси Рейневанові пояснення? Чи я маю це зробити?

— Зроби це ти. Я радо послухаю.

— Ми несподівано змінили маршрут, — негайно почав демерит, — щоб обдурити шпигунів, єпископських головорізів та Інквізицію. Ми подорожуємо ратиборським гостинцем, а вони, певно, виглядають нас під Карновом і там, певно, зробили на нас засідку. Бо їм донесли, кудою ми поїдемо. Ти їм про це доніс, Рейнмаре.

— Ясно, — Рейневан стягнув рукавицю, витер чоло. — Усе ясно. Виходить, Прокопові все-таки було мало клятви на розп'ятті. Він далі мене перевіряє.

— Чорт забирай! — Бедржих зі Стражниці нахилився в сідлі, сплюнув на землю. — Ти йому дивуєшся? Ти на його місці зробив би інакше?

— То він тільки для цього послав мене на Шльонськ? Щоб піддати мене випробуванню? Ми тільки для цього товклися такий шмат дороги і пробралися вглиб ворожої території? Лише і виключно для цього?

— Не виключно, — Бедржих випростався. — Аж ніяк не виключно. Та годі про це. Час підганяє, рушаймо.

— Куди? Я запитую, щоби донести єпископським головорізам.

— Не перегинай палку, Рейневане. Поїхали.

Вони їхали, вже без поспіху, розмоклою дорогою серед лісів. Попереду двоє моравців, за ними Бедржих і Рейневан, далі Шарлей і Самсон, останніми ще двоє моравців. Їхали обережно, як-не-як вони були на ворожій території, на землях ратиборського князівства. Молодий князь Миколай був завзятим ворогом гуситів, навіть завзятішим, ніж його недавно померлий батько, сумнозвісний герцог Ян на прізвисько Залізний. Герцог Ян, щоб допекти гуситам, не боявся навіть задатися з могутньою Польщею і її королем. У 1421 році він спровокував серйозний дипломатичний інцидент: схопив і заарештував цілий кортеж чеського посольства, яке прямувало до Кракова, а послів, на чолі з впливовим і багатим Вілемом Косткою з Поступиць, пожбурив у темницю, пограбував до сорочок і продав Люксембуржцеві, який звільнив їх аж після різкої ноти Ягайла, за посередництва Завіші Чорного з Гарбова. Тож пильність була виправданою. Якби їх упіймали ратиборці, їм не допомогли б ні ноти, ні посередництво — повисли б у зашморгах без жодних церемоній.

Вони їхали. Бедржих глипав на Рейневана, Рейневан неприязно глипав на Бедржиха. Це нітрохи не скидалося на початок доброї дружби.