Втеча звірів або новий бестіарій, стр. 17

— Доню, давай влаштуємо свято!

— Яке?

— Випустимо наших птахів на волю.

— Хіба у нас є птахи?

— А на малюнках!

Каспар вийняв листочок, який подарував йому Чоловік-дерево. Доня знайшла свій. Синичка дивилася на неї, ладна ось-ось злетіти. Дівчинка перевела погляд на Каспара. Той легенько дмухнув на журавля і птах злетів, черкнувши хлопця крилом по носі. Доня аж заплескала в долоні: журавель був справжній. Вона й собі дмухнула на синичку — і та ожила. Сіла спочатку Доні на плече, а тоді полетіла до пагорбів. Каспарів журавель зробив три кола над ними і, протяжно закричавши, зник удалині.

— Кажуть, що душа в людини, як пташка, і її треба відпускати на волю, — сказав Каспар.

Житній вовк

Колись давно сіяли багато жита і пекли з нього хліб, який звався Життя. І багато Житніх Вовків пробігало поля з краю в край, охороняючи їх від чужинців. Чорні птахи мовчки кружляли над стиглим колоссям, але не сміли спуститись на землю.

Уночі Житній Вовк розмовляв з місяцем, і шерсть його ставала срібною. І вдень, і вночі панувала тиша, щоб зерно не просиналось з колосків. А коли надходили жнива, Житній Вовк полишав поле і засинав у ярку, вкрившись опалим листям.

О брате мій, Житній Вовче, з очима, як смарагд, з вушками, гострими, як мечі, з язиком рожевим, як пелюстка шипшини, тобі не знайти нині житнього поля і серед тисячі полів, лиш місяць над вбогою землею… Устань і біжи на небесні лани, де нема ні зими, ні осені, лиш вічне літо.

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

Доня й Каспар стають бранцями бандитів-мисливців. — Несподіваний порятунок від Чорної Блискавки. — Зустріч з котом Феліксом і павуком Альфредом. — Історія Безхатньої Бабусі.— Доню кусає Змія. — Річка, яку потрібно перейти.

День тривав, хоч мала бути вже ніч. Вони й без годинника відчували, що з часом щось трапилось. Каспар кілька разів занепокоєно глянув на сонце, яке несподівано з’явилося на небі, й було якесь бліде, немічне. Діти знайшли покинуту залізничну колію з іржавими рейками, поміж яких росла трава, і трохи нею пройшли, щоб не плутати між горбочками, де ноги раз у раз провалювались у щурячі та мишачі нори. Нарешті вони втомилися й сіли просто на рейках, дещо розгублені, засмучені пригодою з мертвою рибою. Доня прихилилась до Каспарового плеча й задрімала. Неначе провалилась у яму. Зненацька її щось струсонуло. Вона закліпала й побачила, що над ними стоять троє чоловіків у шкіряних куртках з безвиразними обличчями.

— Хто такі?

Діти мовчали. Тоді один шарпнув Доню, інший — Каспара, заламавши їм руки за спину.

— Ми самі знаємо! — вищирив зуби третій. — Вибирайте! Або посадимо вас обох у темне підземелля, або ведіть нас до Моря. У нас там є невеличке дільце…

Доня злякалася за Каспара, бо для нього підземелля було найстрашнішим місцем у світі.

— Ми — діти… — пробелькотіла вона.

— Діти не швендяють пустирями! Давай, кажи швидше, якщо не хочеш, щоб тебе з’їли щури!

Каспар мовчки пручався, за що дістав ляпаса й звалився на землю.

— Що, зв’яжемо щенят?

Доня вкусила свого нападника за руку. Вона не сумнівалась, що це бандити. Зараз їх почнуть катувати, а потім, коли вони; опритомніють, може, вдасться якось одурити цих бандитів. За свій вчинок Доня теж дістала ляпаса і під ніс їй підсунули ножа, схожого на той, яким вдома ріжуть хліб.

— Не бійся, Доню, — озвався Каспар, — це ті самі типи, що ловили голубів. Це — не злі чарівники.

— Я знаю. У них і ніж кухонний.

— Поговори мені, поговори! Я нервовий, можу й ножем штрикнути!

— Кінчай з ними! У мішки — і в машину. Ця шпана швидко розколеться. Хочете поспіти на Корабель?

— Нічого ми вам не скажемо.

— Нічого, підтакнула Доня. — Ви не знайдете Моря, бо у вас нема серця…

— Чого-чого?

— Серця, кретини! — Чорна Блискавка показала ряд страшних зубів. Хвостом вона била об боки, що означало великий гнів.

