Амаркорд (Збірка), стр. 161

Кардинальні зміни відбулися і в змісті друкованих у нашій газеті кросвордів. Степан Вовк був переконаний, що жодна людина не купуватиме газету, щоб вписати у клітинки кросворда слова типу: «пейоративність», «дуалізм», «компаративістика», «імпеданс», «інкапсуляція», «колоратура», «сіквел» і при цьому не плутати, коли останнє слово стосується комп’ютерних технологій, а коли — кінобізнесу. І важко було заперечити цьому аргументові. Але ми не здавалися і, у свою чергу, намагалися переконати директора, що середньостатистичний мешканець Тигирина повинен знати, чим цензура відрізняється від цезури, а оксюморон від «Стиморолу», і що вживати такі слова у кросвордах — це зовсім не знущання над читачами, а просто намагання навіть у такій «попсовій» рубриці демонструвати певний інтелектуальний рівень, а також відрізнятися від інших видань, у яких кросворди були схожі між собою, як близнята. Щоб довести останнє, пан Незабудко навіть купив одного дня «Подробиці», «Документи і аргументи», «Аргументи і подробиці», і виявилося, що всі три надрукували однаковісінькі кросворди того самого автора, навіть із тою самою орфографічною помилкою: «найвижша гора світу».

Кожен із нас по-своєму мав рацію, тому коли домовитися по-мирному нам не вдалося, Степан просто заборонив ставити кросворди без його відома. Відтепер він особисто перечитував відповіді, і якщо знаходив хоч одне незрозуміле для нього слово, кросворд не друкували.

Зменшилась і кількість сторінок, відведених на висвітлення тем культури: спочатку таких сторінок було дві у кожному номері, потім одна, далі в одному з чисел зовсім ліквідували культурну сторінку, і врешті така сторінка почала виходити лише раз на тиждень, причому на ній було заборонено розміщати тексти, довші за чотири абзаци. Спочатку ми намагалися боротися з цим, і часто стаття складалася із одного-двох сильно складнопідрядних речень. Але Степан Вовк дуже швидко заборонив і це, обмеживши кількість слів у реченні (не більше 10). Культурна сторінка все більше скидалася на спортивну, бо складалася здебільшого з цифр: наклади проданих книг, платівок та квитків на кіносеанси, години відкриття виставок, час концертів та презентацій, ціни на квитки. Зрідка — некрологи, повідомлення про вручення премій чи про ювілеї знаних осіб (кількість гостей, вартість суконь, подарунків та напоїв).

Метою комерційного директора було досягнути «західних стандартів журналістики». Так він називав ідеал, до якого прагнув, не пояснюючи, що саме це означає: стандарти безкоштовних газет, що їх роздають у метро, чи авторитетних аналітичних тижневиків.

Але серед нововведень Степана Вовка були й такі, що подобалися всім. Наприклад, хіт-парад під назвою «Не для преси». Тут щотижня публікувалися вислови політичних діячів на зразок:

Питання: Що Ви думаєте з приводу безробіття в Україні?

Відповідь: Ліквідувати пільги, підняти комунальні тарифи і ще раз ліквідувати пільги.

Питання: А податки?

Відповідь: На хуй, бля.

Питання: Якою, на Вашу думку, повинна бути державна мова в Україні?

Відповідь: Мова й роль держави в обшестві должна буть рідна, а управляти натовпом — це легше, як вивчить цю мову. Отсюдова і проблєми.

Питання: А яку роль у всьому цьому відіграло минуле України в СРСР?

Відповідь: СРСР будували за такою схемою: якщо ти здібний і чогось досяг, то ти переїздиш до Москви — чи ти державний чиновник, чи ти великий митець… І наш Кобзар, і Гоголь реалізовувалися там. Ілі у Пітері? Та всьо равно.

Питання: А чому в нас так погано продаються книги?

Відповідь: Бо вигідніше їх продати, ніж чекати, коли їх хтось розпочне купувати.

Питання: Що Ви маєте на увазі?

Відповідь: Та всьо то саме.

