Амаркорд (Збірка), стр. 97

— Він мій шлюбний чоловік. Має право тут жити, — казала вона, коли знайомі дивувалися її великодушності.

Сарона перемістила продукти з візка до багажника і сіла за кермо. Їй здавалося, ніби вона перетворилася на півавтомат, а замість істерики і плачу впала у якийсь ступор і тепер відчувала лише повну загальмованість усіх реакцій. Це не впливало лише на її здатність вести машину, вона любила бути за кермом і ніколи не панікувала навіть у складних ситуаціях на дорозі. Через годину вона була вже в селі, де з’ясувалося, що дід живий, а матері подзвонили сусіди, не розібравшись, що машина переїхала іншого Василя Лепка, з сусідньої вулиці. В їхньому селі це прізвище було дуже розповсюдженим.

Це трапилося увечері біля сільського шинку. Загиблий відпроваджував знайомого, який допомагав йому білити стіни. Вони трохи випили за «квітку», на трасі знайомий сів на ровера і поїхав. А Василь переходив дорогу, коли з-за повороту на нього на великій швидкості вискочив десятирічний «Опель». Водій не встиг загальмувати. Василь залишив трьох малих дітей, у водія двоє своїх.

Те місце на трасі мало погану славу. Тут був пішохідний перехід, але менш вдалу ділянку дороги для нього було годі вибрати. Вночі траса не освітлювалася, про перехід не попереджав жоден знак (чомусь усі вони тут швидко зникали, останні кілька років міліція вже навіть не поновлювала знаків, бо щойно поставлять новий, за кілька днів від нього не залишається й сліду), а дорога різко повертала, і машини не встигали зменшити швидкість перед пішохідним переходом, який вів до школи. «Опель», який збив дідового тезку, їхав особливо швидко, бо тікав від міліцейського патруля, який ще у попередньому селі намагався зупинити машину за незначне перевищення швидкості. Замість просто записати номери, міліціонери чомусь погналися за водієм, і якби не це, може, страшної трагедії й не трапилося б.

Баба з дідом були далекими родичами загиблого, а дід колись викладав у тракторному училищі разом із його батьком. Це було вже у 60-х, коли закінчилася партизанка, і дідові, який встиг побувати як у німецькому полоні, так і в лісах, тепер загрожувала розправа з боку совєтів. Не залишалося нічого іншого, як піти в партію. Так він і зробив. На той момент у них із бабою вже було троє дітей.

Вступ до партії, як і сподівалися дід з бабою, спрацював як індульгенція, і діда залишили в селі, де катастрофічно не вистачало чоловічих рук. Правда, самого партквитка виявилося замало, і бабі ще довелося відвести до голови колгоспу корову. На щастя, через рік підросла теличка, бо по-іншому сім’ї довелося б сутужно.

Одного разу з вищих партійних інстанцій прийшло розпорядження познімати хрести з пагорба під тим самим лісництвом, де дід любив збирати ожину. Ці три хрести, під якими розташована ділянка дороги з поганою славою, стояли там «завжди», як говорила баба, і вважалося, що вони захищають село від недоброї сили. Але під час низки антирелігійних заходів їх вирішено було зняти. Місію доручили викладачам тракторного училища. Батько Василя Лепка разом із трьома іншими викладачами пішли виконувати наказ, а діда баба закрила на горищі.

— Божа кара страшніша за совєтів, — вирішила баба, і дідо, який попри свою теорію про «ноль і фазу» звик в усьому слухатися баби, просидів усю операцію на горищі.

Розповіді про це супроводжуються в селі звичними в таких випадках фольклорними аксесуарами — небо потемніло, набігла хмара, піднявся сильний вітер, і добряче підпилі для сміливості партійці вмить протверезіли та налякалися. Вітер не давав їм підійти близько до хрестів, руки трусилися, ноги підгиналися, по спинах лився холодний піт, але вони таки впоралися з партійним завданням.

Партія їх не забула, і через якийсь час їх було нагороджено новісіньким «Москвичем», який вони всі дружно поїхали забирати з Москви. Як саме збиралися поділити на чотирьох розкішну білу машину зі шкіряним салоном — продати чи користуватися по черзі, — невідомо. Але до цього справа так і не дійшла. Після приїзду з Москви друзі довго «обмивали» подарунок, а бажаючі подивитися на небачене чудо сходилися з усіх довколишніх сіл. І от одного разу, добряче напідпитку, всі четверо сіли в автомобіль і поїхали кататися. Але далеко від’їхати не встигли — на тій самій ділянці траси, про яку саме відтоді пішла погана слава, вони не впоралися з керуванням і розбилися на смерть, машина кілька разів перевернулася, падаючи з гори, а потім спалахнула і вибухнула.

