Амаркорд (Збірка), стр. 147

Розповідають, що колись, після чергової сміливої публікації Сніжана із чоловіком та кількамісячною донькою змушені були переховуватися на дачі, де не було ні світла, ні води, ні газу. Єдиним, що вони привезли із собою, було молоко для дитини, яке тримали в залізному відрі з холодною водою, опустивши відро до глибокої ями. За кілька днів молоко скисло. Але Сніжана з чоловіком мужньо витримали облогу до кінця, підгодовуючи дитину соком із кабачків, моркви та картоплі.

Найбільш хрестоматійною із усіх легенд про Сніжану вважається історія про те, як її намагалися отруїти. Хто саме і з яких міркувань збирався це зробити, знає тільки сама Сніжана.

Одного разу вона проводила журналістське розслідування масових забруднень води в одному з районів Тигиринської області. Кілька днів провела у відрядженні, з якого привезла 17 аудіокасет із інтерв’ю, свідченнями, розповідями і скаргами. Все це було опубліковано, більше того, вказувалися прізвища високопосадовців, яких звинуватили у серйозних правопорушеннях.

За кілька днів легенда тигиринської журналістики відчула себе погано. Після такої перевтоми це ні в кого не викликало подиву, лікар діагностував грип, і Сніжана почала пити антибіотики, але продовжувала ходити на роботу. Минув тиждень, їй з кожним днем ставало все гірше, аж поки одного вечора «швидка» не забрала її в непритомному стані просто з редакції. У лікарні чоловік ледь знайшов палату Сніжани, бо її чомусь зареєстрували під дівочим прізвищем, якого не міг знати ніхто в редакції, а сама хвора до притомності не поверталася. Цей факт Сніжана й досі вважає основним доказом причетності до історії свого отруєння звинувачених нею в попередніх публікаціях чиновників.

Наступного дня лікарі діагностували у Сніжани важку форму пневмонії й поклали її до реанімації. Чоловікові вдалося потрапити до палати, і він виявив на столику біля її ліжка ліки із надзвичайно високим вмістом наркотичних речовин, застосування яких дозволяється лише на останніх стадіях онкологічних захворювань. Чоловік Сніжани влаштував у лікарні скандал, ліки зі столика зникли, і наступного дня пацієнтку виписали додому.

Після обстеження у крові журналістки було виявлено досить велику дозу отрути повільної дії. Імена, які називає сама Сніжана у зв’язку із цим, надто відомі для того, щоб оприлюднювати її припущення та підозри. Через кілька місяців таємничу хворобу вдалося вилікувати.

Сніжана разом із чоловіком і донькою живе у сімейному гуртожитку, в їхній крихітній кімнатці поміщається два ліжка, телевізор, музичний центр, холодильник, комп’ютер, солідний набір побутової техніки, кілька шаф: книжкова, для одягу і для посуду, стіл, полички із вазонами для квітів і клітки з папугами. У Сніжани 38 папуг, тому клітки розміщені на кожному вільному шматочкові простору: на шафах, полицях, на столі, над і під ліжком, навіть у туалеті, трохи вище унітаза. Сніжана знає про папуг усе, мені навіть здається, що вона симпатизує їм більше, ніж людям, можливо, через відсутність кримінального минулого.

Одного разу вона розповіла мені про свою найбільшу і, здається, єдину слабість — вона страшенно любить солодке, причому найбільше задоволення отримує, коли їсть уночі, потай від усіх. А щоб не потовстішати, відразу випиває послаблюючу пігулку, після чого до ранку проводить час у туалеті. Яким чином її організм навчився обходитися одночасно і без їжі, і без сну, невідомо, але Сніжана стверджує, що почуває себе нормально, тільки часом у неї бувають видіння. Наприклад, одного разу під час редакційної наради вона побачила над головою у пана Незабудка шестикрилого серафима, який інтенсивно махав усіма своїми крилами і декламував «якісь вірші». Ми попросили її повторити за ним, а коли вона почала декламувати Еліота в російських перекладах, злякалися по-справжньому і хотіли вже викликати «швидку». Але видіння Сніжани зникло так само раптово, як і з’явилося, а сама вона нічого не пам’ятала. Усі присутні ще довго переконували її звернутися до лікаря, але вона тільки відмахнулася зі словами: «Перепади тиску, у мене буває».

