Меч королів, стр. 9

— Той корабель? — нетерпляче вигукнув юнак.

— Дуже схожий, — відповів капітан. — Треба підійти трохи ближче.

Він глянув на щогли, — принц також, — додати вітрил неможливо.

Гирей знов навів трубу на корабель:

— Здається, кліпер.

За годину можна було роздивитись у трубу дві щогли з косими вітрилами, розфарбованими смугами традиційних ядранських кольорів: бузковими та помаранчевими.

— Тепер сумнівів нема — він, — запевнив спадкоємця престолу капітан.

— До ночі наздоженемо? — непокоївся принц.

— За годину вони будуть досяжні для наших гармат, а за півтори, ну, щонайбільше, дві, — прикинув Гирей, — ми візьмемо їх на абордаж.

Задоволений, що гра припинилася до того, як його позицію почали невідворотно знищувати (а до того вже йшло), лейтенант Анвар став біля вертлюжної гармати на носу судна і заходився командувати.

Вже й вогонь у манґалах горить, і жерла гармат із портів хижо виглядають. Абордажна команда гачки та линви підготувала.

Вичікує Анвар: ще далеко, ще не дострелить! А тепер можна спробувати.

Лейтенант сам налаштовує приціл і встромляє розпеченого прута у запал гармати.

Г-у-у-у-! — виплюнула ядро з пломенем і димом гармата. Гирей простежив за ядром:

— Недоліт! — і перехилився подивитися, що робиться на палубі: там лейтенант Анвар, впевнений і зібраний, щось наказував канонірам.

— Телепень, стріляти не вміє! — вилаявся нетерплячий Зульфікар.

— Зазвичай добрий канонір накриває ціль з третього пострілу, — начебто ні для кого промовив Гирей. Зульфікар це знав, та дуже йому кортіло — дістати втікача!

Г-у-у-у-у-х! — ще гучніше вистрілив лейтенант, і відразу — дим і вогонь на кормі кліпера: звідти спробували відповісти з дрібнішого калібру. Пук — донеслося за мить по тому. Куди впало вороже ядро — Зульфікар не звернув уваги, бо їхнє пройшло над самими щоглами!

Лейтенант підправив приціл, і третє ядро завалило щоглу на кліпері. Було дуже добре видно у трубу, як швидко кинулися рубати канати і ванти моряки з ворожого судна.

— Вправні хлопці, — похвалив Гирей супротивників. Раптом він придивився, налаштував трубу, протер носовичком скло, глянув, протер око: ні, не може того бути! Не може небо того допустити: кліпер, що втратив щоглу, швидко затягував туман.

— Де взявся той сучий туман! — у розпачі вигукнув принц. — Атакуймо їх, швидше!

Та ні, підбитого втікача вже майже не видно! Ще мить — і він зовсім зник.

— Прокляття! — схопився за голову принц, вдарив по перилах містка п’ястуком, затупотів ногами.

— Ні, не може того бути, — видихнув Гирей.

— Чого не може бути? — роздратований, перепитав принц.

— Туман серед ясного неба у старовинних оповідях, що передають від покоління до покоління моряки, передує появі Морських Мольфарів.

— Що це за маячня? Що ти мелеш? — остаточно втратив рівновагу спадкоємець престолу. — Хто бачив Морських Мольфарів наочно?

Капітан тихо відповів:

— Відповідно до бортових журналів фреґата «Морський носоріг», двадцять п’ять років тому їх бачили король Доар ІІI та капітан Устін Блек.

Глава 7

…Туман, який падає сонячним днем, у старовинних оповідях, що їх передають споконвіку моряки, передує появі Морських Мольфарів.

Зменшився, заслаб, стих вітер, і вітрила, безсилі, повислі на реях. Імла густа, мов кисіль, пасмами напливала на «Світанкову зорю». Лейтенант Анвар підкурив люльку від розпеченого до червоного кольору запального прутка, поклав його знов до жаровні, поглянув у той бік, куди щойно стріляв, і… махнув рукою. Біла каламуть, здавалося, жила та дихала.

Раптом із туману з’явилися одна ладдя, друга, третя. У кожній стояв високий бородатий чоловік у шкіряних штанях і куртці білого хутра. Ладді рухалися без весел і вітрил, здавалося, над водою, бо пасажирів їхніх аж ніяк не хитало на могутніх океанських хвилях. Ладді перетинали курс Гиреєвого фреґата, туман перемішувався з сутінками, даючи можливість понівеченому кліперові сховатися від погоні.