— Мамо! — закричали бандити й кинулись навтікача.

— Привіт! — сказала пантера. — Я зараз повернусь…

І, виблискуючи чорним гнучким тілом, зникла за пагорбами. Каспар встав, а Доня сіла на землю.

— Ти дуже злякалась?

— Я ще не встигла злякатись.

Чорна Блискавка повернулася, важко дихаючи.

— Ти врятувала нам життя, — сказав Каспар.

— Бачите, перш, ніж летіти за океан, я хотіла побачити трохи світу.

— Тобі добре ведеться?

— Чудово! Тільки клітка сниться… Я постійно хочу бігати, стрибати, та й не годиться повертатися додому охлялою.

— А що ти з ними зробила? — спитала Доня.

— Звісно, що! Розірвала!

— О Боже!

— Там якісь гвинтики, пружинки, дротики — тьху! Оці троє промишляли тим, що ловили всяку звірину: голубів, котів, собак. Тепер їх уже ніхто не збере докупи…

— Бачиш, Каспаре, якби Чорна Блискавка лишилася в клітці, не було б нас кому врятувати.

— Ти не дуже скромна, — дорікнув Каспар.

— Пусте, — махнула лапою пантера, — це правда, що завдяки вам я на волі. Як мені хочеться пити! Я побіжу. Зустрінемось коло Моря. Воно вже недалечко.

— Гадаю, і нам пора, — сказав Каспар. — Підемо за нею.

— То Море так близько? Знаєш, я навіть не заплакала!

— Ти молодець! І ми дали б собі раду, навіть якби не нагодилася Чорна Блискавка.

— Але добре, що ми її випустили! Вона така щаслива…

Вітер обривав пожовкле листя з дерев і воно летіло туди, куди він наказував. Втрачаючи листя, ліс порожнішав і ставав прозорішим. За тією прозорістю ховалася зелена стіна сосен. Гриби з примхливо вигнутими шапочками і на тонких ніжках стояли купками на пеньках, наче пасажири корабля, що зібрався тонути.

— Але ж це осінь! — обурилася Доня.

— Сам не знаю, що це таке, — знизав плечима Каспар. — Йшли — і раптом потрапили в осінь. Але ж ми подорожуємо не за картою… Останні дні були для нас невеселі, як осінь.

— Я люблю осінь, — сказала Доня, — але чому вона так швидко настала?

— Може, ми ще повернемось в літо.

Втішивши себе, діти пішли стежкою.

Вона привела їх до соснового лісу й вони опинилися в сірій сутені, повній висхлих гілок і опалої хвої, бо тільки зверху сосни були зелені, а внизу поміж мертвих сучків плуталось павутиння.

І не було кого спитати, бо восени птахи відлітають у теплі краї. Але й цей ліс минув: почалися дрібні безлисті дерева, а далі вони помітили синюватий дим від багаття й почули запах печеної картоплі. Стежка вела просто до багаття, тож гріх було відмовитись від такої оказії.

Вогонь горів у затишному місці, з трьох боків оточеному кущами терну й шипшини, на яких поспіли ягоди.

— Добрий день! — привітався Каспар.

— Вітаємо! — відповів… кіт Фелікс, трохи змарнілий, але такий же ввічливий, як там, у Зимовому домі.

Доня ладна була кинутися до нього, але Фелікс був не сам. Коло вогню сиділа бабуся, замотана сивою хусткою. І ще троє псів у реп’яхах, чорне цуценя і дві кішки тигрястої масті.

— Доброго здоров’ячка! — приязно мовила Бабуся. — Просимо до вогню.

Діти подякували й сіли на цурпалку дерева.

— Може, вам дров назбирати? — спохопився Каспар. — Вогонь пригасає…

— Цей вогонь загасне тоді, коли ми йому скажемо. Не турбуйтесь, юначе, а поки печеться картопля, розкажіть, коли ваша ласка, звідки йдете.

— З літа, — відповів Каспар. — Ще вчора було літо, а нині вже осінь…

— Це мої колишні друзі, — сумно мовив Фелікс, — Каспар і Філія. Ще не так давно ми сиділи коло каміна в Зимовому домі, а потім зла доля в образі Алегорії розлучила нас.

— Так, ти розповідав про це, Матросе, — кивнула Бабуся.

— Він же не Матрос, а Фелікс! — здивувалась Доня.

— Хіба я не маю право вибирати собі ім’я? Я вже давно не щасливий. Тож вирішив стати матросом на Кораблі, який відпливе разом з моїми друзями, — і він показав на псів-котів, що уважно прислухалися до розмови.