Журналісти з інших видань часто беруть у Сніжани коментарі з приводу резонансних кримінальних подій міста. Наприклад, справу двох трупів, знайдених на одному і тому ж смітнику після зникнення Арнольда Гомосапієнса, Сніжана прокоментувала наступним чином: «Це кримінальні розбірки. Я думаю, просто чергова чистка, війна авторитетів. Виглядає на те, що Либідь (для більшої переконливості Сніжана написала ім’я на картці паперу й намалювала від нього дві стрілочки) знову не поділив територію з Раком і Щукою (ці підписи з’явилися під кожною зі стрілочок). Якщо це справді так, то жертв буде більше. Либідь любить загадкові убивства і галас у пресі. Не здивуюся, якщо це його власні „шестьори“, які чимось завинили, або ними просто пожертвували задля красивих заголовків».

І Сніжана переможним розчерком авторучки закреслила всі три імені.

— А може, це київські авторитети? — запитав пан Фіалко.

— Звідки такі висновки? — не зрозуміла Сніжана.

— Ну, Либідь усе-таки, хоча й чоловічої статі… — пан Фіалко вочевидь почувався незручно зі своїми міфологічними алюзіями.

— Ви що, байки Глібова не читали? — Сніжана подивилася на пана Фіалка так, як дивилася моя шкільна вчителька російської літератури, коли ставила аналогічне питання трієчникові, що потрапив під гарячу руку. Питання це у випадку моєї вчительки було риторичним, адже вона добре знала, що байки він не читав, і вже не раз писала про це в його щоденнику, але в той момент їй потрібно було на комусь зігнати злість. Метою ж погляду Сніжани було підкреслити, як недооцінюють її кваліфікацію в цій газеті, де начальство не знає елементарних речей. Мені не раз доводилося чути від неї про це. Вона не розуміла, чому за довгі роки журналістської праці їй так і не вдалося піднятися службовою драбиною вище репортера. «У цій країні кожен сидить не на своєму місці», — часто повторює Сніжана.

Правила відсутності правил

Перелік прізвищ моїх співробітників викликає стан перманентної мрійливості. Так, ніби лежиш на затишній лісовій галявині, мружишся на сонце із напівзаплющеними очима та покусуєш стебло запашної конюшини. У траві дзижчать коники, але це зовсім не дошкуляє, а, навпаки, навіює ще глибшу дрімоту. Заплющування очей є умовою, якої варто дотримуватися, адже поважний вік і систематична неголеність наділених такими квітковими прізвищами моїх співробітників швидко зруйнує мрійливі асоціації, якщо перелік їхніх прізвищ уголос не зустріти відповідно до назви останнього фільму Стенлі Кубрика. Хоча значно більше підстав для квітникарських асоціацій мають самі власники цих поетичних прізвищ: головний редактор пан Незабудко, його заступник пан Фіалко, а також заступник їх обох — пан Маргаритко, Олежик Трав’янистий і нарешті пан Штуркало та Соломон Айвазовські — як два винятки, що їх наявність підтверджує правило. Так от, значно більше підстав почувати себе немов на лісовій галявині мають усі ці пани, які у щоденній шарпанині часто недооцінюють цю перевагу. Хоча був би на їхньому місці хтось інший, самі б йому заздрили. Причини цієї заздрості працюють у рекламному відділі, що складається з тендітних дівчаток, які ледь переступили межу повноліття. І дівчатка ці часто міняються, немовби бояться набриднути, хоча більш імовірно, що плинність їхніх кадрів пояснюється причинами значно поважнішими, на це вказує зокрема перманентне зменшення їхньої кількості, що рано чи пізно призведе до цілковитого зникнення, але це ще наразі тільки туманне майбутнє. Схожі оновлювально-скорочувальні процеси регулярно відбуваються і серед керівництва рекламного відділу, хоча тут фактор сексапільності відіграє, на жаль, далеко не таку важливу роль. Єдиною постійною ознакою цього відділу є характер прізвищ, — ніби живцем узятих із героїчного літопису козацького війська, що виглядає досить дивно у відношенні до зовнішності цих тендітних створінь. Вернидуб, Скрутигора, Спалибрід, Крешиіскра і навіть Налийпівлітру, цю останню батьки ще й ніжно назвали Квіткою. Ці дівчатка говорять по телефону, щебечучи, бігають групками по коридору, їдять морозиво та солодощі й неперевершено готують канапки для всіх редакційних пиятик і виступають ініціаторами більшості таких святкувань. Якби не вони, у редакції навряд чи відзначали б 8 Березня, День Конституції, День Незалежності, не кажучи вже про якісь там круглі цифри у газетних номерах.