Принцова рука потяглася до пістоля — один із Мольфарів, сивий, з багатьма амулетами, зупинився, його човен підплив до фреґата:

— Йди на Ядран, — простягнув руку до Зульфікара чаклун. — Там відповіді на перші твої запитання.

— Я не ставив тобі жодних запитань, — закричав принц.

— Ти їх ставиш собі, хоча ще не визнав цього, — посміхнувся чарівник.

— Нащо ти перетнув мені шлях? — роздратовано, але вже спокійніше сказав принц. — Як я тепер знайду крадіїв, як поверну собі меч?

— Йди на Ядран, — повторив Мольфар і раптом зник з усією своєю флотилією і туманом. Вітерець заворушив обвислі, було, вітрила. На небокраї ще виднівся невеличкий шматочок сонця, який кидав останні червоні промені на вечірній океан.

— Йди на Ядран, — повернувся у Гиреїв бік і розвів руки принц.

— Тепер Мольфарів багато хто бачив, — стиха сказав капітан. І голосно додав: — Ядран великий, ваша Небесна високосте, куди саме йти?

— Йди на столицю, на цей, як його… — забув назву Зульфікар.

— Гасхурн, — підказав капітан.

— Гасхурн, — затвердив королівський син і пішов до кают-компанії.

Каптурник Зенон сидів за столом і читав старовинний звиток, манускрипт. Перед ним стояв великий келих димчастого скла, повний білого вина.

— Очуняв? — посміхнувся принц. — Гиреєві мало весь корабель не… — хотів сказати — «заблював», але передумав, — забруднив. А зараз, дивись, вино п’є.

— Я, як побачив, що сталося, забув про морську хворобу. Хто вони, чому допомагають неправдивим? — захвилювався Зенон.

— Ну то що, знайшов відповіді на свої запитання?

— Поки що ні, — сумно опустив очі чернець.

— Йди на Ядран, — Мольфаровим голосом глухо пробасив Зульфікар. Монах здригнувся. Задоволений жартом, принц всівся у крісло на чолі столу, поглянув на дошку з виставленими камінцями, на якій збереглася недограна позиція.

— Поталанило лейтенантові канонірів, він уже фактично програв, але партію не дограно — отже, поразка не відбулася, — принц забрав гроші, що так і лишалися на столі, і плеснув у долоні. — Вина, червоного, міцного! — наказав меткому стюартові. Взяв вино, ковтнув, замислився:

— Скільки днів ходу до Ядрану?

— Я не знаю, — розгубився монах.

— Тобі й не обов’язково знати, — глянув крізь вино на світло юнак. — Я спитаю в Гирея.

Королівства Ядрану займають більшу частину Східного континенту, лише північна третина якого належить королівству Руттія — єдиній державі Небесного народу, яка має суходільний кордон із Ядраном по річках Оло та Олол. Умовним кордон був в Ольській низині, де ріка губилася в прісних трясовинах, які переходили поступово в морське мілководдя. Між Ядранськими горами, звідки витікала повноводна Оло, та Ольською низиною в прадавні часи рутійці побудували величезний вал, з’єднавши ним три фортеці: Тургал, Апіру та Анц. Скільки в Ядрані королівств, де їхні столиці, пранги не вельми добре знали. Достеменно було відомо, що їхній верховний правитель живе у місті Гасхурн, що розташований на південному, найвіддаленішому від Гряди узбережжі. Гасхурн — то було єдине ядранське місто, в якому був консул прангів і діяло крихітне їхнє земляцтво.

— Скільки днів до Гасхурна? — спитав принц, коли, нарешті, з’явився Гирей.

— За сприятливого вітру — днів сорок….

— Хай допоможе нам Небо з вітром, — підвів очі Зенон.

Після вечері всі офіцери, крім вахтових, розійшлися по каютах. Гирей зайшов до новоспеченого лейтенанта Брайта, погомонів з ним та й пішов спати. Тільки, здавалося, очі заплющив, як у двері каюти хтось голосно стукає — з петель зриває! Капітан підхопився:

— Хто там?

— Пане капітане, попереду — ядранський кліпер, — відповіли з-за дверей. Гирей вистрибнув з ліжка, як дельфін із води, стрімко вбрався, натяг чоботи, перепоясався ременем з мечем, схопив капелюха з пером і, виходячи, зиркнув у дзеркало — нічого особливого не побачив.

Високий прозорий світанок заполонив небо на сході. Було прохолодно і хитавиця посилилася.