Зачаровані музиканти, стр. 13

Але той білий камінь вже не був диким.

Ні Петро, ні Осип не здогадувалися, що тут потрібні були інші думки, інші образи, інші припущення. Бо чому завжди виходить не те, чого сподіваються? Це свідчить про людську обмеженість. А може, камінь насправді не хотів забиратися з двору Домницьких? Бо тут ніхто не посягав на його цілість, не завдавав йому болю різцем каменяра. Може, він був тим наріжним каменем, який спершу відкинули будівничі? А можливо, камінь хотів опинитися просто неба, де кришитимуть його сонячні промені, змиватиме дощ і посипатиме сніг? Чоловік не хоче жити вічно, хіба що він дурень.І камінь теж може не хотіти.

Пан Лукаш стрівся з каменем, коли вертався від недужого, і спершу подумав, що на возі знову лежить утопленик, але, підійшовши ближче, помітив, що стара верета прикриває камінь. У такі верети жінки збирають траву худобині на вечерю, і несуть на плечах з лісу чи верболозу, встромивши в клумак серпа. Такою латаною веретою вкрита була зараз єдина любов Олександера Домницького, журавнівського Пігмаліона.

Лукаш тицьнув пальцем зі срібним перснем- печаткою в камінь і спитав візника:

— Що се ти везеш?

— Прошу пана, сей камінь з двору Домницького маю відвезти до різьбяра Якуба Флорентійчика.

«Невже Миколай вирішив зробити з нього надгробок?» — здивувався Лукаш, але тут до нього дійшло, що візник був не звідси. Отже, се Яношик надумав.

Часу на розпити він не мав, бо на воза напирали ззаду інші вози, та й, навряд, чи чоловік знав щось більше. Тому Лукаш пішов до себе. Навіть не подивився у той бік, де в зелені сховався двір Домницьких. Відчував якусь нехіть, наче там досі знаходилися непоховані тіла Олександера та його сина. Сонце світило йому в очі, від води в міському рові йшов важкий дух, а вбоге передмістя аж роїлося мухами. Напевно, на дощ. Перед його очима постав образ: він притуляється гарячим важким чолом до білого, чистого і холодного каменю.

І хоч невидимі тріщини прорізали підмурівок, дім усе ще стояв, вибудуваний почасти з дерева, почасти з цегли і каменю-пісковика, якого в цих краях не менше, ніж руського мармуру. Петро й Осип, єдині доглядачі великого спустошеного обійстя, яке вже встигли облюбувати сови та сичі, випровадивши камінь, зачинили браму на всі три засуви. Так їм було велено: увечері не пускати нікого. Ні старця, ні безрідного волоцюгу, ні вельможного пана. Миколая й Лукаша це теж напевно стосувалось. Але Петро з Осипом пустили б їх потай, якби ті вирішили навідатись. Однак, ні один, ні другий не наближались до двору, хоча думки їхні витали довкола нього.І замість того, щоб потрохи віддалятись назустріч іншим справам, ставали все тривожнішими, поступово приходячи до усвідомлення фатального зв’язку Олександера з білим каменем у пивниці, схованим за трьома дверима, яким би абсурдним це не виглядало.

Світ довкола буяв собі літом, вибухав грозами і таємничими пожежами, відсвіт яких було видно вночі. Люди сварились, ворогували, присягались у вічній дружбі, й тут же зраджували. То було справді незвичайне літо. Багато дощу, багато сонця спричинили до небаченої пишноти різного зілля, що заглушувало збіжжя та городину, та до появи розмаїтого гаддя — у воді, на луках у нескошеній траві. Мав би бути добрий урожай, однак людям у тих часах кожен дарунок видавався підозрілим. Дехто вважав, що та буває перед великою війною. Буде кому сіяти, та не буде кому жати. Тільки не знати, з ким доведеться воювати на сей раз: з турками, волохами, московитами, а чи, може, з воїнством небесним, яке літає в повітрі на чорних конях і бряжчить зброєю. То там, то там бачили їх, і страх мали великий, хоч ніколи не чули, щоб небесні лицарі воювали з людьми. Отже, було над чим замислитись у Році Божому 1532 —му. Тільки четверо людей у містечку Журавне переймались не долею світу і не власним льосом, а осиротілим домом, і через те по-іншому читали знаки, які їм з’являлись.

Петро з Осипом сиділи на ганку наче всередині зеленої печери, бо не лише трава вдарилась в ріст, не лише бур’яни заполонили зільник, а й ружі шалено цвіли, сповнюючи пахощами увесь двір. Слуги косили тепер два рази в тиждень, і то лише подвір’я, аби Яношик мав собі де походжати.

