Амаркорд (Збірка), стр. 148

Ця таємнича закономірність зберігається і в прізвищах усіх нових співробітників, які з’являються у КРІСі-2. У редакції, ряди якої поповнюють поважні як не віком, то інтелектом чоловіки-квіти, так і у відділі реклами, куди набирають тільки поважних прізвищами і юних та довгоногих ділових леді, вони ж «акулки бізнесу», як називає їх Олежик Трав’янистий.

Коли з рекламного відділу зникає одна або й більше акулок, на сторінках газети з’являється оголошення про «вакансії у відділі реклами. Вимоги — досвід роботи і вік до 30 років». На цей суперечливий заклик переважно відгукуються дівчатка у спідничках, дуже схожі на своїх попередниць. Їм призначають співбесіду, і вони стоять у газетних коридорах, чекаючи своєї черги і невимушено спілкуючись.

Хоча перше враження про власниць коротких спідничок, як, зрештою, і про власниць вузьких штанів, часто буває оманливим. Одного разу до мене у маршрутку підсіли дві саме такі власниці: одна — у міні, друга — у штанах. Дівчата відразу ж розпочали жваву конверсацію.

— Бляха, штани горблять — піздєц, — сказала дівчина у штанах.

— А ти куда, так при парадє? — поцікавилася та, що у спідничці.

— Та їду на стрєлку, бля, добазарились з мужиками. Хочеш, їдем з нами, купим бухла, і в ліс, на шашлики.

— А вечером? — запитала та, що у спідниці. Вона, мабуть, не дуже уявляла похід до лісу на таких високих шпильках, вузькій та екстремально короткій спідниці ніжно-рожевого кольору.

— На діскатєку, ясне дєло. Ти прікінь, мужичок такий красівий, в три рази лучше, ніж Вася з Бібрки.

— Такого не буває, — здивувалась дівчина у спідниці, нервово потираючи ногу об ногу.

— Я базарю, — присяглася та, що у штанях. — Прікінь, одівається тільки в матьорих бутіках, ключі від машини, дві квартіри. Квартіру снімає чисто для свого удовольствія. Живе з паханами, но як має філки, то знімає. Прікідуєш? Такий красівий, я про такого всєгда мєчтала, — вона замовкла, мабуть замріявшись.

— А внєшность? — зацікавилася її подруга.

— Личко дєтське таке, без одного прищика, гладеньке, глаза голубі, русий. Я на русих всєгда западаю. І тут я з ним можу сідєть за століком і абщаться, представляєш, яке щастя. Пацан, про якого тільки мєчтала. Ми з ним прагулюємся, прікінь, по центру, а він «тут матьорий бутік, і там матьорий, мама йому — ти вже десять джинсових сорочок купив. А він — мені так нравиться». Душиться тільки від Дольче енд Габано.

— Прікол! — не витримала та, що у спідниці.

— Да, точно. Целується так жестоко. Своїми влажними губами. Я знаю, це правєрка була, я прозрєвала. А вони вєрняк сказали, що у серпні їдемо всі на море, якщо не захаримся до серпня. Хочеш, ідем з нами, може, і тобі хто понравиться, нам якраз одної дєвахи бракує. Но з ними треба культурно. Тому не п’ємо, хіба 50 грам, і то скажемо, шо кромє вина нічого. Про подружок, шо сидять, не розказувати, зразу не давати. Но і далі так само культурно. А то він казав, прікінь, про якусь, шо на другий раз дала, то він її і бросив. А Вася, той мій із влажними губами, шустрий такий, казав, шо він філки заробляв ше до того, як в інститут пішов. Вони з нього прікалувалися, шо він даже Пушкіна потому не читав і всьо такоє.

— А яка діскатєка вечером? — перейшла до конкретики дівчина у спідниці.

— Атпадна. Там тільки модна руска музика. Такий клас! Все, шо ми любим. «Хай-фай» крутили пять раз, «Прітяженья больше нєт» — три рази, Власову — тоже три. Прікол? Представляєш, а тут штани горблять. Не знаю, шо дєлать, хоть додому вертайся. Піздєц!

Я не знаю, чим закінчилася ця історія для дівчинки у короткій рожевій спідничці, бо змушена була вийти на своїй зупинці. Але відтоді я заповажала дівчаток у нашому рекламному відділі, які, попри схожу зовнішність, усе ж таки у більшості своїй не любили ні Власову, ні «Прітяженья больше нєт». І штани у них переважно не горблять.

Хуйня, рєбята, така, шо це вам не фішка

Пан Незабудко і пан Фіалко суворо стежать за тим, щоб робочий день у редакції починався о 10.00. Фіксованої години закінчення праці не існує. Часом номер вдається здати о 22.00, 23.00, опівночі або й затриматися до ранку. Але незалежно ні від чого, щодня о 10-й відбувається редакційна нарада, яку проводить пан Незабудко.