Відтоді усі члени родин цієї четвірки гинули тільки під колесами автомобілів і переважно на тому самому місці. Василь Лепко став сьомою жертвою.

— То є Божа кара, — суворо стиснувши губи, прокоментувала подію бабця, і Сарона відчула глибоку вдячність до неї за те, що свого часу вона не випустила діда з горища.

Сарона успадкувала бабину поставу, яка, попри ціле життя, проведене на грядці, була по-аристократичному випростаною, бабину гордість, яка навіть тепер, коли їй було вже за вісімдесят, не дозволяла приймати допомоги з рук онуків. Щоразу, коли Сарона привозила їм продуктів, баба довго сварила її за марнотратство і намагалася запхнути до кишені зім’яті десятки зі своєї пенсії. Матеріальні амбіції баби з часом не зменшилися, як це часто трапляється з іншими старими людьми, пригніченими злиденністю пенсіонерського виживання. Баба уважно стежила за прогресом і щороку підвищувала рівень комфорту у своїй старенькій хаті.

Спершу там провели газове опалення, і старенькі, ручної роботи п’єци тепер були таким же елементом декору, як і машинка «Зінґер», вироблена на початку минулого століття. Потім баба зажадала пральку-автомат, і то не абияку, а неодмінно фірми «Зануссі», вона стежила за рекламою і вирішила, що тільки така якість її влаштує. Потім у хаті поставили електронагрівач води, зробили ремонт на кухні. Зараз баба мріє, щоб на вісімдесят восьмі уродини їй подарували посудомийну машину.

Ясна річ, вона не погоджується, аби її забаганки фінансували донька чи онуки, і регулярно їздить на базар «до міста», продавати сіянку і цибулю. Аби зменшити кількість цих поїздок, які коштували всім неабияких нервів, Сарона вигадала «спеціальну систему знижок і довгострокових кредитів без відсотків» в одному із супермаркетів, яку так заплутано пояснювала бабці, що та врешті махала рукою і вірила, що назбираних нею грошей уже досить на омріяну побутову техніку.

Сарона успадкувала бабчину наполегливість, залізний характер і комерційне чуття. Тільки скероване воно було не на вирощування і продаж сіянки, а на туристичний бізнес. Мати завжди мріяла, що донька стане державним службовцем або працюватиме в банку. Необхідність постійно місити болото ґумаками і вирощувати сіянку виробили у матері Сарони особливе захоплення перед людьми в костюмах. Можливість працювати в теплому офісі, а не надворі, носити елегантний діловий одяг і отримувати гарантовану зарплатню були в її уявленні найбільшим щастям, про яке тільки можна було мріяти. Сарона послухалася матері і здобула економічну освіту, а потім деякий час працювала у філії одного з великих іноземних банків. Її працелюбність і ділові якості дуже цінували і через кілька років навіть зробили керівником нової філії, яка відкрилася у місті.

Але робота в банку здавалася Сароні надто нудною і одноманітною. Вона придбала в кредит квартиру спершу собі, а потім ще одну для молодших сестер (усі сестри послухалися матері і здобували економічну освіту), а потім написала до батька з проханням допомогти їй знайти стартовий капітал для того, щоб відкрити власну туристичну фірму. Саме про це Сарона мріяла вже багато років.

Батько допоміг, і тепер Сарона днями та ночами працювала на свій бізнес. Сестри допомагали їй, а після завершення навчання вони планували працювати всі разом.

Це трапиться згодом

Ту подорож вона запланувала у свій улюблений момент, відразу після прокидання і лінивого пиття кави в ліжку, серед незвичної легкості позбавленого будь-яких справ та обов’язків вихідного дня посеред тижня. Таке накопичення випадкових приємностей додало її мріянню ейфорійності. І вона відразу ж почала побоюватись, що варто лише озвучити сказане, як відразу доведеться брати на себе певні зобов’язання, а разом з тим зникне приємність спонтанної дії.