Пустка дворища була заповнена травою, квітами, деревами, а пустку душі можна було лише заповнити думками та бесідою, живим людським теплом. Осип нетерпляче чекав, коли стемніє, і він піде до своєї Насті. Вони домовились з Петром, що в разі якоїсь напасті Петро і так нічого не вдіє, а тому краще буде, як він вийде таємним ходом і прибіжить по нього. А що Настя пекла їм хліб з панської муки, передавала сир, яйці, городину, то Петро не мав нічого проти. Та й звик уже ночувати сам, просто на ганку з піддашшям. А як стане зимно, перебереться до стайні, до Сивулька.

— Якби ж то все було так, — мовив до Осипа.

— Ага. Жиємо, як пташки: не сіємо, лиш косимо, а все маємо.

Осип любив слухати проповіді в церкві, мав добру пам’ять на почуте.Їздив нераз з покійним дідичем, і той розповідав йому про чужі краї. Але згадав про інше:

— Куди ти підеш, Петре, як осінь настане? Пристав би до якоїсь молодиці. Тутка повно шляхетських вдів.

Він нераз заводив про се розмову, але й тепер Петро відповів однаково:

— Не знаю.

Не був бистрий на думку.Інший вже встигне подумати, сказати і зробити, тільки не Петро. Він і на слова був тяжкий. Зате Петро відчував глибоко, переживав ще глибше, і про порухи його душі свідчили хіба руки, що безперестанку стулялись, розтулялись, наче хотіли втримати щось відоме його серцю.

Говорити про камінь, що пішов нині з двору, вони навіть не починали.І думати про це було страшно. Бо той камінь обіймав мертвий дідич, і лише свячена вода допомогла відірвати пана Олександера від каменя, чи камінь від нього. Яношик про се не знав. Пан Миколай сам казав менше про це говорити. Петрові було лячно йти з двору, куди він прийшов малим хлопцем. Тільки тут чувся безпечно. Попри все, що сталося.

Вони сиділи й мовчали, стежили, як повільно надходить вечір.Інші люди довершували денні справи, поралися коло худоби; хтось вертався додому, а хтось їхав на ніч, щоби вдень не терпіти від спеки…Досить того, що обидва слуги розуміли, що вони живуть в іншому світі, й час тут інший, і над ними один-єдиний клапоть чистого неба, який ще не захопили крони дерев.

— Ті, що живуть під землею і літають в повітрі, хто їх видів, Осипе? — раптом спитав Петро.

— Моя Настя. Малою загубилась у лісі.І стріла там пані, дуже гарну, і та сказала, аби далі вона не йшла, бо там болото. Взяла Настю за руку і вивела на стежку, сказавши, як треба йти. Дивно не се, що дитину хтось порятував, а звідки в таких нетрях взялася пані, вбрана як крульова…

— Байки розказує твоя Настя, — буркнув Петро, але чомусь відразу повірив.

— Там, де нібито було болото, чулися музика, співи. Настя вірить, наче в неї дар від того, що пані тримала її за руку. А якби хто з’їв або випив їхньої страви, той уже не захотів би вертатися до людей, а мусив би там служити. Ну, бра, нам до цього не звикати. Кожен комусь служить на сім світі.

— То правда, — згодився Петро. — Але як служба скінчиться, тоді що?

— Певно, вмирає, або я знаю…

— Мусить щось з того мати, — твердо мовив Петро, і на хвилю перед його очима постав гарний дім зі стайнею для худоби, чисто виполеними грядками, садком з пасікою, дім, який він хотів мати, але ніколи не мав. Може, послухати Яношика і піти до нього на службу? І тут же відігнав від себе лукаву думку. Має трохи наскладано — доста. Сорок літ прожив Петро на світі й знав добре, що багатство дістається не працею, а розбоєм, грабунком. Або у спадок.

ТРИ СНИ, ЩО ЇХ БАЧИЛИ ТІЄЇ НОЧІ В ЖУРАВНО

СОН МАЕСТРО ЯКОВА

Маестро Яків, що видавав себе за флорентійця, насправді замолоду провів у Флоренції лише два роки в науці, й утік через п'яну бійку, котра закінчилася вбивством, аж до Сілезії, а потім через гори, у цей варварський край. Тепер він був самітний, старий, і терпів на дихавицю, характерну недугу різьбярів та каменярів, але попри те не вступався з робітні допізна. Не мав великої слави, був чужорідним насінням на розлогому полі, де по-іншому бились, любились, сіяли і зажинали. Аби не розчинитись у незнайомому світі, дотримувався він лише одних канонів різьбярства, що їх затямив за роки учнівства, й не визнавав жодних нових віянь. Тобто мав опору й захист від усякого баламутства. Через те учні в нього довго не тримались, а, пізнавши основи, йшли до Вольфа в Жидачів. Через те й у самого маестро зачаїлася образа на увесь світ, що було немудро з його боку. Бо якщо світ не оцінив його постійність, то і він не розумів, що у світа є чому повчитися.