— Значить, така хуйня, рєбята, — вітається з підлеглими наш головний редактор. Пан Незабудко працював головним редактором першого в Україні й колись неймовірно популярного незалежного тижневика КРОС, і тепер його запросили працювати в КРІС-2 зі Львова, де він встиг «зробити собі ім’я».

— Хуйня, рєбята, така, шо це вам не фішка. Врем’я газєту робити, і то щоденну.

Пан Незабудко — етнічний тигиринець, закінчив факультет кераміки при Академії мистецтв у Кракові, колишній випускник професійно-технічного училища № 13 (диплом писав у мого батька), чудово володіє літературною українською, польською, англійською, німецькою та французькою мовами, захистив кандидатську дисертацію з історії середньовічного малярства й кілька років навчався у приватній паризькій школі психоаналізу. У журналістиці опинився несподівано для себе у часи тотального безробіття та інфляції. Дотримується принципів «старих кадрів», тобто поділяє журналістику на ідейну та продажну. Як у неформальних, так і у впливових колах його вважають гуру ідейної журналістики, присутність у якомусь проекті пана Незабудка є свідченням того, що це престижний та іміджевий проект, а не «відмивання бабок». У зв’язку із цим пан Незабудко ніде не затримується надовго, адже рано чи пізно всі престижні та іміджеві проекти починають працювати на політичні інтереси. Те, що він затримався у КРІСі-2, доброзичливці вважають свідченням елітарності проекту і того, що «власник не скурвився». Недоброзичливці ж переконані, що «розкрученість» пана Незабудка давно вже стала міфом, і зараз у столиці минула мода на чесних та неупереджених журналістів, кар’єру роблять початківці, які готові на все задля грошей. Тому пан Незабудко просто не має куди піти з КРІСа-2, навіть якщо там не платять. Хто з них насправді має рацію, знає лише сам пан Незабудко.

У Тигирині мешкають дві сестри пана Незабудка, кожна з яких має трьох дітей, диплом «столяра-теоретика професійно-технічного училища № 13» і чоловіка-заробітчанина у якомусь невідомому їй місті на території далекої батьківщини чи то Амеріго Веспуччі, чи то Васко да Гама, куди чоловік поїхав на заробітки і зник назавжди.

Дружина нашого головного редактора — старший менеджер тигиринської філії фармацевтичної фірми із зарубіжним капіталом, мати двох дітей. Американка українського походження із заможної родини. Заокеанська родина пана Незабудка дуже співчуває його сестрам і всіляко намагається допомогти. Щоправда, надсилати гроші не наважується. Тому кілька разів на рік збирає великі пакунки із продуктами та ліками і надсилає авіапоштою. У пакунках переважно міститься кілька кілограмів круп, борошно, сухий порошок картопляного пюре, крохмаль, господарче мило, розчинна кава, кілька великих банок аспірину (по 1000 таблеток у кожній) і як мінімум одна вечірня сукня — оранжевого або зеленого кольору. Якби хтось їм сказав, що тільки на гроші, які вони сплачують за пересилання «пачок», сестри пана Незабудка могли б непогано жити з місяць або й довше, американські родичі, мабуть, поміняли б стратегію допомоги. Але казати про це незручно, тому аспірин роздають знайомим, крупи бережуть на чорний день, а сукні запихають на антресолі.

Вільний від роботи час пан Незабудко любить проводити на власній пасіці, розташованій за містом. Туди відвозить його дружина, бо наш головний редактор не має водійських прав, він вважає себе надто неуважним і непристосованим для того, аби водити машину. Пан Незабудко часто жартує з цієї своєї риси, розповідаючи історії про те, як мама в дитинстві марно намагалася пояснити йому різницю між «право» і «ліво», але він запам’ятав лише те, що правильно буде «праворуч» і «ліворуч», а писати та тримати ложку продовжував лівою, щиро вважаючи її правою, і перевчити його так і не вдалося. Після свого першого візиту до Німеччини пан Незабудко ще довго дивувався, чому там так багато вулиць і міст називаються однаково — як не «айнбан-штрасе», то «аусфарт», аж поки хтось не пояснив йому, що «айнбанштрасе» у перекладі означає «односторонній рух», а «аусфарт» — з’їзд із автобана. На пасіці пан Незабудко з великим задоволенням доглядає за 33 вуликами бджіл, у чому йому допомагає сусід, не менш затятий пасічник. Разом із дітьми Юліан Йосипович виготовляє фігурки з воску. Останнім часом він ліпить серію ляльок, схожих на Барбі та Кена, але називає їх Тарасом та Лесею. Пан Незабудко вважає, що рано чи пізно настануть часи, коли відмінникам, які закінчують школу, замість відзнаки даватимуть схожих ляльок і звання почесного Тараса та почесної Лесі. Власних дітей, хлопчика та дівчинку, Юліан Йосипович також хотів назвати цими двома найбільш українськими, на його думку, іменами, але дружина була проти, і дітей назвали Ганна-Марі та Петро-Жан. В Україні дітей кличуть просто Ганною та Петром, за кордоном Марі та Жаном, щоб вони в кожній культурі почувалися природно.