І от після напруженої боротьби з нами, з конкурентами, з рекламодавцями, власником і самим собою (часом і в нього траплялися моменти зневіри, коли він шкодував, що взагалі взявся за цю безнадійну справу), після боротьби, що тривала понад півроку і багато в чому виявилася успішною, Степан раптом здався. Одного дня, несподівано для всіх, він зібрав загальні збори й оголосив, що знімає з себе повноваження комерційного директора. На будь-які питання відповідати відмовився і залишив нашу, вже майже комерційну, газету ні в сих ні в тих.

Як з’ясувалося пізніше, його було звільнено з посади за коректорську описку: нашого Інвестора було помилково названо лідером ТРУБЗ(є), замість ТРУБЗ(нє), а крім того, було допущено описку і в самому прізвищі Засновника, через що це прізвище звучало досить непристойно. Це звільнення кардинально змінило подальшу долю Степана, він повністю присвятив себе релігії і став монахом в одному з православних монастирів Києва, залишивши дружину з двома дітьми керувати фірмою «Євро-мінус». Кажуть, нещодавно у нього з’явилися екстрасенсорні здібності, і тепер він безоплатно лікує карму численних хворих, які їдуть у монастир з усієї країни. Здається, із сусідніх країн також.

А в газеті тим часом настало безвладдя. І тут з’ясувалося, що, попри більш-менш вчасні виплати дуже скромних ставок і гонорарів, заборгованість перед друкарнею надзвичайно велика, і друкарня практично через день відмовляється надавати свої послуги, водночас побоюючись зовсім відмовитися від співпраці, адже тоді газета могла б перейти до конкурентів, так і не заплативши. Великі суми заборгували постачальникам паперу та іншим фірмам. Досі не заплатили навіть за офісні меблі та комп’ютери, які купили ще на самому початку. З усіх боків редакцію оточували борги, рахунки, погрози кредиторів. КРІС-2 опинився на межі банкрутства.

Третій труп невідомого

Під такими заголовками вийшли три найпопулярніші газети нашого міста — «Подробиці», «Документи і аргументи», «Аргументи і подробиці» через два тижні після зникнення містера Арнольда. Усі вони розповідали про понівечений труп повнуватого чоловіка середнього віку, знайдений уночі біля смітника тієї самої новобудови. Біля тіла не виявили жодних документів, а відрізана голова щезла. Поряд із тілом знайшли футболку з написом «Holland». «Ведеться робота щодо встановлення особи потерпілого, — писали газети. — Існує припущення, що цією особою може бути зниклий за дивних обставин громадянин Голландії, який проходив двотижневе стажування у газеті КРІС-2».

Щоденники Теобальда Полуботка-Свищенка

Продовження

Лікарня Шато д’Амур розташована на перетині німецького, французького і швайцарського кордонів, з німецького боку. Можливо, саме це і вплинуло на панування тут тенденції зневажати все німецьке (зрештою, ще Ґете зауважив, що «Увічливий у німців лиш обман»), толерувати все швайцарське і поважати все французьке. Цікаво, чи змінилась би пропорція, якби клініку перемістили на кілька кілометрів у глиб французької або швайцарської території? Напевно можна сказати тільки одне — це ніяк не вплинуло б на панування тут культу всього українського, що лежить в основі лікувального методу мого батька.

Зневагу до всього німецького часто можна зустріти і поза межами клініки Шато д’Амур, особливо в емігрантському середовищі, яке ще не освоїло належною мірою мови своєї нової батьківщини, тому змушене задовольнятися дуже обмеженим колом спілкування. Але тим не менше більшість представників цього кола свято вірить Набокову в тому, що «у малих кількостях німці вульгарні, а у великих — вульгарні нестерпно». Хоча тільки меншість із цього середовища знає, хто такий Набоков, і вже зовсім одиниці вгадають, з якого твору ця цитата.

Підбором персоналу лікарні займається особисто мій батько, Шарль Полуботок-Свищенко. Основною умовою працевлаштування є ненімецьке походження або хоча б ненімецьке прізвище. Тут не зустрінеш нікого із прізвищем Бірбаум, Шульц, Лібкнехт, не кажучи вже про Мюллер, Борман чи Келлер. Мені розповідали, що одного разу намагався влаштуватися санітаром чоловік на ім’я Гоффман, але не взяли навіть його, незважаючи на те, що однією з основних засад тутешнього лікування є прищеплення пацієнтам любові до літератури, танцю, музики й образотворчого мистецтва.